Символіка українців

Наро́дні си́мволи Украї́ни — скарб українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. За втіленням символіки умовно поділяються на рослинні і тваринні.

«Вишивана Україна». Мапа вишита луганськими майстринями

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості — в писанках.

Українська народна символіка поєднує язичницькі та християнські елементи, що витворюють синтез, виражений у національному світосприйнятті, звичаях, традиції, декоративному мистецтві, фольклорі[1].

У іконах (на дереві, склі), українські, руські майстри, прикрашали ікону стилізованими симетричними квіточками, суцвіттями й «яблучками», розташованими у горішній її частині. Серед мотивів декору українських ікон використовувалися такі стилізовані квіти, як гвоздика, тюльпан, троянда, лотос, гранат, крин-лілія, акант та виноградна лоза[2]

Давні предки українців обожнювали природу і вірили в існування добрих і злих сил у ній. Намагаючись захиститися від зла, люди створили для себе цілу систему оберегів. Берегиня, обереги — це давні добрі символи. З їхньою допомогою народ зберіг свою родовідну пам'ять, історію, культуру. За давніми уявленнями предків українців, світ складався з трьох частин: небесна частина з божествами, що жили на ній, а також світилами — сонцем, місяцем зорями; земна — з людиною і землею, на якій вона жила; підземна — із духами зла, смертю, душами померлих родичів. За цими ж принципами людина збудувала своє житло. Дах — небесна частина, середня частина — власне житло і нижня, яка містилася в землі. Вікна — це очі хати, через які людина підтримувала зв'язок з божеством, а поріг — це межа між людським світом і світом померлих.[3]

Для прабабусь і бабусь українців, хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов'язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами[3].

Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов'язана і етимологія слова «оберег». Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї. Образ Берегині дійшов до сьогодні у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі є стилізована жіноча постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки. Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак. З часу прийняття християнства символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст[3].

Серед речей-оберегів — рушників та ікон — переважав рослинний декор[4].

Класифікація символів
Рєпін І. Ю. «Українська хата», 1880 рік
Українська гуцульська хата в Карпатах. Художник Ігор Роп'яник. 2006 рік

У «Словнику символів культури України» подана така класифікація символів[5]:

  1. Поселення та житла українців (хата, покуть, ворота).
  2. Народного одягу (кожух, китайка, символіка верхнього одягу).
  3. Громадського побуту і звичаєвості (Зелені свята).
  4. Галузей господарства, народних промислів (сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено).
  5. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії (барвінок, бджола, лелека, зоря).
  6. Українська міфологія (чорт, мавка).
  7. Язичництва, християнства (Білобог, Ярило, Ісус Христос).
  8. Атмосферних явищ, географічних назв (роса, вітер, Дніпро).
  9. Чисел, геометричних фігур (три, дев'ять, коло).
  10. Геральдики, нумізматики, архітектури (тризуб, храм).
  11. Усної народної творчості (замовляння).
  12. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор (символіка народних ігор).
  13. Кольорів, форм, мінералів, прикрас (білий, червоний, дукач).
  14. Частин людського тіла (голова, око, рука).
  15. Запорозького козацтва (Запорозька Січ).
  16. Слова, мови, мовлення, алфавітів (символіка слов'янської абетки, книга, Слово).
  17. Творів художньої літератури, зокрема, Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка, М. Т. Рильського, О. Т. Гончара та ін.
  18. Астрології, антропоніміки (антропонімічна символіка).
  19. Географії, геології, землезнавства (гора, камінь, земля, захід — схід).
  20. Квітникарства (мак, мальва, конвалія, чорнобривці).
  21. Історичних постатей, видатних діячів культури (Тарас Шевченко, Маруся Чурай)

Список символів українського народу

Одяг

Вишиванка
Вишиванка

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.

Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з візерунками вишиванок XVIII—XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної (родової) і прогнозуючої (загадування майбутнього, продовження роду).

На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні). Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього.

Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом — запліднення тощо (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії).

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.
Та для того козаченька, що вірно любила.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був», звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:

Ой коби я була знала, що я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку від чорного бруду
(тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя);
Заковала зозуленька на жовтім пісочку.
А хто ж мому миленькому випере сорочку?

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.

Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.

Вінок

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку
Тут господар — багатства володар,
Тут господиня — червона калина,
Тут дівочки, як квіточки,
Тут синочки, як колосочки!

Рушник

див. ще: вишиваний рушник

Український рушник

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів (див. ще коровай). Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Рослинні символи

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

  • волошка — скромність і ніжність[6]
  • каштан
  • калина
  • соняшник символізує Батьківщину, де б ми не були, завжди в думках тягнемося до неї, як соняшник до сонця [7]
  • мак — краса й молодість
  • верба — * виноград («виноградна лоза», «горішками виноград» тощо). ще в середині XIX ст. цей малюнок мав рідше геометричні форми, і лише на початок XX ст. набув натуралізованих обрисів, перетворившись на детальні сюжетні зображення виноградних грон або композиції з переплетеної виноградної лози[6].
  • лілея — як квітка, присвячена Діві Марії, означала чистоту й невинність
  • дуб — сакральне дерево слов'янського світу, символ життя, сонця, вічності буття, довгого віку та структури світобудови («світове дерево»)[6] // побажання здоров'я, довголіття (там само)
  • тополя
  • троянда («рожа», «ружа», «хрещата ружа»)
  • полуниця (суниця)
  • вишня
  • фіалки — веселощі й радість, поєднання «в парі», лісові фіалки — туга
  • чорнобривці
  • хміль

Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Рослинні мотиви протягом століть трансформувалися у різні фантазійні сплетіння, доповнені завитками, листям, стеблами. Окремі рослинні мотиви, як виноград, троянда, вважається, перейшли в ужиток з міського чи монастирського середовища[6].

Барвінок

Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Верба

Близько 30 видів росте в Україні. Кажуть: «Де вода, там і верба». Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна. Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу і Т. Шевченко. Перебуваючи у засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла вона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним (вербна неділя). Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба є особливо цілющою

Вишня

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, — світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік»[8]. На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» (пор. із словом «Все-вишній» Всевишній). Отже, вишня — це «божественне дерево», присвячене Сварогу[9].

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» — вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка[10] фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят».

За даними М. Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців — білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня — це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати» (Т. Г. Шевченко). Або: «Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» (М.Старицький).

У поемі І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.

Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня — наречена
Вже до віночка міряла туман.

У поемі І.Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на завершення — рядки, написані одним із авторів Словника:

О, вишня — Матінко Всевишня -
Весь білий світ — то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.

О. Потапенко.

Калина

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо.
А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Тваринні символи
Косівська кераміка у тому числі з зооморфічною скульптурою

Тваринних символів в українській семантиці багато. Тваринні образи, на думку Надії Пастух[11], мають універсальне значення в символічній системі українського фольклору. І. Вагилевич у праці «Слов'янська символіка» поділяє усіх «земних» реалій світу на бездіяльні (породи), напівдіяльні (рослини) та діяльні (тварини) накреслює шляхи розв'язання проблеми. Виявляється, що сила людського інтересу до певного природного класу залежить від життєвої енергії його елементів. За класифікацією Н. Пастух, є звірі, гади (з підгрупою комахи), птахи і риби. Важливим є те, що даний поділ відтворює народну класифікацію тварин, яка має багато розбіжностей з науковою. Такі розходження виявив О.Гура: народна класифікація різниться 1)меншою кількістю класів та іншим їхнім складом; 2)рухомістю, нежорсткістю класифікаційних рамок; 3)змішуванням різних видів тварин; 4)зміною, перетворенням одних видів у інші; 5)наявністю фантастичних видів тварин. У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів — півень, сова, голуб, зозуля; з комах — муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим тільки вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак зі збереженням традиційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо. На Наддніпрянщині елементи тваринного світу, часто дуже стилізовані, зберегли свій початковий зміст у назвах орнаменту: метелики, рачки, павуки, собаки, півники. На Київщині й Полтавщині траплялися стилізовані зображення качок, павичів, джмелів.

Лев Івана Білика, виконаний у традиційній, опішнянській, манері

Такі орнаменти мають давні тотемічні коріння; низка дослідників — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа — вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі[12].

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка[13]. Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк[14].

В опішнянській зооморфній пластиці, як описує кандидат мистецтвознавства Олена Клименко, другої половини ХХ століття були збережені давні образи народної скульптури — баран, бик, лев, цап/козел; кінь, їжак. На відміну від іграшки, зображення птаха зустрічається дуже рідко. Майже не змінився старий композиційний принцип: тварина стоїть на чотирьох ніжках, голова розташовується прямо, або злегка відведена вбік, паща відкрита. Між рогами (баран, бик, цап) або вухами (лев) розташований отвір з маленькою покришкою. Збереглися і деякі принципи декорування: імітація вовни у вигляді ліплення з пропущеної крізь сито або тканину глини, гравірування, ум'ятини, відтиски штампа[15].

: Докладніше: Водіння кози

див. також: тварини-символи

У багатьох видах декоративно-ужиткового мистецтва поширеними були зображення птахів, що пов'язано з їх символічним розумінням у народному світобаченні[17]. Пластичний мотив одного або кількох птахів простежуємо в декорі різних типологічних груп кераміки (дзбанки, глечики, куманці, накривки, вази). Прикрашення накривок скульптурними зображеннями птахів бачимо на виробах гончарів з Гуцульщини (Косів) і Лемківщини (Угерці). На косівських накривках птахи відділені від основи невеликим кільцеподібним потовщенням, що робить цю частину посуду дещо вищою[17]. На початку ХХ ст. голівками птахів гончарі іноді прикрашали куманці відкритого типу (Опішне Полтавської області) і барильця (Суботів Черкаської області).

Їжак — персонаж традиційних українських казок та популярний об'єкт мистецтва, який є символом працьовитості та господарності[18].

У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи — кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня. Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю.

Птаство

Птаство — елемент, що пов'язує тутешній світ з потойбічним, переносник душ. Душі померлих містяться у раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося «Вирій». А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, — говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та хай там як, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно «зозуленькою-матінкою».

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання — Леля. Ну, а як відомо — від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

«Журавлі — кру, кру, В чужині умру, Доки море перелечу, Крилонька зітру».

Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці — покровительки матері — породіллі. Цього дня діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою пов'язано багато прикмет, повір'їв.

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка — соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

В українських народних піснях ворон з'являється на місці битви, загибелі козаків[16].

Дідух

Дідух — українська різдвяна прикраса.

Писанка
Писанка

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».


Волосся

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки (стриги), втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг.

Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Історіографія питання

Уже на початку ХХ століття з'явились нові дослідження цієї теми. Наприклад, Зенон Кузеля в роботі «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа» згадував, що пострижини пов'язувались зі статевою ідентифікацією, бо стригли «хлопчика на чоловічу стать, а дівчинку на жіноцьку». В. Шухевич проводив аналогію між пострижинами і першим заплітанням коси у п'ятирічному віці. 1912 року була опублікована стаття Б. Л. Богаєвського «Колосья волос». Автор писав, що обряди з волоссям містять в собі релікти давнього аграрного культу. Він вважав, що можна провести аналогію між тілом людини і полем, що рослинність тіла відображає рослинність поля. Також він думав, що форма заплітання волосся в коси є імітацією хлібного колосу. Це була одна з перших спроб пояснити обряди з волоссям не лише з практичної точки зору, але й з ідеологічної, враховуючи поширені релігійні вірування. Вже на початку ХХ століття з'явились нові дослідження цієї теми.

Автор Словника символів Х. Е. Керлот зазначає, що волосся означає енергію, плодючість. Густа шевелюра означає життєвий порив, радість життя, духовний розвиток. В індуїзмі волосся символізує «силові лінії» Всесвіту. Втрата його означає падіння і бідність. Водночас добровільне постригання, наприклад у ченці, означало відмову від усіх земних втіх, абсолютний аскетизм. У Малій Азії саме їм жерці і жриці приносили в жертву своє волосся. За міфами, Самсон втратив сили, коли його обстригли, тобто позбувся підтримки богів.

За даними О. М. Афанасьєва, «стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі». Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння — кістками, воду — кров'ю, а рослини — волоссям велетенської істоти. Тому-то у народних казках саме щітка (гребінь для волосся), кинуті героєм, перетворюються у рівний ліс: із кожної волосинки виростає дерево. Отже, у казках волосся — символ енергії, плодючості, буйної рослинності.

Жіночі зачіски

Під впливом християнської релігії вже у домонгольський період сформувалися жіночі й дівочі зачіски, не схожі одна на одну. Заміжні жінки мали ховати волосся під головним убором. Простоволосими вони могли з'являтися лише перед своїми чоловіками.

Дівчата в Україні, як правило, ходили з косами або розплетеним волоссям. Волосся відрощували довгим — це було ознакою дівочої краси. Маленьким дівчаткам коси не заплітали, їх починали заплітати приблизно з шести років. Цікавий звичай існував па Гуцульщині. Коли дівчині вперше заплітали косу, для цієї церемонії запрошували жінку, яка належала до близької рідні. Вона заплітала волосся на голові дівчинки хрестиком. Для цього брали пасма волосся спереду, з потилиці, зі скронь. Усі чотири пасма зав'язували на маківці. Такий же звичай побутував і на Уманщині, тільки тут подібні коси плели вже молодим дівчатам.

Дівчата-підлітки носили такі ж зачіски, як і дорослі. Вони заплітали волосся в одну або дві коси, вплітаючи до них кісник. Стрічкою косу не прикрашали, це дозволялося робити лише дівчатам на виданні.

Регіональні особливості яскраво проявлялися у святкових зачісках. Практичність зачісок поступалася місцем естетичній функції. Святкові зачіски дівчата намагалися робити складними, гарними, ошатними, але при цьому суворо дотримувалися традицій свого регіону.

Одним із стародавніх символічних ритуалів був обряд пострижин. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.

В Україні лише воїни (за свідченнями В. Колесова) «повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну». Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці (подібний до запорозького «оселедця»).

Пострижини проводили, коли дитині виповнювалося 3–5 років і символізували перехід її в «отроцтво». На думку І. Снігирьова, цей обряд розглядали як щось аналогічне хрещенню.

Ікона

В орнаментації хатніх ікон помітна певна спорідненість в декоруванні, використання мотивів ткацтва, вишивки, кераміки, різьблення, розпису весільних скринь, настінних розписів тощо[4]. Це свідчить про взаємовпливи різних видів народного мистецтва.

Іконописне тло хатніх ікон Гуцульщини і Покуття утворюють такі орнаментальні елементи[4]:

  • квіткові галузки (галузки) — фітоморфні зображення з листками або без них[19];
  • тюльпани, поєднані із «сілезькою трояндою» (кулькоподібної форми)[20] (тюльпан — це квітка, в якій, за переказами, було замкнене людське щастя, і жодна людина не могла добратися до нього [2, с. 123], може символізувати також рай, у який людина не могла потрапити, аж поки не прийшов Христос і не відчинив ворота раю);
  • лілії;
  • дзвіночки (дзвони — схематичні зображення тюльпаноподібних та інших квіток, з розширеними донизу[21] або догори формами, символізують пробудження, духовне народження);
  • рожі.

В оздоблені ікони переважають такі квіти:

  • троянди (у ранньому християнстві троянду вважали символом раю і мучеництва. Згодом троянда була проголошена символом чистоти і святості і стала атрибутом Діви Марії; червона троянда у християнській іконографії символізувала Кров Христа і була емблемою деяких святих і мучеників[22];
  • мальви (мальва в основі має 10-пелюсткову розетку, 5 великих пелюсток і 5 менших[23], символізує любов до батьківщини, духовну і матеріальну красу, чистоту, любов[24];
  • незабудки (незабудка — це квітка, яка символізує вічне нагадування про Бога[25];
  • волошки (волошки мають колір небесної тверді, колір пастирського одягу, символізують пастирів серед народу — колосів, служителів Неба, посланих на землю проповідувати людям віру, а Богові — демонструвати свою вірність. Коли настануть жнива, все колосся впаде під рукою женця, а волошки, які до цього часу були непомітними, привернуть до себе загальну увагу[25].

Декоративність подільським іконам надають:

  • пишні квіти, розкидані пучками, букетами чи у вигляді вінків (вінки — візерунки з різноманітних елементів, які компонуються за колом або увінчують композицію вгорі[21], символізують перемогу над смертю і сатаною, а також святість замучених за віру);
  • пальма і вінок (пальма і вінок у поєднанні означають перемогу Христа над дочасним світом[20];
  • рослини, схожі на пальмові гілки або дзвіночки
  • галузки — китиці (Західне Поділля) (китиці — мотиви, в яких квітки компонуються суцвіттями чи букетами[21];
  • квіти нечіткої трикутної форми (дещо нагадують дзвіночок) на гілочці з пучком листочків-лілій, які довільно розкидані на площині ікони [4, с. 30];
  • елемент орнаменту «яблуко» («яблучка» — квітки округлих обрисів, інколи з явно позначеними пелюстками[21], вони складаються з округлої плями, яку зверху декорують краплеподібними або сегментоподібними мазками, що імітують пелюстки, серединку малюють із різних за величиною цяток (велика цятка — посередині, дрібні — навколо) або цяток і штрихів[26], символізують сонце[24].


Орнаментальний декор ікон Чернігівського Полісся становить такі елементи:

  • великі багатопелюсткові квіти, схожі на айстри (айстри — 8-пелюсткові розетки, від кожної пелюстки яких відходить під кутом в одному напрямі по колу додаткова пелюстка, утворюючи ніби подвійний гаммадіон)[21];
  • ромашки (ромашки — фітоморфні мотиви, наближені до натури[21];
  • мальви;
  • півонії (півонія — схематичні зображення лотосоподібних квіток у поздовжньому й поперечному розтині[21], символізує зрілість[24];
  • «яблучка».

Ікони Сіверщини вирізняються тим, що на тлі ікони зазвичай розташовують різні за розмірами крапочки. Такий художній прийом створює враження, ніби на ікону одягнули ризу, яка нагадує ніжне мереживо. Рамкою такої ікони слугують квіти, намальовані у стилі модерн із використанням хвилястої лінії.

Іконопис Подніпров'я (Черкащини, зокрема Чигиринщини), частково Київського Полісся бідніше орнаментований. Весь декор обмежується двома великими квітками, розміщеними у верхній частині ікони (іл. 1) або розкиданими по всій площині невеликими квіточками у вигляді стилізованих хрестів жовтого та білого кольорів.

Для ікон Черкащини характерними є умовні квіткові орнаменти, такі як: букети, півонії, стебла виноградної лози (виноград — ізоморфні та стилізовані зображення, де акцентується компактне групування округлих, гранчастих або навіть лінійних елементів, що нагадують рясні виноградні грона[21], виноградна лоза — символ Євхаристії, символ Христа, Його крові, пролитої за відкуплення людства від гріхів[20].

Орнамент у слобожанських іконах майже відсутній. На деяких іконах, зокрема «Богородиця з немовлям», тло ікони декороване невеликими зірочками (зірочки здебільшого восьмикутні, рідше шестикутні і, як виняток, — з чотирма, п'ятьма або іншою кількістю рамен[21], розміщеними по всій площині тла ікони або лише навколо німбів Богородиці та Ісуса.

Найрізноманітніші за формою квіти на іконах Центральної та Східної України. Орнаментальний декор характеризується живописністю і пластичністю, зумовленими використанням техніки корпусного мазка. Іконам Західної України притаманне геометричне трактування квітів, основу і деталі яких становить коло (подекуди овал), облямоване цятками, лінійним завитком[26], що досягається завдяки графічним прийомам.

Див. також

Примітки
  1. [https://archive.org/stream/literaturoznavchat2#page/n97/mode/2up Народна символіка] // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — М — Я. — С. 98.
  2. Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. – 2003. – № 5 – 6. – С. 835—841.
  3. Крутенко Н. Українські обереги: традиції і сучасність «Образотворче мистецтво» № 3, 1991
  4. Осадча, Олена. Семантика орнаментальних мотивів у декоруванні українських хатніх ікон.
  5. Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. — 3-е видання. — Київ: Міленіум, 2005, — 352 сторінки, ISBN 966-8063-09-0. Сторінки 3-4.
  6. Нікішенко Ю. І.Символіка рослинних орнаментів української вишивки на одязі початку XX ст.
  8. Українознавство. — К., 1994. — С.286.
  9. Дмитренко М. та ін. Українські символи. — К., 1994. — С.118.
  10. Словник Б.Грінченка. Т.1. — С.201.
  11. Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору
  12. Лозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1
  13. Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0
  14. Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
  15. Декоративна скульптура у колекції Музею Леоніда Сморжа
  16. Україна в словах: мовокраїнознавчий словник-довідник. — К. : Просвіта, 2004. — 704 с
  17. Івашків, Галина. Галина Івашків Круглий ліпний декор у кераміці ХІХ–ХХ ст.
  18. Зварич В. Ю., Федоренко Л. В. Лінгвосеміотичні коди соціальної реклами
  19. Станкевич М. Є. Автентичність мистецтва. Питання теорії пластичних мистецтв. Вибрані праці / Михайло Станкевич. — Львів: Спілка критиків та істориків мистецтва, ПТВФ Афіша, 2004. — 192 с.
  20. Овсійчук В. А. Оповідь про ікону / В. Овсійчук, Д. Крвавич. — Львів: Ін-т народознавства НАН України, 2000. — 397 с.
  21. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики (іконографія, номінація, стилістика, типологія). — 2-ге вид. / Передмова: акад. М. В. Поповича; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України, Київський державний ін-т декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, Київський національний ун-т культури і мистецтв, Наукове товариство ім. М. Трохименка / Михайло. — К.: Ред. вісника Ант, 2009. — 408 с., іл.
  22. Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. — 2003. — № 5—6. — С. 835—841.
  23. Гурська А. Мова та граматика українського орнаменту / Алевтина Гурська. — К.: Вид. Дім альтернативи, 2003. — 136 с.
  24. Танадайчук С. Рослини-символи в українському фольклорі / Сергій Танадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.
  25. Золотницкий Н. Цветы в легендах и преданиях / Николай Золотницкий. — К.: Довіра, 1994. — 255 с.
  26. Юр М. В. Розписи українських весільних скринь середини XIX — початку XX століття (типологія, іконографія, художні особливості): дис… кандидата мистецтвознавчих наук: спец. 17.00.06 / Марина Володимирівна Юр. — К., 1998. — 267 с.

Джерела
  • Символи волі. Український тиждень, № 20, 2010. С. 52-53.
  • Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.;за ред. М. М. Заковича. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
  • Знаки стародавніх вишиванок
  • Словник символів, Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін., 1997.
  • Музиченко Ярослава. Тисячоліття на писанці. Писанкарка Віра Манько вивчає, яким бачили світ наші предки, і мріє всі українські писанки вмістити в комп'ютер // «Україна Молода» № 070 за 16 квітня 2009 року
  • Використано матеріали реферату Народні символи України

Література
  • Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В. П. Коцура, О. І. Потапенка, В. В. Куйбіди. — 5-е вид. — Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В. М., 2015. — С. 20. — 912 с.
  • Танадайчук С. Рослини-символи в українському фольклорі / Сергій Танадайчук // Українська культура. — 2002. — № 11—12'02. — С. 36—37.
  • Янковська Д. Еволюція рослинних форм в орнаментиці творів українського іконопису XVII ст. / Дарія Янковська // Народознавчі зошити. — 2003. — № 5—6. — С. 835—841.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.