Юрій-Болеслав Тройденович

Збереглося близько 20 автентичних відомостей про Юрія ІІ із джерел, котрі походять з XIV століття.[8] Головними із них є п'ять грамот самого Юрія 1325, 1327, 1334, 1335 (підтвердження союзу із Тевтонським Орденом)[9], 1339 (надання самоврядування місту Сяноку); лист папи Бенедикта XII 1327 року (в якому він схвалює намір Юрія прийняти римо-католицизм), а також кілька розповідей про смерть князя від отрути (хроніки — Траски, Яна з Чарнкова, Йоганна Вінтертурського, Франтішка Празького та ін.). Ці розповіді містять також короткі за обсягом характеристики правління, що дають свою пояснення причин отруєння, і є єдиними автентичними джерелами знань про особливости епохи Юрія ІІ.

Втім багато з тих, що подають певні деталі, не корелюють із реальною історичною картиною, вирогідно відображаючи різні опозиційні до монарха бачення, що збереглися в пізній польскій призмі, як поміщені у хроніці Траски, де сказано, що Юрій «був дуже нестриманий щодо своїх підданих: ув'язнював їх вимагаючи грошей, відбирав їх доньок і жінок та безчестив, а також наводив на них інші народності — чехів та німців».[10] Польский історик XVII століття Б. Зіморович, що міг користуватись втраченими згодом джерелами, загалом, підтверджує характеристику Траски, а у книзі «Потрійний Львів», він розміщує правління Юрія ІІ на початку розділу «Львів німецький», та розповідає про опір жителів міста, який змусив нового правителя прийняти деякі їхні умови, втім насправді таку ситуацію закономірно трактувати як пересічну суперечку соціяльно-економічного характеру.[11]

У самій середині 1320-х років, князь і господар Руси Андрій Юрієвич, що від початку правління, наслідуючи політиці батька, розгорнув наступальні війні на царство Чингізидів (яке тоді погрузло у феодальних протистояннях між новообраним ханом Узбеком та його підлеглими), або загинув десь воюючи з татарами, або гіпотетично помер від невідомої хвороби. Хай там як, а раніше, чи водночас, помер і його молодший брат Лев, що трагічно скінчило пряму старшу гілку Романовичів, яка володіла найбільшою територією незалежних від Улуса Джучі руських князівств.

Розгорнулася тимчасова політична криза, де на престол ворожої хану Узбеку монархії мали династичні підстави чимало кандидатів (згідно із стандартною середньовічною системою прав). Це були малий литовський княжич Любарт Гедимінович, давній союзник Романовичів Владислав польский, король Угорщини Карл Роберт, сілезькі князі П'ясти Генрік та Ян, і мазовецький княжич Болеслав, племінник короля Юрія Львовича.

Як обґрунтовано доводить Л. Войтович — важкі перемовини усіх сторін привели до влади Тройденовича, племінника Юрія Львовича, оскільки иншим сторонам забракло снаги. Близько[3] 1325 року молодий Болеслав Тройденович був обраний князем на престол, прийнятний зокрема ханові Узбеку, якому ніяк не була вигідна монарша унія Руси з Литвою чи Угорщиною. Будучи від народження охрещеним католиком, Болеслав все ж перейшов у православну віру та взяв ім'я Юрій на честь свого діда-короля.

В силу важкого політичного тиску та посилення потужності Улусу Джучі, уникаючи кидати виклик царю Узбеку і заявляти претензії на всю Русь, Юрій не був окремо коронований, на тлі зіткнень із західними королівствами держав мир із татарами.

Стара польська історіографія твердила, що він став сателітом Польщі, однак за відсутністю підтверджень є безпідставними міфами, вочевидь появою зв'язані із майбутнім зв'язком Польщі та Руси й претензіями[12]

Перший час за малолітства владою опікувалася мати князя Марія. У зовнішній політиці Руське князівство намагалося дотримуватись балансу стосовно сусідів. Важливим стало протистояти експансії відроджених твердих монархій[3] Польщі та Угорщини, тож двір підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, і мир на сході, де Орда переживала другу золоту добу.

Столицею Юрія наймовірніше був саме Володимир, позаяк там правили два його попередники, й там він знайшов свою кончину.

1327 року було укладено союз з тевтонцями, володар надав дозвіл торуньським купцям торгувати у королівстві Руси. 1330 року Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тож Юрій II розірвав союзну угоду[3], а 1331 року за пропозицією матері і частини двору узяв одружитися з дочкою князя Литви Гедиміна — Офцею (Евфимією). Десь відтоді й починаєтся самостійне правління Тройденовича.

Бл. 1332-го князь ходив походами разом з татарами на угорську провінцію року та воював Люблінщину, яку ще у 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.. Леонтій Войтович висловлює припущення, що це варто розглядати не як спроби повернути втрачені землі, а розладнати вельми загрозливе польсько-угорське зближення[12].

1334 р. в грамоті князя згадується «вірний вельможа» Олександр Молдавович, що в той час урядував в Русо-Влахії, отже вплив князівського двору не випустив Молдовську землю із орбіти, тож неодмінно відбувався конфлікт з угорцями за ті землі.

За Юрія II відроджується Галицька митрополія, очолена митрополитом Гавриїлом. Руські князі уважно дбають за політичне питання приналежності православної церкви, оскільки її ієрархи розбиті на окремі групи та підтримують різні сили. Ординська єпархія та Залісський Володимир-на-Клязьмі протистоять церковним тенденціям Руси та Литви^{[прояснити]}, церковна напруга відповідає напрузі політичних відносин у великому регіоні.

Прагнучи зміцнити монаршу владу, подібно попередникам князь вів боротьбу проти сильних зем'ян Галичини, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував давню традицію розселення німецьких колоністів, як і решта східноєвропейських країн. Надав магдебурзьке право Сяноку 1339 року.

Ймовірно, за рішенням Другого з'їзду монархів в угорському Вишеграді (Вишеградського з'їзду[3]), який відбувся 1338 (за Грушевським 1339) року, територія володінь Юрія ІІ мала б відійти до Казимира ІІІ як старшому титулом родичу.[3] Частина польських історіографів досі доводять його участь у переговорах у Вишеграді 1335 та 1338 рр., де ніби було домовлено про успадкування руського престолу польським або угорським королем за відсутності прямих спадкоємців Юрія ІІ, однак докази участi короля або його посла у цих зустрiчах відсутні.[13], інша стверджувала (з нею погоджується Леонтій Войтович), що немає ніяких доказів участі Юрія ІІ або його посла у Вишеградських зустрічах 1335 р. і 1339 р., де було закладено основи польсько-угорської унії.[14]

Загинув 7 квітня або 9 квітня 1340 року[15] через отруєння, не залишивши дітей.

Л. Войтович вважає версію отруєння з мотиву прихильності короля до католицького обряду та іноземців непереконливою і припускає, що бояри-змовники радше керувалися своїми зв'язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже у 1338 році домовились про підтримку іншого претендента.[16]

Очевидним та переконливим є пояснення, що відповідає історичній картині та причинам-наслідкам подій: між антипольским альянсом Тевтонського Ордену, Руси й Литви та альянсом Польщі з Угорщиною зав'язла купа інтересів. Серед інтриг та перед військовою ескалацією, ворожі до князя феодальні фракції, маючи зв'язок та завзято підтримуючи унію із Польщею — короля П'яста, вирішили усунути господаря, відкриваючи путь Казимиру без великої війни зайняти Руське королівство. Виконавцями убивства були Данило Тобільський та управитель дому Теодор Варра, а одним із змовників бояр Вовчок із Дроговижа.^{[джерело?]}.

За черговою версією суперечливих польских поглядів, нібито виснажені «терором» та знущаннями над жінками руської знаті, бояри організували проти Юрія II змову ^{[джерело?]} (за гіпотезою Ігоря Мицька, у церкві святого Юра у Львові[17]).

Печатка Юрія Львовича, що використовувалась Юрієм ІІ Тройденовичем

Галицько-Волинська держава за правління Юрія ІІ (1323—1340)

За важливий трон Руси зараз же спалахнула війна. Завчасно готовий при зібраному війську, будучи видатним стратегом, король Казимир III негайно перетнув кордон, ввійшов у руські межі, пройшовши Перемишльською землею, потім з нахрапу взявши, опанував Львів.

Проте був вигнаний зібраним воєводами й панами військом з руських і приведених татарських підкріплень.

Юрій був вельми здібний політичний гравець^{[джерело?]} із багатообіцяючими здобутками, великим впливом, що залишив слід знакового і стійкого володаря, не уступаючи попередникам у яскравості.

Його доба, подібно правлінню Льва Даниловича, припала на друге велике перемир'я із татарами, зумовлене піднесенням міці Орди за царя Узбека.

Не виникає сумнівів, що Юрій би звернув політику на схід у союзі із Литвою проти татар, якби Орда зазнала послаблення, однак раптова смерть і загострення династичного питання із сусідами дестабілізували Руську монархію, після низки війн призвівши до масштабних змін на політичній карті Східної Європи, створивши нові кордони й розподіл сил.

Після витисненні польского війська з Галичини, бояри вирішили обрати князем і господарем Руси Любарта Гедиміновича, який вже тоді ймовірно князював на одній з Волинських вотчин, та являв собою найближчого спадкоємця престолу. Відтоді в господаря Любарта за участі інших країн почалася багаторічна суперечка з іншими монархами за владу над руською короною, відома як «Довга війна».

Дружина — Офка (Євфемія) Гедимінівна, дочка великого князя литовського Гедиміна. За даними Ілька Лемка, її втопили в ополонці («пустили під лід») під час заворушень після смерті чоловіка.[18]