Ян Карлович

Походив зі шляхетської родини герба Остоя, був сином Олександра та Антоніни Карловичів з роду Молоховець. Початкову освіту здобув удома у батька[3], потім навчався в гімназії у Вільні (1847-1852, там же навчався грі на фортепіано і віолончелі), а потім в Московському університеті, де вивчав філологію та історію (1853-1857, там же грав в симфонічному орекстр університету). У 1857-1859 роках отримував додаткову освіту в Колеж де Франс в Парижі і потім в Гейдельберзі; теорію та історію музики вивчав в консерваторії в Брюсселі (1859-1860), потім вивчав історію та філософію в Берлінському Університеті (1865-1866), в тому числі в Леопольд фон Садна; в Берлінському Університеті в 1866 році захистив докторську дисертацію під назвою «De Boleslai Primi bello Kioviensi». Роком пізніше захистив габілітаційну дисертацію «Don Karlos, królewicz hiszpański. Szkic biograficzno-historyczny» у Варшавській головній школі, але не отримав габілітації.

Деякий час працював канцелістом окружного суду у Вільно (1862 рік). У 1865 році одружився з Іреною, дочкою Едмунда Сулістровського (1814–1871). Разом з дружиною жив у маєтку Карловича в Подзітві, після смерті Едмунда переїхав до маєтку у Вишневе. У шлюбі народилося четверо дітей, в тому числі син Мечислав, що став відомим композитором і альпіністом, і дві доньки: Яніна, що стала вчителькою, і Ванда (її чоловіком був Зигмунт Василевський, літературний критик, політичний діяч, сенатор Другої Речі Посполитої).

У 1871 році нетривалий час був науковим співробітником у Варшавській консерваторії. У литовських губерніях збирав місцевий фольклор[4], працював над створенням соціальних інститутів взаємодопомоги, разом з Константом Скірмунтом очолював Італійський банк в Шеметовщизне, в 1875 році написав наукову роботу литовською мовою, в якій розглядалася її історія, граматична структура і зв'язок з іншими індоєвропейськими мовами. У 1876 році вирушив до Філадельфії. У 1882 році вирішив, що не може займатися в Литві науковою діяльністю (плануючи роботу над словником польської мови), і продав Вишневе графам Бутенеєвим-Хрептовичевим, що в період русифікації було поставлено йому як зрада. Разом з сім'єю переїхав спочатку в Гейдельберг, потім в Дрезден, Прагу і в підсумку до Варшави. З собою постійно перевозив велику бібліотеку (чотири тисячі примірників). З 1899 року викладав етнографію на педагогічних курсах у Варшаві.

З 1887 був членом-кореспондентом Академії наук у Кракові. Був також членом Познанського Товариства друзів наук (з 1872 — член-кореспондент), «Societe des Traditions Populaires» в Парижі (з 1880), Литовського літературного товариства (з 1881 року), етнологічного товариства у Львові (в 1895 став одним з його засновників і пізніше був почесним членом) Товариства дослідників природи ім. Миколая Коперника, американського фольклорного суспільства, фольклорного суспільства в Лондоні, Академії наук і мистецтв у Загребі, етнологічного товариства в Празі. Почесного членства його удостоїло варшавське співоче товариство «Lutnia». У Варшавському Музичному товаристві заснував секцію ім. Станіслава Монюшка (1891) та ім. Фридерика Шопена (1899 рік). У 1888 році був одним зі співзасновників Етнографічного музею у Варшаві. Обіймав посаду президента Фонду літератури у Варшаві.

Його наукові інтереси включали в себе літературний фольклор, етномузикзнавство, польську філологію, релігієзнавство, порівняльне мовознавство, литвиністіку, краєзнавство, музичну нотацію. Спільно з Адамом Антоні Криньским і Владиславом Недзведзьким склав самий великий найбільший (до середини XX століття) словник польської мови (1900-1927, 8 томів), що охоплює прибл. 280000 слів.

Проводив порівняльні дослідження польських переказів, доводив чеське походження легенди про Пяста. Вивчав етимологію імен та процес їх трансформації в прізвищах і назвах сіл, представив своє пояснення етимології слова «Польща». Описав безліч невідомих народних музичних інструментів, а також дав описав, як влаштована стара польська селянська хата. У 1876 році запропонував власний спосіб запису нот.

Співпрацював з щомісячним географічно-етнографічним журналом «Wisła» (1889-1899), будучи його редактором, співпрацював також у виданнях «Aleneum», «Pamiętnik Fizyjograficzny», «Melusine»; спільно з Криньським заснував журнал «Prace Filologiczne» (1884). Виконав кілька перекладів (в тому числі «Дані етики» Герберта Спенсера) і написав безліч власних наукових робіт. Найбільш відомі такі праці: «Про chacie polskiej» (IV том журналу «Pamiętnik», 1884) і «Про imionach wlasnych polskich m iejsc i ludzi» («Pami ętnik» V, 1885 і VI, 1886). В останній праці розглядаються польські місцеві і особисті власні імена і прояви народної етимології. У томах XI і XII «Zbi ór wiadomo ści do antropologii krajowej» (видання Краківської академії наук) видав «Podania i bajki ludowe zebrane nа Litwie» — збірка литовських і білоруських казок. Писав також історико-літературні статті (в «Атенеум») і публіцистичні твори (наприклад, стаття про шляхту в «Ognisko» 1882) .

21 жовтня 2011 до 175-річчя від дня його народження в Субортовичах був встановлений дерев'яний меморіал[5].

• Ліцьвінка Васіль. Ян Карловіч;
• Беларуская энцыклапедыя. Т. 8. — Мн., 1999.
• Wiella Encyklopedia Powszechna. T. 5. — Warszawa, 1965. — C. 474.
• Podania i bajki ludowe, zebrane na Litwie / staraniem Jana Karłowicza. ― Kraków, 1887. (13И//460(026))
• Biogramy uczonych polskich, Część I: Nauki społeczne, zeszyt 2: K–O (pod redakcją Andrzeja Śródki i Pawła Szczawińskiego), Ossolineum, Wrocław 1984
• Zbigniew Hauser, Śladami Karłowiczów, Spotkania z Zabytkami|Spotkania z zabytkami, 8/2002
• Karol Appel, Życie i prace Jana Karłowicza (1836—1903), Warszawa 1904 (kopia cyfrowa)
• Karłowicz Jan Aleksander Ludwik. henryk-sienkiewicz.eu
• Prace Jana Karłowicza w serwisie Polona.pl
• Сумцов Н. Е. Карлович, Ян // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

• Биография(біл.)
• Карлович, Ян // Encyklopedia PWN(пол.)