Єфименко Олександра Яківна

Народилася у селі Варзуга (нині Мурманської області) в сім'ї колезького асесора Якова Івановича Ставровського. У 1850 році сім'я Ставровських переїхала до Архангельська. З 1857 по 1863 рік Олександра Ставровська навчалася у Архангельському училищі для дівчат, після закінчення якого отримавши атестат з відзнакою та фах домашньої вчительки. Одразу ж після закінчення навчання почала працювати в Холмогорському двокласному церковно-парафіяльному училищі для дівчат у Холмогорах.

Незабаром Олександра Ставровська познайомилася з Петром Єфименком, який був висланий з України, де був активним учасником Харківсько-Київського таємного товариства. У 1870 році Єфименко та Ставровська повінчалися у холмогорській церкві.

В Архангельську Єфименко вивчає архівні матеріали, досліджує місцеві наріччя, продовжує знайомство із звичаями народностей Півночі. В «Архангельских губернских ведомостях», в інших газетах та журналах друкуються її статті, в яких вона заявляє про себе як про талановитого вченого.[1]

На чисельні прохання молодій сім'ї дозволяють у 1873 році переїхати спочатку до Воронежа. Продовжуючи і тут займатися дослідницькою працею, Олександра Яківна на основі зібраного раніш документального матеріалу підготовила й передала до друку цілу низку статей, в яких розвивала свої погляди на історію шлюбних відносин та сім'ї. До найбільш значних її досягнень в той час належить праця «Артели в Архангельской губернии», опублікована в першому випуску «Сборника материалов об артелях России» (СПб., 1873). Олександра Яківна показала, що артелі ці в умовах розвитку капіталізму були лише знаряддям для збагачення заможних селян, і розкрила причини, що обумовлювали виникнення такої форми життєвого укладу і організації виробничого процесу в селянському середовищі російської Півночі.

Пізніше подружжя переїде до Самари, у 1877 році до Чернігова, а у 1879 — до Харкова, де Олександра Єфименко стає активною діячкою Історично-філологічного товариства при Харківському університеті. Олександра Єфименко багато друкувалася (передусім у «Кіевская старина»). З'явилися її перші публікації в часописі «Детское чтение».

Так у часописі «Кіевская старина» були надруковані праці Олександри Єфименко: «Копные суды в Левобережной Украине» (1888), «Архиерейский подарок» (1888), «Два наместника» (1889), «Двенадцать пунктов Вельяминова» (1889), «Бедствия евреев в Южной Руси XIX века» (1889), «Турбаевская катастрофа» (1891), «Очерки истории Правобережной Украины» (1894—1895) та ряд інши.

Своїм вчителем в українознавстві О. Я. Єфименко вважала Володимира Антоновича. У 1896 Олександра Єфименко зайняла перше місце в конкурсі на найкращий підручник з історії України; також написала «Елементарний підручник російської історії», що витримав сім видань (1911—1918). Вивчала Єфименко і культуру України. Активно виступала за присвоєння офіційного статусу українській мові (царським указом від 1878 року було заборонено друк українською мовою). Відповідно до теорії, розробленої Єфименко, спочатку основним типом землеволодіння на Півдні було дворище, якому на Півночі відповідало печище; саме ці типи землеволодіння і поклали початок громаді (див. роботу Єфименко «Дворищное землевладение в Южной Руси», 1892). Єфименко передбачала неминучий розвиток капіталізму в Росії.

У восьмому номері журнала «Вестник Европы» за 1891 р. вийшла з друку робота Єфименко «Малорусское дворянство и его судьба», яка відразу ж привернула увагу широкого кола досліджувачів. Вперше після А. М. Лазаревського Олександра Яківна спробувала розкрити в українській історіографії витоки й генезіс формування дворянського стану.

В середині 90-х років О. Я. Єфименко продовжує активно працювати над історією України. В 1894—1895 рр. журнал «Киевская старина» опублікував її велику працю «Очерки истории Правобережной Украины».

Вела активну громадську діяльність; так, Єфименко була заступником голови Харківського видавничого комітету, організатором у Харкові історичного гуртка; виступала за жіночу емансипацію; читала лекції в Харківській бібліотеці.

У 1907 році Олександра Єфіменко разом із сім'єю переїхала до Петербурга, де очолювала кафедру та викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі. У 1910 Харківський університет присудив Єфименко науковий ступінь почесного доктора історії (перша жінка в Росії, яка здобула таке визнання). В Петербурзі Олександра Єфіменко мешкала аж до закриття Вищих жіночих курсів.

У 1917 році переїхала у село Писарівку на Харківщину. Трагічно загинула на хуторі Любочка разом з донькою Тетяною під час нападу банди.

Могила Олександри Яківни знаходиться на території середньої школи села Бугаївка Вовчанського району Харківської області.

Олександра Яківна — автор праць, написаних на ґрунті народницького підходу до історичних явищ. В її творчому доробку особливе місце займає «Історія українського народу», в якій висвітлюється історичний процес в Україні з найдавніших часів до XIX ст.

• Исследования народной жизни. Выпуск 1, 1884; (рос.)
• Южная Русь (в 2-х тт.). 1905; (рос.)
• История украинского народа. 1906; (рос.)
• Элементарный учебник русской истории. 1896 (рос.)[2]
• Учебник русской истории: Для старших классов среднеучебных заведений. 1909; (рос.)
• Элементарный учебник русской истории. Курс эпизодический для младших классов. 1912; (рос.)
• Начальное руководство по украинско-великорусской истории (для народных школ). 1919. (рос.)

• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Багалій Д. I. Харківська доба діяльності Олександри Єфименко (1879—1906).
• П. Г. Марков. А. Я. Ефименко — историк Украины. — К.: изд-во КГУ, 1966 (рос.)
• Скакун О. Ф. Історичні погляди О. Я. Єфименко. // Український історичний журнал. — № 1, 1967.
• В. А. Смолий. А. Я. Ефименко: очерк жизни и научного творчества.// Ефименко А. Я. История украинского народа. — К.: «Лыбидь», 1990, с. 403—426 (рос.)
• А. Капелер. Самоучка, жінка, кацапка: Олександра Єфименко та Київська історична школа // Україна Модерна. — К. 2010. — с. 46 — 76.
• Я. Сурман. Александра і Петро Єфименки: iмперські біографії та histoire croisée // Україна Модерна (Онлайн). — 15 березня 2014.
• І. Шаров Вчені України: 100 видатних імен — К.:АртЕк, 2006. ISBN 966-505-054-0
• Ясь О.  "Вступна стаття до розвідки О. Єфименко «Письма из хутора. Об украинской истории (До 170-річчя О. Єфименко та 100-ліття першої публікації її допису)» // Український історичний журнал. –  2018. — № 1. — С. 174—183.
• Ефименко А. Я. История украинского народа. Вып. 1 / А. Я. Ефименко. — СПб. : Изд. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон, 1906. — 390 с. — (История Европы по эпохам и странам в средние века и новое время / под ред. Н. И. Кареева и И. В. Лучицкого).
• Ефименко А. Я. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь— Т. 1.

• Єфименко Олександра Яківна // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — С. 420. — ISBN 966-7492-00-8.

• Пінчук Ю. А. Енциклопедія історії України. Єфименко Олександра Яківна. К.: Видавництво «Наукова думка», 2005. 672 с.: іл.
• Єфименкова (Ставровська) Олександра // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 430. — 1000 екз.
• Незгасиме світло Олександри Єфименко
• Биография А. Я. Ефименко (рос.)
• Платонов С. Ф. Александра Яковлевна Ефименко: некролог. (рос.)
• Збірник науково-дослідчої катедри історії української культури. Т. 10 : присвяч. пам'яті О. Я. Єфименкової / Н. К. О. Сектор науки. — Харків: Держвидав України, 1930. — 180 с.