Азер Ірина Абдуррезаївна

Ірина Азер народилася 19 (за іншими відомостями — 18) вересня 1949 року в Баку. Її батько — польський льотчик Йофан, який після війни працював в столиці Азербайджанської РСР випробувачем на військовому аеродромі, але змушений був повернутися на батьківщину, встигнувши дати дочці ім'я Ірен. Мати — Лілія Георгіївна, козачка, учасниця німецько-радянської війни[2][3].

Своїми незвичайними прізвищем[4] та по батькові вона зобов'язана вітчиму Резі Азері. За словами самої Ірини, її вітчим належав до багатого іранського роду. Реза Азер був відомим генералом, особистим ворогом останнього іранського шахіншаха Мохаммеда Рези Пахлеві[5] та політичним емігрантом[6], що знайшли притулок в СРСР, у Баку. Тут він жив у резиденції колишніх багатіїв і викопав перед будинком розкішний басейн для своєї улюбленої падчерки Ірен.

Незабаром сім'я Ірен переїхала в Москву, де Реза Азер викладав в Інституті сходознавства, і проживала на Піщаній вулиці.

Наприкінці свого життя, незадовго до смерті, Реза Азер повернувся до Тегерана. Відразу ж після смерті вітчима в 1978 році в країні відбулася ісламська революція, тому Ірина з сестрою Деларам, що знаходилися на той час в Тегерані, були змушені тікати з Ірану, так нічого і не отримавши із заповіданого вітчимом спадщини[7].

У 16-річному віці почала працювати фотомоделлю у Віктора Вознесенського, присвятивши цьому заняттю 12 років — з 1965 по 1977 рік.

У 1968 році вступила до ВДІКу, на акторський факультет Сергія Герасимова. Зустріч з Герасимовим і його майстернею актриса вважала доленосним моментом у своєму житті.

Під час навчання багато знімалася в курсових і дипломних фільмах. Починаючи з третього курсу знялася в трьох картинах:

• «Червоний агітатор Трохим Глушков» (1969) — режисер Валерій Рубинчик.
• «У озера» (1970) — режисер Сергій Герасимов.
• «Увага, черепаха!» (1970) — режисер Ролан Биков.

Студенткою була також запрошена для зйомок в знаменитому епічному кіноциклі «Звільнення» (1970 — 1972), поставленому режисером Юрієм Озеровим і відзначеному Ленінською премією (1972).

Уже в ранніх фільмах молода актриса звернула на себе увагу глядачів. Її перша помітна роль в кіно — Ганна Сергіївна в дитячій комедії «Увага, черепаха!», чарівна вчителька молодших класів, якій намагаються нишком наслідувати її учениці.

Яскраво і переконливо зігравши Наташу — роль другого плану в двосерійному теледетективі «Крадіжка» (1970; режисер Олександр Гордон), вона не загубилася на тлі цілого сонму прекрасних акторів, зайнятих у фільмі. А роль Люськи в чотирисерійний телевізійній кінокомедії « Велика перерва» (1972- 1973 ; режисер Олексій Коренєв) принесла Ірині Азер справжню популярність. Актрисі дістався образ ефектною блондинки, подруги одного з учнів вечірньої школи Генки Ляпішева (актор Віктор Проскурін), якого Люська відволікає від навчання танцями, а в фіналі сама приходить навчатися дро вечірньої школи. Актриса розповідала[8]:

Пам'ятаєте сцену, коли Люська чекає Ляпишева на танцях, а його забрав на лекцію Петрикін - Биков? З'явився кавалер пізно ввечері і весь мокрий, тому що біг по пояс у воді. Вітя Проскурін страшно замерз на зйомці, і, щоб зігрітися, йому налили горілки. По-моєму, він уперше житті її тоді спробував. Захмелів і пішов скупатися... Всі його шукають, а Віті немає... Повертається поранений. Виявляється, напоровся в ставку на скло і порізав ногу. Ногу забинтували і знову почали знімати. «Вітя, я тебе прошу, не треба мене цілувати. Камери стоять так, що нічого не видно. Просто обіймемося», - кажу я хмільному Проскуріну. А він візьми та й поцілуй мене з п'яних очей по-справжньому. Ледве відчепилася. Здається, саме цей дубль і увійшов до картини. А інша сцена взагалі вийшла у мене випадково. Іду я ображена від Ляпишева в своїх білих туфельках, камера працює, і раптом відвалюється каблук. Добре, не розгубилася. Зняла другу туфлю, викинула її і пішла босоніж в гордій самоті. Не знаю, чому каблук відвалився, туфлі були нові.

Фільм «Велика перерва» відкрив дорогу у великий кінематограф багатьом акторам, що знявся в ньому, в тому числі й Ірині Азер. Протягом 1970-х — 1980-х років вона активно знімалася як в епізодичних, так і в основних ролях в таких популярних радянських фільмах, як «Дорогий хлопчик» (1974; режисер Олександр Стефанович), « Городяни» (1975 ; режисер Володимир Роговий), «Не стріляйте в білих лебедів» (1980; режисер Родіон Нахапетов), «Повернення резидента» (1982), « Кінець операції „Резидент“», (1986 ; режисер Веніамін Дорман) та ін.

На телебаченні актриса брала участь у зйомках телевізійного шоу «Кабачок „13 стільців“» (режисер Георгій Зелінський) і телеспектакля «Джентльмени, яким не пощастило» (1977 ; за розповідями О. Генрі, режисер Василь Давидчук). При цьому в популярній гумористичній передачі радянського телебачення «Кабачок „13 стільців“» (1966 — 1981) вона з'являлася двічі з розривом в дев'ять років. Ще студенткою її запрошували в 1969 році на роль пані Кароліни і таким чином вона стала однією з перших виконавиць цього персонажа[9]. У 1978 році Ірина зіграла роль пані Ольгіци — ще однієї відвідувачки «Кабачка».

За свою недовгу кінематографічну кар'єру Ірина Азер встигла знятися в кінострічках, в яких її партнерами були такі видатні актори радянського кіно, як Микола Крючков (фільм «Городяни», 1975), Георгій Жженов (фільми «Повернення резидента», 1982 та «Кінець операції „Резидент“», 1986) та ін.

У роки перебудови актриса продовжувала з'являтися на кіноекрані. Крім «Кінця операції „Резидент“», з 1986 по 1991 рік вона брала участь в зйомках ще семи картин. Однак з початку 1990-х років Ірина Азер припинила зніматися в кіно.

Пішовши з великого кіно, стала займатися дрібним і прибутковим бізнесом — торгувала жіночою білизною в будівлі МНТК «Мікрохірургія ока» . У колишньої актриси був власний намет, де працювала продавчинею, надівши темні окуляри і перуку для невпізнання. Заробляла дуже пристойно[10] .

В актриси було багато шанувальників, в тому числі і дуже відомих особистостей. Ірина Азер була одружена з журналістом Юрієм Шварцем[10][2]. Розлучення відбулося через підозри зради Юрія з кіноактрисою Наталі Вуд. Від шлюбу з Юрієм у Ірини є єдина дочка Віка 1975 року народження, яка переїхала до США до чоловіка в 1992 році з сином Юрою, якого вона народила в 17-річному віці, ще в Москві[1] .

За повідомленням «Експрес газети Online»[1], молодша сестра Ірини Деларам (1957—2002) покінчила життя самогубством. Їх мати живе в будинку для людей похилого віку у станції метро «Річковий вокзал».

На початку 2000-х років, завдяки інтерв'ю в «Експрес газеті Online» (№ 17, 2001), про відому в минулому актрисі стали писати в російських глянцевих журналах. Наприклад, журнал «Караван історій» присвятив їй близько 10 сторінок. Однак пропозицій вигідних ролей в кіно не було, хоча Ірина стверджувала, що мріє зіграти в ремейку " Хто боїться Вірджинії Вульф? "[11]. У той же час колишню актрису і її сім'ю почали оточувати скандали[1] .

В даний час актриса проживає з дочкою в Каліфорнії, виховує двох онуків. Молодшого онука звуть Оскар[2].

• 2012 — документальный фильм «Большая перемена. Последняя любовь Генки Ляпишева» (режиссёр Алексей Быстрицкий, автор сценария Ольга Булле)[2][3]