The Stranglers

Поки Корнуелл вивчав біохімію в Брістолі, Джет Блек був процвітаючим бізнесменом у Гілфорді (на північний захід від столиці), де володів транспортним агентством (його фургони розвозили морозиво) та магазином, спеціалізувався на продажу алкогольної продукції[5]. Віддушину від стресів Блек шукав в музиці: у юності він був напівпрофесійним барабанщиком і грав у джаз-оркестрах (використовуючи, в числі інших, псевдонім Jethro Whitethorne)[2]. На початку 1970-х років він купив власну ударну установку, а до початку 1974 року, остаточно втративши інтерес до бізнесу, який відбудовував все попереднє десятиліття[5], вирішив організувати власну професійну рок-групу. Безрезультатно прослухавши близько 25 гітаристів і 40 басистів[6], він потім сам відгукнувся на оголошення в тижневику Melody Maker («… шукається барабанщик»). У Кемдені, районі Північного Лондона, відбулася його перша зустріч з Х'ю Корнуелл та учасниками гурту Johnny Sox[7].

Пізніше в численних біографіях стверджувалося, що Джет «приєднався» до групи[1], але сам він не раз підкреслював, що справа йшла інакше. Все почалося з півгодинної спільної репетиції в покинутій квартирі на півночі Лондона, де Х'ю Корнуелл мешкав як сквотер. Блек, взагалі кажучи, не збирався входити в «чужий» гурт, але за проведені з музикантами півгодини зрозумів, що вкрай заінтригований Корнвеллом, який демонстрував явний авторський потенціал[8]. Барабанщик та запропонував музикантам, які не мали на той момент ні гроша, перебратися до нього в Гілдфорд. Так було б зручніше для всіх, але головне, музикантам належало перш ніж вийти на сцену, проробити серйозну підготовчу роботу[7].

Учасники Johnny Sox деякий час не погоджувалися на переїзд і з недовірою ставилися до нового знайомого (за описами Жана-Жака Бернела барабанщик в ті дні «відбілював волосся і хизувався під фланелевих 'дудочках' на три дюйми вище щиколотки»)[9]. Опір їх було зламано, ледь лише Джет згадав про можливість розселити всіх на верхньому поверсі власного винного магазину[8]. Провівши кілька днів у безперервних репетиціях зі складом, він прийшов до висновку, що всерйоз до музики ніхто, крім Х'ю Корнуелла, не відноситься. Джет Блек висунув ультиматум: або ви починаєте грати всерйоз, чи ідете; все, крім Х'ю, вибрали другий варіант. 11 вересня 1974 року, день, коли припинили своє існування Johnny Sox (сталося це за дивним збігом в той самий день, коли двоє американців дізналися про те, що в США оголошена амністія дезертирам), і виникло ядро The Stranglers, вважається офіційною датою народження групи[4]. До цього, в 1972—1973 роках Johnny Sox записали в загальній складності понад 50 оригінальних композицій; в їх числі були «Country Chaser» і «Strange Little Girl» (друга з них через багато років стала хітом The Stranglers)[2].

Жан-Жак Бернел познайомився з Х'ю Корнвеллом випадково; знайомий останнього підкинув його, що повертався з тренування, в Лондон на автомобілі[7]. Будучи професійним гітаристом з класичною освітою, Бернел (вивчав історію в Бредфордському університеті та потім економіку в Хаддерсфілдском політехнічному інституті)[10], хоч і виступав час від часу з симфонічними оркестрами, не розглядав перспективу почати музичну кар'єру всерйоз. Двома головними захопленнями були для нього карате та мотоцикли. Х'ю і Джет, зрозумівши, що Жан-Жак — потенційно талановитий автор, який завжди мріяв грати на басу, в квітні 1974 року запропонували того зайняти місце в новому складі. У Корнуелла мався в розпорядженні незадіяний інструмент: це й зумовило місце Бернела в складі[4].

Джет Блек передав керування своїм бізнесом керуючому та перевіз тріо в Чіддінгфорд, містечко в десяти милях від Гілдфорд. Тут він зняв будинок, розселив в ньому музикантів та прийняв на себе обов'язки менеджера. Доукомплектований гітаристом Хансом Вормлінгом (англ. Hans Warmling), шведським приятелем Корнуелла, що грали раніше в The Jackie Fountains (1964—1967) та The Spotniks (1971)[2], квартет почав в Гилдфорде активну концертну діяльність[11].

Нарешті Джет, сповнившись упевненості в тому, що групу чекає велике майбутнє, на подив друзів та знайомих розпродав свої підприємства, залишивши при собі один лише фургон, в якому перш розвозити морозиво, і який тепер на багато місяців став для ансамблю єдиним засобом пересування[12]. На виручені від продажу підприємства гроші група існувала аж до отримання першого великого контракту[7].

Прийнято вважати, що група взяла собі назву — спочатку The Guildford Stranglers — «на честь» Бостонського душителя[13], про який в ті дні писала преса всього світу[14]. Це справедливо лише частково: як пізніше згадував Блек, слова «душитель» та «асфіксія» були в ті дні достатньо популярними: постійно звучали в кіно і на телеекрані, попадалися в заголовках газет. Поступово саме поняття strangling зробилося на внутрішньому жаргоні групи прозивним: воно означало всілякі неприємності[11]. Після невдалого концерту в Гилдфорде Бернел зауважив: «Душителі остаточно нас дістали». Саме ця жартома вимовлена ​​фраза (з чим згодом погоджувалися всі учасники) та стала джерелом назви групи[4].[~ 1]

Істотним чинником, що зумовив конфлікт Stranglers та преси були політичні розбіжності. Група принципово відмовлялася співпрацювати з лівими організаціями («Рок проти расизму», «Рух за ядерне роззброєння») через що журналісти, дотримувалися лівих поглядів (перш за все, Джулі Берчілл і Тоні Парсонс) відкрито зарахували їх до вкрай правим[19]. Джулі Берчілл привселюдно оголосила Бернела «фашистом» після того, як той висміяв «Анти-нацистську лігу» (англ. Атеі-Nazi League), яка, на його думку, своїми масовими акціями протесту лише створювала рекламу щодо нечисленному Національному фронту).[21]

Дивина ситуації полягала в тому, що центральна преса, при всій своїй антипатії до The Stranglers, в силу зростаючої популярності групи не могла собі дозволити її ігнорувати.[22] Усі ранні релізи групи (насамперед, X-Cert та Raven) отримали високі оцінки рецензентів, а NME навіть надав Бернелу простір на сторінках для розлогого політичного есе.[23] Втім, коли той же тижневик за рік до цього опублікував матеріал, складений виключно з висловлювань Джета Блека про національні особливості аудиторії різних країн (Німеччині, Франції, Шотландії, Швеції) під загальним заголовком: «Яка країна сильніше смердить?» (англ. Which Country Stinks Most?), багато хто розцінив наслише тенденційну «вичавлювання» як, у свою чергу, провокаційний жест з боку видання на адресу групи.[24]

Згодом у багатьох склалося враження, що конфлікт групи з пресою був в якомусь сенсі взаємовигідним, і The Stranglers почасти свідомо провокували вороже до себе ставлення. Так, коли Роберт Крістгау («декан факультету рок-критики» за визначенням одного з колег) заздалегідь попередив американських журналістів, щоб ті «не захоплювалися Stranglers», група (як розповідав Бернел), відправила йому телеграму такого змісту: «Якщо ви не почнете нас дуже і дуже боятися, ми заїдемо до вас додому та засунь вашій дружині шматок справжнього англійського біфштекса…»[7]

Згодом зазначалося, що конфронтація з пресою в якомусь сенсі послужила групі хорошу службу, назавжди зберігши за нею «дисидентську» ауру. "<The Stranglers> з перших днів примкнули до славної англійської традиції бродячих " кореневих « груп, які пресою зневажають, але в кінцевому підсумку нескінченними гастролями завойовують собі таку любов по всій країні, яку не заробити позерством з газетних сторінок. Діючи в дусі — не наслише вже й сміховинною, я б сказав, — кальвіністської робочої етики, подібні групи ідеально відповідають чисто британському відчуття fair play, підказує співчувати переслідуваному»[7], — писав американський журналіст Кріс Салевич.

Ставлення засобів масової інформації до The Stranglers стало змінюватися після 1980 року, затьмареного двома інцидентами, під час яких як британська так і французька Феміда проявили надмірну суворість. Втім, до цього часу радикально змінилися як музичний стиль The Stranglers (люту агресивність змінили граничною стриманістю в самовираженні), так і їх манера спілкування з репортерами.

Якщо 1978 року кореспондент Sounds Енді Пірт писав: «Насолоджуючись страхом, який до цих пір вселяє репутація The Stranglers, Жан-Жак Бернел грає з журналістами, як кішка з клубком вовни»[25], то вже через два роки Пет Гілберт в Record Mirror відзначала, що Жан-Жак Бернел — «дуже привабливий співрозмовник», яка цікавиться історією, літературою та філософією, чиї «пізнання вселяють побожний жах»[26].

1979 року Дейв Маккаллох (NME) писав про Stranglers: «… вони загрожують, але не нападають, та й взагалі, виявилися тепер великим добродушним монстром, в остаточному підсумку, смішним, не більше того»[27]. Через рік той же тижневик відгукнувся про Х'ю Корнуелл як про «істинному джентльмена», а Джованні Додома, кореспондент Sounds в квітні 1980 року охарактеризував Жана-Жака Бернела як «надзвичайно тихого та задумливого людини».[28]

• Rattus Norvegicus (1977)
• No More Heroes (1977)
• Black and White (1978)
• The Raven (1979)
• The Gospel According to The Meninblack (1981)
• La Folie (1982)
• Feline (1983)
• Aural Sculpture (1984)
• Dreamtime (1986)
• 10 (1990)
• Stranglers In the Night (1992)
• About Time (1995)
• Written in Red (1997)
• Coup de Grace (1998)
• Norfolk Coast (2004)
• Suite XVI (2006)
• Giants (2012)