Іванченко Павло Михайлович

Тринадцятирічний Павло закінчивши земську початкову сільську школу в Андріяшівці перейшов на навчання до Глинської гончарної майстерні Роменського земства. Перші два роки він був практикантом виключно у керамічних майстернях. За цей час він навчився працювати на верстаті, робити різноманітний посуд, ліпити з глини іграшки і виявив неабиякі здібності у скульптурі. А у 1913 році його було зараховано до першого класу Глинської керамічної школи. Закінчивши школу він отримав спеціальність інструктора керамічного виробництва.

На початку червня 1919 року директор школи Левко Крамаренко направив здібного учня на навчання у Київ до новоствореної Української академії мистецтв (УАМ). 21-річний Павло жив він на квартирі Михайла Бойчука разом із його братом Тимком та Сергієм Колосом, теж студентами Академії. Перші завдання, які дістав Павло від Бойчука, — це копіювання мозаїк і фресок із Софії Київської та інших зразків українського мистецтва. Згодом він разом із Бойчуком закріплювали штукатурку з фресковим розписом у хрещальні Софії Київської.

Павло Іванченко, опинившись серед студентів — монументалістів, учнів М. Бойчука у 1919—1920 роках, згадував пізніше:

«Як тепер я подумаю, то, по–моєму, не було тоді якоїсь систематизованої учбової програми, послідовного учбового плану. Навчання мало хаотичний, педагогічно непродуманий вигляд. Та це й зрозуміло, бо в ті часи, коли ще скрізь точилась громадянська війна, нікому було займатись плануванням навчання. Я не знаю, чи професори Академії в той час взагалі отримували якусь заробітну платню»[1]

П. Іванченко у 1925 році закінчив Українську академію мистецтв у Києві. Його викладачами були Михайло Бойчук та Лев Крамаренко.

Ще під час навчання у 1920 році П. Іванченко почав працювати інструктором-викладачем керамічного розпису в Державній межигірській художньо-виробничій керамічній майстерні Всеукраїнського комітету мистецтв. У 1923 році перейшов до Межигірського мистецько-керамічного технікуму (1923—1929 рр.) Паралельно працював у Межигірській творчо-виробничій керамічній майстерні (1920—1926 рр.).

Після захисту диплома у 1925 році у Київському художньому інституті на тему «Декоративна обробка речей керамічного виробництва», П. Іванченко змушений був виїхати працювати на Будянський фаянсовий завод. Тут він у селищі Буди на Харківщині до 1929 року працював викладачем керамічного малювання, рисунку, керамічної технології у школі ФЗУ, у вечірній виробничій школі. Одночасно він виготовляв нові зразки оформлення масової продукції заводу.

Потім у 1929 році перейшлов на викладацьку діяльність до Межигірського мистецько-керамічного інституту Київської області — працював до 1930 року деканом художнього відділення. У 1930—1932 роках викладав у Межигірському інституті кераміки і скла.

Після остаточного закриття Межигірського інституту, починаючи з травня 1932 р., Павло Іванченко працював завідувачем лабораторії майоліки в Науково-дослідному Інституті мінеральної сировини у Києві.

З 1935 по 1937 рр. він працював завідувачем керамічного відділу у школі народної творчості у Києві, а потім з 1937 до червня 1941 року — старшим художником центральної художньої лабораторії Київського експериментального порцеляново-фаянсового заводу Укрфарфортресту у м. Києві.

Одночасно, з 1934 по 1941 р. також викладає керамічний розпис у «Лаврській школі» — експерементальних майстернях при Київському державному музеї українського мистецтва на території Києво-Печерської Лаври.

Під час радянсько-німецької війни, 43-річний П.Іванченко був мобілізованим до лав Червоної армії. Він служив в інтендантських частинах в Середній Азії, в Грузії, де працював на фарфоровому заводі в м. Махарадзе[2].

У квітні 1944 року П. Іванченко повернувся в Україну, де почав працювати у Наркоматі промисловості будівельних матеріалів. До 1946 року він також працював старшим науковим співробітником будівельних матеріалів в Лабораторії архітектурно-будівельних деталей, а потім став завідувачем цієї лабораторії[3].

Створював у 1949—1954 роках ужитковий посуд і декоративні вази з порцеляни, фаянсу, майоліки, зразки побутової й архітектурної кераміки (паркові вази, облицювальні плитки, водограї, торшери).

Займався аквареллю і малював краєвиди Київщини та Роменщини (1940–1960-ті роки).

П. Іванченко — учасник всеукраїнських, всесоюзних та зарубіжних мистецьких виставок (з 1922 року).

• Дружина: Черепова Ольга Василівна — лауреат Сталінської премію за розробку і застосування у керамічному виробництві нових технологій і безсвінцових емалей (1949).
• Брат: Іванченко Петро Михайлович (1908—1997) — художник-технолог Полонського порцелянового заводу, засновник музею виробів полонської порцеляни.

• Тарнорудський П. Патріарх полонського фарфору // Радянське Поділля. — 1988. — 25 вересня;
• Мусієнко П. Н. Художники Межигір'я // НТЕ. — 1989. — № 6.

• Іванченко Павло Михайлович // Шевченківська енциклопедія: У 6-ти т. — Т.3: І—Л : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2013. — С. 58-59.