Talking Heads

Утворений в січні 1975 року у Нью-Йорку. До першого складу гурту ввійшли: Девід Берн (David Byrne; 14 травня 1952, Дунбартон, Велика Британія) — вокал, гітара; Тіна Веймут (Tina Weymouth), повне ім'я Мартіна Веймут (Martina Weymouth; 22 листопада 1950, Коронадо, Каліфорнія, США) — бас та Кріс Франц (Chris Frantz) повне ім'я Чарлтон Крістофер Франц (Charlton Christopher Frantz; 8 травня 1951, Форт Кемпбелл, Кентукі, США) — ударні.

Всі троє засновників Talking Heads були випускниками «Rhode Island School Of Design» міста Провайденс і вже мали чималий музичний досвід. Берн керував студентською формацією The Artistics, Веймут наприкінці 1960-х років разом з Mrs. Tuft's English Handbell Ringing Group у різних школах та церквах Вашингтона виконувала староанглійські релігійні гімни. Франц був учасником нью-йоркського гурту The Beans, репертуар якої головним чином складався з хітів Credence Clearwater Revival, a 1973 року приєднався до The Artistics Берна.

Тріо перебралось до Нью-Йорка, де в червні 1975 року дебютувало у клубі «CBGB's», підігріваючи публіку перед виступом Ramones. Концертами Talking Heads у «CBGB's» зацікавився Сімур Стейн і запропонував музикантам угоду з фірмою «Sire», яку було укладено в листопаді 1976 року. Дебютний сингл «Love Goes To Building On Fire», що незабаром з'явився, характеризувала дотепність та велика музична уява учасників тріо. У лютому 1977 року до Talking Heads приєднався Джеррі Харрісон (Jerry Harrison), повне ім'я Джеремія Харрісон (Jeremiah Harrison; 21 лютого 1949, Мілуокі, Вісконсін, США) — клавішні, гітара, який до цього виступав з гуртом The Modern Lovers Джонатана Річмана. Записаний у невеликій нью-йоркській студії «Sundragon» після насиченого турне лонгплей «Talking Heads'77» не відразу сподобався слухачеві. Лише твір «Psycho Killer», у якому Берн сповна використав своє вокальне та естрадне вміння, звернув увагу публіки на саму групу. Однак з часом альбом все ж здобув визнання як одна з найцікавіших контрпропозицій у рок-музиці того періоду.

Продюсером наступного альбому «More Songs About Buildings & Food» був Браян Іно. Ця платівка вже своєю назвою натякала на антиромантичну позицію її творців. Ексцентричні вокальні партії Берна доповнювало нетрадиційне ритмічне рішення. У фінальному творі «The Big Country» іронічний текст висміював споживацький спосіб життя американців. Популярність здобула цікава версія твору Ела Гріка «Take Me To The River»,що походила з цього альбому. Брайан Іно також виступив у ролі продюсера на третьому альбомі Talking Heads «Fear Of Music», у той час як Берн взяв участь у запису його сольного лонгплея «My Life In The Bush Of Ghosts». Черговий продюсований Брайаном Іно альбом 1980 року «Remain In Light» вирізняється, наприклад, чаруючою композицією «Once In A Lifetime» з елементами африканської поліритмії, яка на синглі наступного року стала чималим хітом. Щоб збагатити та прикрасити запис цього альбому, Іно запросив до студи відомих музикантів, таких як Нона Хендрікс, Адріан Белю, Джон Хасселл та Роберт Палмер. Водночас на початку 1980-х років музиканти Talking Heads розпочали сольні кар'єри. Берн записав лонгплей «The Catherine Wheel», на якому запропонував балетну сюїту власного авторства, а Франц разом з Веймут утворили формацію Tom Tom Club.

Певним підсумком першого періоду діяльності Talking Heads виявився подвійний концертний альбом «The Name Of This Band Is Talking Heads». Він пропонував записи з концертів 1977, 1979, а також 1980 та 1981 років (зроблені у розширеному складі з Хендрікс, Белю, Долетт Макдональд, Берні Воррелом, Баста Джонсом та (Стівом Спейлзом). Після появи «The Name Of This Band Is Talking Heads» гурт на деякий час засів в студії, щоб 1983 року повернутись з лонгплеєм «Speaking In Tongues», з якого походив черговий хіт-сингл «Burning Down The House». Разом з гітаристом Алексом Вейром (Alex Weir) гурт у грудні 1983 року влаштувала у голлівудському театрі «Pantages» шоу-виставу, яка спиралась на репертуар попередньої діяльності Talking Heads, від «Psycho Killer» до «Burning Down The House». Це видовище фіксує фільм режисера Джонатана Демм «Stop Making Sense», а також однойменний альбом.

Лонгплей 1985 року «Little Creatures» був розрахований на ширше коло слухачів, внаслідок чого успіх здобули видані на синглах заголовний твір, «& She Was», та «Road To Nowhere». (Цей останній виявився найбільшим бестселером у діяльності групи не в останню чергу завдяки цікавому відеокліпу). 1986 року Берн зацікавився кінематографом, тому платівка «True Stories» була музичною ілюстрацією гурту до стрічки його власної режисури «True Stories».

На деякий час Talking Heads зникли з поля зору і нагадали про себе лише 1988 року автономним альбомом «Naked». У запису цієї платівки під керівництвом продюсера Стіва Ліллівайта взяли участь, наприклад, Воллі Бадароу (продюсер Level 42), гітаристи Джонн Марр та їв Н'Джон з The Smiths, а також акордеоніст Джейм Фернлі з The Poques. Надалі учасники гурту займались головним чином власними проектами, однак офіційний розпад формації стався лише наприкінці 1991 року.

• 1977: Talking Heads: 77
• 1978: More Songs About Buildings and Food
• 1979: Fear Of Music
• 1980: Remain in Light
• 1982: The Name Of This Band Is The Talking Heads
• 1983: Speaking In Tongues
• 1984: Stop Making Sense
• 1985: Little Creatures
• 1986: True Stories
• 1988: Naked
• 1992: Sand In The Vaseline — Popular Favourites 1976-1992
• 1992: Once In A Lifetime — The Best Of Talking Heads