Шароварщина

Перше вживання слова «шароварщина» не зафіксовано. Однак, український культуролог Анатолій Макаров називає предтечами «шароварників» кінця ХІХ століття, які «влаштовували овації на спектаклях напівбалаганних труп, які видавали базарні фарси за українську національну драматургію».[2]

Натомість український журналіст Роман Кабачій появу терміну «шароварщина» «поміж свідомими українськими інтелектуалами» визначає після подій у 1930 році, в Харкові — розстрілу кобзарів та заміною їх символами, «примітивними національними костюмами a la козацьких та дівчатами у пластмасових віночках зі стрічками», тобто «шароварщина» — це перемога форми над змістом"[3].

«Поняття „шароварщина“, як на мене, з'явилося у нас за роки незалежності України. Тоді, коли політики з трибуни почали говорити про „шароварщину“ в контексті того, що у світ нам треба входити в „бабочках“, а не в шароварах.» Мирослав Вантух

1930 року Сталін визначив радянську культуру як «національну за формою та соціалістичною за змістом»[4], тому заміна автентичного народного вбрання союзних народів псевдонародним стала одним з головних елементів культурної політики влади СРСР. Найяскравішими прикладами «шароварщини» в радянський період є фільм-спектакль «В степах України» (1952, режисер — Гнат Юра), який описує історію двох голів Галушку та Часника на фоні бутафорного, ідилічного зображення української природи, де головні герої у псевдонародних вишиванках передають не стільки характер «передових» людей Радянського Союзу, скільки «малоросійський» образ українців.

У такі ж псевдонародні вишиванки одягнені головні герої фільму-спектаклю «Фараони» (1964) (режисер — Ісаак Шмарук), що підтверджує твердження багатьох дослідників про «провінційність» образу української культури в межах СРСР. Зокрема, Олександр Різник пише: «Вітринна» функція фольклору в СРСР доповнювалася його провінціалізуючою функцією, що відбивала доктрину про безперспективність усіх національних мов і культур СРСР, окрім російської. Якщо для останньої ще дозволялася «загальнолюдськість» у тематиці та засобах виразності, то інші культури мусили бути неодмінно «національно забарвленими», що на ділі означало їх консервацію в архаїчних формах. Так виник феномен спримітизованої «шароварної культури»[5].

З 1977 року головним режисером фестивалів і культурних програм в Радянському Союзі став Борис Шарварко, з ім'ям якого також пов'язують явище «шароварщини».

З розвитком комерційної діяльності в сучасній Україні «шароварщина» поширилася у рекламі, етнорестораціях, сувенірній продукції, «мильних операх» тощо, які тим, чи іншим чином використовують «національнозабарвлені» елементи. Сучасними прикладами «шароварщини» є концерти Михайла Поплавського — пісні «Сало»[6], «Варенички»[7], а також такі постановки «Кварталу-95», як «Гей, казаки»[8] та «Как казаки в Крыму отдыхали»[9].

• Ватник (сленг)

• Палій Олександр. Античне коріння «шароварщини» // Історична правда. — 5.02.2013.
• Просвітянщина // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1521-1522. — 1000 екз.