Амелія Ергарт

Народилася 24 липня 1897 року у Атчісоні, штат Канзас, в сім'ї адвоката Едвіна Ергарта та Емілії «Емі» (Отіс, 1869—1962) з сім'ї місцевого судді.

Із ранніх років мала надзвичайну на той час свободу вибору інтересів, друзів і розваг. З дитинства була чудовою наїзницею, плавала, грала в теніс і стріляла з подарованої батьком гвинтівки 22 калібру. Читати навчилася у чотири роки і з ранніх літ поглинала безліч різноманітної літератури, але вабили — книжки про великі відкриття і пригоди. Серед дітей із сусідніх вулиць була визнаною лідеркою і затійницею, попри належність до «слабкої статі». Оцінки в школі майже завжди були відмінними, особливо з природничих наук, історії та географії. У віці десяти років Амелія бачила літак, але у той час не відчула до нього особливого інтересу.

Згодом фінансовий стан сім'ї погіршився; Едвін Ергарт почав пиячити, що поступово згубило його кар'єру. У пошуках роботи сім'я кілька разів переїжджала — спочатку у Де-Мойн (Айова), потім у Сент-Пол (Міннесота). До 1915 року родині довелося пізнати справжню бідність, коли сукні підростаючим дочкам шили із старих віконних фіранок. У результаті Емі, забравши дочок, переїхала до родичів у Чикаго. Проте восени 1916 р., використавши отримані з заповіту гроші, мати відправила Амелію в елітний коледж Ogontz School в Пенсільванії.

На Різдво 1917, приїхавши у Торонто, щоб відвідати молодшу сестру, Амелія побачила надворі важко поранених солдатів, прибулих із фронтів Першої Світової. Враження було таким сильним, що замість повернення до школи Амелія записалася на прискорені курси медсестер і пішла у військовий шпиталь. До кінця війни здобутий досвід схиляв її до думки присвятити своє життя медицині. Проте неподалік госпіталю перебував військовий аеродром і, відвідавши кілька авіашоу, Амелія зацікавилася авіацією — що пізніше змінило її долю.

Певний час Ергарт вивчала в Колумбійському університеті фізику, хімію і медицину, і навіть французьку класичну літературу (знала чотири іноземні мови). У 1920, об'єднавшись знову, сім'я переїхала в Лос-Анджелес. На Різдво 1920 року Ергарт потрапила на виставку літальних апаратів в Лонг-Біч, штат Каліфорнія, і через кілька днів — на аеродромі Роджерс Філд вперше була в десятихвилинному польоті як пасажирка. Зачарована відчуттям польоту, вирішила навчитися літати сама, й у січні 1921 почала відвідувати уроки пілотажу.

Її першим інструктором була Аніта (Нета) Снук — одна з небагатьох у ті роки жінок-льотчиць, яка придбала неновий навчальний літак «Кертис-Гок» і заробляла ним на життя, навчаючи охочих азів льотної справи. Нета відзначила природність нової учениці, що спокійно і впевнено почувала себе у кабіні; втім, вона побачила в ній певну схильність до авантюризму — кілька разів їй доводилося втручатися у керування, перешкоджаючи спробам Амелії пролетіти під дротами лінії електропередач поблизу аеродрому при заході на посадку.

Уроки коштували недешево, і щоб оплатити навчання, Ергарт прагнула отримати добру роботу. Вона грала на банджо в мюзик-холі, працювала фотографкою, кінооператоркою, вчителькою, секретаркою, телефоністкою, автомеханіком і водійкою вантажівки — і водночас намагалася дізнатися усе можливе про авіацію, від теорії польоту до будови авіадвигуна. Влітку 1921 Ергарт придбала невеличкий яскраво-жовтий біплан «Кіннер Ейрстер» — перший власний літак. Нета Снук не схвалила придбання.

«Ейрстер» був єдиним примірником експериментального літака, оснащеним 3-циліндровим двигуном повітряного охолодження, — одним із перших такої конструкції у США. Один з циліндрів цього двигуна мав схильність до заклинювання; загалом же вважалося, що це суворий, небезпечний літак, нетолерантний до помилок пілотування. Проте Амелія високо оцінила придбання і проводила чимало часу у повітрі, освоюючи мистецтво повітряної акробатики під керівництвом одного з досвідчених відставних армійських пілотів.

22 жовтня 1922 р. Амелія Ергарт встановила свій перший світовий рекорд, піднявшись на висоту 14000 футів (близько 4300 м) — вище, ніж вдавалося досі жінці-пілоту. Поступово вона заробляла професійну репутацію. Інтерес публіки до авіації був величезний, і на аеродромах Каліфорнії часто проводили авіашоу з імітацією повітряних боїв, різноманітними ризикованими трюками і змаганнями у мистецтві вищого пілотажу. Вже до кінця року Ергарт стала визнаною зіркою подібних повітряних родео, її ім'я стало дедалі частіше з'являтися в авіаційній пресі. Тоді у США для пілотування особистого літака ще не вимагалося обов'язкової формальної ліцензії. Проте 16 травня 1923 року Амелія Ергарт отримала ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США.

Остаточне розлучення батьків у 1924 принесло нове погіршення фінансового стану і змусило Амелію продати літак, і вона з матір'ю поїхала у Бостон. Тут отримала роботу викладачки англійської для дітей імігрантів у дитячому будинку. Увесь час і гроші використовувала для льотної практики. Швидко стала відомою та здобула повагу в авіаційних колах, оскільки не лише добре літала, але не гидувала технічною роботою, допомагаючи механікам обслуговувати і ремонтувати літаки й авіадвигуни на аеродромі.

Після перельоту Чарльза Ліндберга через Атлантичний океан у 1927 багата американка Емі Гест, що жила в Англії, висловила інтерес до того, щоб стати першою жінкою, яка перетнула Атлантику повітрям. На її думку, переліт мав символізувати дружбу між Великою Британією і США. Переліт організували з відомим нью-йоркським видавцем Джорджем Палмером Путнамом. Для перельоту закупили 3-моторний «Фокер» F-VII, під назвою «Friendship» («Дружба»), і найняли пілота Вілмера Стульца і бортмеханіка Лу Гордона.

Амелія Ергарт біля моделі літака в Каліфорнійському технологічному інституті. Лос-Анжелес 1928 р.

Проте, дізнавшись про приготування, родичі змусили Емі Гест відмовитись від польоту. Тоді вона вирішила підшукати «підходящу» дівчину: «американку, яка вміє пілотувати літак, має привабливу зовнішність і приємні манери». Нею виявилася Ергарт, рекомендована адміралом Р. Белкнапом, який цікавився авіацією і знав Ергарт з її авіаційної автивності в Бостоні.

У глибокому секреті, щоб не привертати уваги конкурентів, тримоторний Фокер переобладнали у майстерні біля Бостона, обладнавши всім необхідними для транс-океанського перельоту і — про всяк випадок — переоснащеним із коліс на поплавки.

Вилетівши із Ньюфаундленду 17 червня 1928, літак перетнув океан за 20 годин 40 хвилин і приводнився поблизу узбережжя Англії — в Беррі-Порте (Уельс). Через поєднання рідкісно поганої погоди й відсутності досвіду управління важкими багатомоторними літаками, Ергарт, на превеликий жаль, виконала цей шлях фактично у ролі пасажира. Після посадки розчаровано сказала репортерам: «Мене просто везли, як мішок із картоплею!». Ергарт прагнула перемкнути увагу преси на пілотів «Фокера», проте публіку цікавила лише «перша жінка в трансатлантичному перельоті». Проте це було реальним початком блискучої кар'єри Ергарт в авіації. Після перельоту Амелія написала про нього книгу «Двадцять годин 40 хвилин», присвятивши її дружині спонсора — Джорда Палмера Путнама.

Здобуту популярність Ергарт використовувала для активної пропаганди своїх ідей, зокрема, боротьби за рівноправність жінок і їх активне залучення до традиційно «чоловічих» професій, особливо в авіацію. За короткий час опублікувала у пресі багато статей про розвиток і перспективи авіації, читала публічні лекції на цю тему в багатьох містах. Ергарт не мала сумнівів щодо великого майбутнього комерційних авіаперевезень; вона стояла біля джерел організації кількох великих регулярних авіаліній США. Ергарт любила закінчувати свої привселюдні виступи фразою, зверненою до аудиторії: «До швидкої зустрічі на трансатлантичній авіалінії!»

У 1929 Ергарт допомогла сформувати міжнародну організацію жінок-льотчиць, названу «Дев'яносто дев'ять» за кількістю перших її учасниць, й у 1930 її було обрано першою президенткою нової асоціації (її членкинями є тисячі жінок-льотчиць із багатьох країн світу). У тому ж році придбала новий літак «Локгід-Вега», нову швидкісну машину — така, якої потребувалось, щоб ставити рекорди і залишатися «на передній лінії» розвитку авіації. З погляду багатьох колег, вибір Ергарт, як і раніше з «Кіннером», не був безсумнівний. Одна із її головних суперниць — Елінор Сміт — вважала цей літак занадто складним у пілотуванні, а у разі вимушеної посадки — просто небезпечним. На думку Сміт, при відмові двигуна льотні якості у нього були «як у сокири, що летить згори». Проте у 1931 році Сміт купила «Вегу», щоб спробувати здійснити на ньому перший «сольний» жіночий переліт через Атлантику, але незабаром розбила його під час посадки на аеродромі Ґарден-Сіті, Нью-Джерсі. У результаті, перший «сольний» жіночий переліт було здійснено наступного року Амелією Ергарт; пізніше вона за нагоди викупила розбиту «Вегу» Сміт, і після відновлення встановила на ній 3 світові рекорди. Поки ж Ергарт дісталася десята «Вега», випущена заводом «Локгід» у Каліфорнії. Машина довго не літала і перебувала у кепському технічному стані, але на новий літак у льотчиці не було коштів. Поєднуючи освоєння нової для себе машини з діловою поїздкою, Амелія перегнала літак на Західне узбережжя, «борючись» у дорозі із численними несправностями і важким розрегульованим керуванням. У Каліфорнії літак було оглянуто на заводі Локгід, де Вайлі Пост — льотчик-рекордсмен і «фірмовий» пілот-випробовувач Локгіда, підняв його у повітря. Після посадки він заявив, що літак за технічним станом є «мотлохом», непридатним до польоту і майже некерованим. Те, що Амелія Ергарт зуміла на ньому перетнути країну і залишитися живою, він відніс до щасливого поєднання удачі і видатних здібностей льотчиці. Як наслідок, керівництво Локгіда безкоштовно замінило літак новішим.

У серпні 1929 року Ергарт брала участь у перших жіночих повітряних перегонах Каліфорнія — Огайо. Перед останнім етапом вона мала найкращий час і всі шанси на приз, проте стався нещасний випадок. При вирулюванні на старт Ергарт побачила, що у літака її головної суперниці Рут Ніколс загорівся двигун. Заглушивши мотор, Ергарт кинулася до літака Ніколс; витягла її з кабіни палаючого літака і надала першу допомогу. Коли прибули медики, вона нарешті змогла злетіти і продовжила гонку, але прийшла третьою. Незабаром Ергарт винагородила себе за втрату «золота», встановивши у листопаді 1929 р. у Каліфорнії світовий рекорд швидкості на демонстраційному примірнику «Веги» з двигуном потужністю 425 к.с., спеціально наданому керівництвом «Локгіда». Амелії вдалося розігнати літак до 197 миль на годину (попередній рекорд становив 156 миль на годину). Одночасно льотчиця далі освоювала важкі багатомоторні машини; в 1929 році отримує найбільш престижну і «професійну» Транспортну ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США, склавши іспити на пасажирському «Форд-Тримотор».

На початку 1931 р. Амелія Ергарт прийняла пропозицію одруження свого «прес-агента» і ділового партнера Джорджа Путнама, який на той час розлучився із першою дружиною. Винятково тиха шлюбна церемонія пройшла 7 лютого 1931 р. у невеликому домі матері Путнама у штаті Коннектикут; ніхто з преси не були допущені, і вже за 2 дні молодята повернулися до роботи. На думку більшості друзів і родичів, їх шлюб був організований за принципами рівноправного партнерства і співробітництва, які сповідувала Амелія. Проте журналісти, не знайомі з сім'єю, були схильні описувати його як «шлюб із розрахунку». Ця версія була спростована у 2002 р., коли у розпорядження музею Університету Пардью (Індіана) була передана особиста кореспонденція Ергарт і Путнама, зокрема їхні любовні листи — які зберігалися до того часу у приватному сімейному архіві.

Навесні 1931 Ергарт однією з перших жінок-льотчиць освоїла автожир; у квітні поставила на ньому новий рекорд висоти — 18451 фут. На межі 20—30-х років автожири активно рекламувалися як недорога, більш безпечна і у перспективі масова альтернатива літакам. Реально, проте, перші зразки автожирів славилися високою аварійністю, особливо при злеті та посадці. Демонстраційний зразок автожира Піткерна — що багаторазово пошкоджувався, розбивався і відновлювався — пілоти на фірмі охрестили «Чорною Мері» («Black Marie»), оскільки нікому з них не вдавалося налітати у цьому апараті достатньо годин без аварій та інцидентів. Одностайна думка пілотів, які ознайомились із машиною, склалася швидко і наголошувала, що «мабуть, максимальний час, який можна безаварійно налітати на такому апараті, не перевищує 10 годин».

Проте навесні 1931 р. Ергарт стала першою жінкою-льотчицею, що перетнула на автожирі «Піткерн PS-A2» усю територію США; чистий час у польоті становив 150 годин, із 76 посадками для дозаправлення (що були необхідні приблизно кожні 2 години). При цьому весь шлях із сходу на захід не відзначений жодною аварією. Проблеми, проте, «наздогнали» на зворотному шляху. Під час злету на курсі автожира виявився «курний диявол» — раптовий невеликий пиловий вихор — специфічне природне явище, притаманне місцевості. Через несподіване розрідження повітря апарат, ледве набравши швидкість і відірвавшись від Землі, упав із висоти кількох метрів і цілком зруйнувався. Проте Ергарт не була навіть поранена. Наступного дня заводський пілот пригнав із заводу Піткерна новий автожир і льотчиця продовжила свій шлях на Схід.

А. Ергарт прогулюється з Президентом Гербертом Гувером неподалік Білого Дому 2 січня 1932 р.

У травні 1932 року Ергарт зробила вирішальний крок до всесвітньої популярності. Вилетівши з Ньюфаундленду на своєму «Локгід-Вега» ввечері 20 травня, за 15 з половиною годин перетнула Атлантику — цього разу самотужки. Це був лише другий в історії успішний одиночний політ через Атлантику після успіху Чарльза Ліндберга в 1927 і після більш як десятка невдалих спроб повторити подвиг Ліндберга, які забрали життя багатьох досвідчених пілотів. Політ був надзвичайно ризикованим. Перевантажений паливом «Локгід-Вега» виявився досить нестійкою й жорсткою в пілотуванні машиною. Літак не мав радіозв'язку, отже у Амелії не було жодної страховки у разі непередбачених обставин. Метеопрогноз, що обіцяв прийнятну погоду над Атлантикою, виявився неправдивим, і невдовзі після настання темряви «Вега» увійшла у зону сильного шторму з грозою і потужними поривами вітру. Перевантаження були такі, що після посадки техніки, при огляді літака, виявилось, що чотири додаткові посилення, встановлені перед польотом у крилі для збільшення міцності, тріснули, і при ще одному подібному перевантаженні крило, безумовно, зруйнувалося б. За словами Ергарт, «відчуття були такі, ніби перебуваю у величезному барабані, заповненому водою, і б'юся там зі слонами». Проблеми погіршила відмова кількох приладів, зокрема альтиметра й тахометра. Також порушилася герметичність паливопроводів, і, нарешті, тріснув вихлопний колектор. Коли шторм закінчився, почалося обмерзання. Унаслідок цього обважніла «Вега» зірвалася в штопор, з якого Ергарт вдалося вивести літак над самим океаном: встановлений у літаку барограф-самописець зафіксував різку втрату висоти у кілька тисяч футів — практично вертикальну лінію, що обривалась над самим рівнем океану. Ергарт знайшла висоту, де обмерзання було помірним і літаком можна було керувати. Після світанку, глянувши на крило, вона побачила тонкий струмінь палива, що витікав із тріщини трубопроводу від додаткового бака. Розуміючи, що за такого стану літака політ до Франції виключається, Ергарт вирішила сідати на першу придатну ділянку суші. Вона сіла на узбережжі Північної Ірландії на пасовищі неподалік Лондондері. Тепер Ергарт була найпершою жінкою-льотчицею, що подолала Атлантику без другого пілота і єдиною на той час у світі людиною, яка перетнула океан повітрям двічі.

В Європі Ергарт очікував фантастичний прийом, а у США її тріумфальне повернення додому затьмарило урочистості 1928 року. Після цього польоту її статус і заслуги були беззастережно визнані, і вона була представлена до багатьох державних нагород — як у США, так і в інших країнах. Стала першою жінкою й першим цивільним пілотом, які отримали Почесний Льотний Хрест Конгресу США, отримала навіть Золоту медаль Національного географічного товариства — за внесок в авіаційну науку й історію авіації. Цю медаль Ергарт вручив особисто президент США Герберт Гувер у присутності посланців більш як 20 держав. Також Ергарт стала кавалером Ордена Почесного Легіону Франції, Хреста короля Бельгії Леопольда і багатьох інших нагород.

Крім шанувальників, у Ергарт також були й критики, що брали під сумнів її кваліфікацію, льотні навички та досягнення. Особливу активність у цьому напрямі виявила її основна суперниця — згадувана льотчиця Елінор Сміт. Особливого визнання, проте, позиція критиків не отримала, оскільки чимало фактів «льотної біографії» Ергарт — включаючи численні рекордні перельоти, зокрема за непростих метеоумов — свідчить про її високу льотну кваліфікацію. Найкращі професійні пілоти-рекордсмени і авіаційні фахівці 20-30-х років, які зустрічалися з Ергарт на професійному ґрунті, відзначали її високий професіоналізм і «природний талант» пілотування. До їх числа належали: Вайлі Пост, Жаклін Кокрен, Келлі Джонсон, генерал Лі Вейд та інші. Генерал Вейд писав про спільний політ з Ергарт на одному з нових експериментальних літаків фірми «Консолідейтед» (спеціально сконструйованому з «нейтральною стійкістю» і тому особливо «суворому» і такому, що не пробачав помилок у пілотуванні): «Вона була пілотом від народження — з природним і безпомилковим відчуттям літака». Хоча для Ергарт це був перший політ на цьому літаку. Також характерний епізод трапився коли в 1929. Ергарт, відвідуючи одне з авіашоу як гостя, протягом декількох годин облітала кілька літаків різних типів, з якими їй також ніколи раніше не доводилося мати справи.

Після трансатлантичного перельоту 1932 р. Ергарт стала найвідомішою жінкою-льотчицею у світі та однією з найпопулярніших осіб у США. Вона багато разів перетнула країну з кінця в кінець — на літаку і в автомобілі — виступаючи з публічними лекціями і активно пропагуючи авіацію і повітряні перевезення. Вона тестувала новий тип парашута, здійснювала занурення в Атлантиці у водолазному костюмі і випробувала вихід з підводного човна під водою через шлюзову камеру, виступала як «хрещена мати» при введенні в дію нового патрульного дирижабля для флоту США. У той же час продовжувала готувати і здійснювати нові рекордні перельоти.

10 липня 1932 — незабаром після повернення з Європи — Ергарт на своїй відремонтованій «Везі» спробувала побити встановлений її подругою і суперницею Рут Ніколс жіночий рекорд швидкості на трансконтинентальному маршруті. Вона стартувала в Лос-Анджелесі, але проблеми в паливній системі змусили її зробити незаплановану посадку в Колумбусі (Огайо), що збільшило час на маршруті до 19 год 14 хв; «чистий» польотний час склав 17 годин 59 хвилин. Тим не менш рекорд був побитий.

24 серпня 1932 Ергарт встановила новий рекорд, знову подолавши трансконтинентальний маршрут — з Лос-Анджелеса в Ньюарк. Тепер вона стала першою жінкою-льотчицею, що перетнула Американський континент від узбережжя до узбережжя без проміжної посадки, час у польоті — 19 год., 7 хв., 56 секунд. Одночасно, як виявилося, був побитий і світовий жіночий рекорд віддалі безпосадочного перельоту (2000 миль), встановлений Рут Ніколс на маршруті Окленд — Луїсвілл.

Наступного року Амелія Ергарт стала першою жінкою, яка взяла участь у знаменитій трансамериканській гонці на приз Бендикс. Гонка 1933 була відзначена цілою низкою важких аварій та катастроф із загибеллю пілотів і літаків. Ергарт була однією з небагатьох учасниць, які змогли пройти весь маршрут до кінця, і перед завершенням перегонів могла претендувати на перше місце. Однак неполадки в моторі привели до сильного перегріву, а потім вібрація зруйнувала кріплення верхнього вхідного люка кабіни; повітряний потік зірвав люк, кришка якого мало не знесла кіль літака. У результаті Ергарт прийшла третьою.

Через кілька днів Ергарт побила власний торішній рекорд на трансамериканському маршруті, встановлюючи новий рекордний час у польоті — 17 годин 7 хвилин 30 секунд. При цьому незадовго до завершення перельоту вібрація і повітряний потік знову зруйнували кріплення верхнього вхідного люка кабіни, і останні 75 миль — до посадки — Ергарт вела літак однією рукою (іншою доводилося утримувати кришку люка над головою, тому що якщо б її зірвало, вона могла б пошкодити чи знести кіль літака).

У подяку за співпрацю влітку 1936 університет підніс Ергарт до дня народження новітній двомоторний моноплан «Локгід-Електра» L-10E. Тепер Ергарт впритул наблизилася до здійснення своєї давньої мрії — зробити політ навколо світу за найдовшим маршрутом, тримаючись якомога ближче до екватора. Ергарт вважала, що це буде її останній рекордний політ. Вона говорила пресі, друзям і колегам, що час в авіації швидко змінюється: «Скоро рекорди перестануть бути основним двигуном прогресу в авіапромисловості, і головною людиною в авіації вже тепер є не хвацький пілот-шибайголова, а добре підготований авіаційний інженер».

Відповідно до цього переконання, за її словами, після повернення з рекордного польоту вона збиралася брати активну участь у розробці і здійсненні програми стратосферних і швидкісних випробувальних польотів, а в проміжках, нарешті, віддати данину «каліфорнійському сонцю, книгам, друзям і спокійному відпочинку на природі». За спогадами родичів і друзів, вона також збиралася зробити хоча б невелику паузу у професійній діяльності, щоб нарешті народити дитину (влітку 1937 їй мало виповнитися 40 років).

Навколосвітній переліт розпочався 17 березня 1937 року. У польоті Ергарт повинні були супроводжувати два штурмани — Гаррі Меннінг і Фредерік Нунан. Однак перша спроба виявилася невдалою. При старті з Гавайських островів для другого етапу перельоту шасі на розбігу не витримало ваги переобтяженого паливом літака. Покришка лопнула, і літак миттєво вийшов з-під контролю, підломив шасі та проїхався по злітній смузі, отримавши серйозні ушкодження. Тим не менш, за неймовірним везінням, вибуху не сталося. Вирішивши здійснити політ будь-якою ціною, Ергарт відправила розібраний літак до Каліфорнії морем для капітального ремонту на заводі «Локгід». Її друга спроба почалася 20 травня 1937 р. Тепер її супроводжував лише один штурман — Фред Нунан. До того часу змінився погодний сезон і пануючі вітри, і Ергарт відповідно змінила план польоту: тепер вона повинна була летіти з заходу на схід.

На початок липня екіпаж пролетів понад 22 тисяч миль, успішно подолавши 80 % маршруту — через Атлантику, екваторіальну Африку, Аравію, Індію та Південно-Східну Азію. Деякі з 28 етапів перельоту були офіційно зареєстровані як світові рекорди. Графік перельоту був дуже щільним, фактично не залишаючи часу для повноцінного відпочинку. 2 липня 1937 р. Амелія і Фред Нунан вилетіли з Лае — невеликого містечка на узбережжі Папуа-Нової Гвінеї, і попрямували до маленького острова Гауленд, розташованого в центральній частині Тихого океану. Цей етап польоту був найдовшим і найнебезпечнішим — розшукати після майже 24 годин польоту в Тихому океані острівець, що лише злегка здіймається над водою, було дуже складним завданням для навігаційної технології 30-х років. За розпорядженням президента Рузвельта на Гауленді було побудовано злітно-посадкову смугу спеціально для перельоту Ергарт. Тут літак очікували офіційні особи та представники преси, а біля узбережжя знаходився сторожовий корабель берегової охорони «Ітаска», який періодично підтримував з літаком радіозв'язок.

Згідно з донесенням командира корабля, зв'язок був нестабільним, Ергарт повідомляла про погану погоду на маршруті та складнощі з точним підходом до острова через погану видимість. Остання прийнята від неї передача була наступною: «Наш курс 157—337 … Повторюю … Повторюю … ми рухаємося вздовж лінії північ—південь…». Судячи з потужності радіосигналів, літак повинен був з'явитися над Гаулендом з хвилини на хвилину, проте він так і не з'явився, не було і нових радіопередач.

Коли, за розрахунками, на борту «Локхід-Електра» закінчилося паливо, ВМС США негайно почали пошуково-рятувальну операцію. Це була наймасштабніша і найдорожча операція такого типу за всю історію американського флоту. Безліч кораблів, включаючи найбільший у світі авіаносець «Лексінгтон» та лінкор «Колорадо», покинувши бази в Каліфорнії і на Гавайських островах, терміново попрямували в центральну частину Тихого океану. Кораблі і 66 літаків протягом 2 тижнів оглянули 220 тисяч квадратних миль водної поверхні; було перевірено безліч невеликих незаселених островів і рифів, але всі зусилля виявилися безрезультатними. Через 14 днів керівництво флоту заявило, що надії більше немає: найімовірніше, Амелія Ергарт і Фред Нунан, зазнавши аварії, загинули в океані. Таким чином, незважаючи на безпрецедентні пошуки, знайти Ергарт так і не вдалося. 5 січня 1939 року вона була оголошена померлою, хоча неофіційні пошуки тривали значно довше і фактично продовжуються в наш час.

На початку листопада 2016 у пресі з'явилася інформація про нібито встановлення місця загибелі Амелії. У 1940 році на безлюдному острові-атолі Нікумароро був виявлений скелет, який вважали чоловічим. Проте в 2016 році, використовуючи збережені вимірювання (сам скелет не дійшов до наших днів), вчені провели нову антропологічну експертизу, яка показала, що останки могли належати жінці — такого ж зросту і етнічної приналежності, як і Ергарт.

На думку дослідників з Міжнародної групи для історичного відновлення літака (TIGHAR) атол Нікумароро просто всіяний артефактами, які, можливо, належали саме Ергарт і її штурману Фреду Нунану. Зокрема, там були виявлені залишки льотної куртки, дзеркало, фрагменти алюмінієвих листів і косметичний крем від ластовиння.

Професор антропології університету Теннессі Річард Джанц виявив, що передпліччя знайденого на острові скелета були довші, ніж звичайно, що було типово для білих жінок, які народилися приблизно в той же час, що й Ергарт, тобто в 1897 році. На жаль, сам скелет не зберігся до сьогодні, тому експертам доводиться працювати лише зі старими фотографіями і результатами експертиз.

«Ми, звичайно, не довели, що людиною, яка померла на безлюдному острові, була Амелія Ергарт, але це істотна частина даних, яка схиляє чашу терезів саме в цьому напрямку», — підкреслюють експерти.

У листопаді 2017 року у науковому журналі Forensic Anthropology було опубліковано ще одну роботу[4] стосовно знайденного скелета. У ній перевірялася адекватність старих методів аналізу, за якими дійшли висновку, що скелет був чоловічим (вперше зробленого Гудлес (Hoodless) та пізніше підтверджено Крос (Cross) і Райт (Wright)) та пропонувався новий аналіз. Автор статті, Річард Янц (Richard Jantz), стверджує, що старі методи аналізу не відповідали задачі визначити стать людини, тому що криміналістична антропологія була не така розвинена, як зараз. Статура, розміри кісток Амелії Ергарт визначалася з фотографій та порівнювалися зі старими вимірами кісток, знайдених на острові Нікуамороро. Ріхард Янц дійшов до висновку, що статура Амелії Ергарт більше відповідає знайденим кістам, ніж кістки 99 % людей з великої референтної групи. Таким чином знайдені кістки з високою вірогідністю належали Амелії Ергарт.

У серпні 2019 року з'явилась інформація, що невдовзі на пошуки зниклої Амелії Ергарт може відправитись Роберт Баллард, який свого часу знайшов уламки «Титаніка».[5]

Після закінчення пошуків не всі прийняли на віру офіційну версію про причини катастрофи. Підставою для цього була геополітична обстановка, що склалася на Тихому океані до середини 30-х років. У цей період основним потенційним супротивником США на міжнародній арені була Японська Імперія. Всупереч міжнародним угодам, японці активно будували військові об'єкти на переданих під їх управління колишніх німецьких островах у Тихому океані. При цьому вони категорично відкидали можливість будь-якої міжнародної інспекції і жорстоко припиняли всі спроби проникнути за «бамбукову завісу». Тож невдовзі виникла версія про те, що зазнавши аварії, після вимушеної посадки екіпаж «Електри» міг потрапити в руки японців, які постаралися таємно ліквідувати небажаних свідків їх військових приготувань.

1941 року почалася війна на Тихому океані. З боєм захоплюючи у японців тихоокеанські острови, американські війська отримали чимало свідчень, які побічно підтверджують версію про «японський слід». Знайшлися люди, котрі стверджували, що бачили в полоні у японців на острові Сайпан білих жінку і чоловіка — пілотів літака, що зазнав катастрофи над океаном. Згідно зі свідченнями, їх звинуватили в шпигунстві і тримали у в'язниці Гарапана — головного міста на Сайпані. Різні свідки наводили різні подробиці, однак у загальному сходилися на тому, що штурман Фред Нунан був убитий японцями незабаром після полону, а перед висадкою американських військ на Сайпан японці стратили Амелію Ергарт — разом з кількома іншими американськими полоненими, що перебували до того часу у в'язниці Гарапана.

У післявоєнний період, кількома експедиціями робилися спроби знайти на острові Сайпан будь-які матеріальні підтвердження цієї версії. У результаті було зібрано багато усних свідчень жителів острова; проте будь-яких матеріальних артефактів (як наприклад останків Ергарт або Нунана, або деталей їхнього літака) досі виявити не вдалося.

Також невдачею дотепер закінчувалися неодноразові спроби дослідницької групи TIGHAR виявити сліди перебування літака Ергарт і її екіпажу на острові Нікумароро (колишній о. Гарднер, в групі островів Фенікс) — підтвердивши тим самим свою версію катастрофи. У 2018 р. повідомлено, що дослідники з університету Теннессі провели аналіз людських останків, виявлених 1940 року на острові Нікуамороро в Тихому океані і з'ясували, що вони з великою ймовірністю належали американській льотчиці Амелії Ергарт.[6][7]

У сучасних США Амелія Ергарт, як і раніше, є дуже відомою і популярною національною героїнею, рольовою моделлю та прикладом для юнацтва. В останні десятиліття в середньому щороку в США виходить 4 нові книги про Ергарт, не рахуючи фотоальбомів та книжок для дітей. Про неї знято кілька фільмів, документальних і художніх. Кілька років тому, за пропозицією ініціативної групи конгресменів, було також прийнято рішення про встановлення пам'ятника Амелії Ергарт в будівлі вашингтонського Капітолію, де проводяться засідання конгресу США. У 2008 році до складу флоту США було введено новий військово-транспортний корабель T-AKE 6 «Амелія Ергарт», побудований на верфі NASSCO у Сан-Дієго, Каліфорнія.

На батьківщині Ергарт, в м. Атчісон, штат Канзас, кожен рік проводиться Фестиваль Амелії Ергарт, куди з'їжджається до 50 тисяч гостей. Стандартна програма фестивалю включає показові польоти з виконанням фігур вищого пілотажу, концерти музики кантрі просто неба, півгодинний феєрверк з музичний супроводом «Концерт у небі» та день відкритих дверей в Будинку-музеї Амелії Ергарт, який від 1971 р. офіційно включений до Реєстру історичних пам'яток національного значення США. Ергарт часто згадується у творах музикантів, таких як Джоні Мітчелл, Патті Сміт, Гітер Нова.

Амелія Ергарт стала однією з головних персонажок фантастичного фільму «Ніч у музеї 2» (2009), де її роль виконала актриса Емі Адамс.

У 2009 році вийшов біографічний фільм Світи Наїр «Амелія», у головній ролі — Гіларі Свонк.

Дитячий образ Амелії був використаний у 2-му епізоді (Moai Better Blues) 2-го сезону і в 2-му епізоді (The Tomb of Sammun-Mak) 3-го сезону гри Sam & Max.

1. Amelia Earhart. The Fun of It. Harcourt Brace and Company, New York, 1932.(republished by Gale Research Company, Book Tower, Detroit, 1975).
2. Amelia Earhart. Last Flight. Harcourt Brace and Company, New York, 1937 (republished by Orion Books, New York, 1975).
3. Amelia Earhart. 20 Hours and 40 Minutes. Harcourt Brace and Company, New York, 1928.

• 3895 Ергарт — астероїд, який назвали на честь льотчиці[8].
• На честь Амелії Ергарт було названо корону на Венері[9] і запропоновано назвати кратер на Місяці.
• У пам'ять про Амелію Ергарт Міжнародна організація Zonta Interational (www.zonta.org), яка є символом покращення становища жінок, заснувала стипендію в розмірі до 10 000 доларів США, яку присуджують щорічно молодим жінкам, які здобувають магістерський чи докторський ступінь з авіації чи аерокосмічних наук. Цю стипендію присуджують вже 75 років. З 1938 року Zonta Interational присудила 1368 стипендій на загальну суму понад 8 млн доларів США для 959 жінок з 68 країн.

(англ.)

• Mary P.S. Lovell. The Sound Of Wings. St. Martin's Press, New York, 1989.
• Susan Butler. East to the Dawn. The Life of Amelia Earhart. Addison-Wesley, Reading, Massachusetts, 1997.
• Muriel Earhart Morrissey, Carol L. Osborne. Amelia, My Courageous Sister. Biography of Amelia Earhart. Osborne Publisher, Incorporated. Santa Clara, California, 1987.
• James A. Donahue. The Earhart Disappearance: The British Connection. SunShine House, Incorporated. Terre Haute, IN, 1987.
• Roxane Chadwick. Amelia Earhart — Aviation Pioneer. Lerner Publications Company, Minneapolis, 1987.
• Fred Goerner. The Search For Amelia Earhart. Doubleday & Company, Inc, Garden City, New York, 1966.
• Patricia Lauber. Lost Star: The Story of Amelia Earhart. Scholastic Incorporated, New York, 1988.
• Virginia Morell. Amelia Earhart. National Geographic, January, 1998, pp. 112–135.

(рос.)

• К.Страментов. Кто знает правду об Амелии Эрхарт? Техника-молодёжи, № 6, 1967, с.29-30.
• Д.Поляков. Странный кругосветный перелет. Техника-молодёжи, № 6, 1967, с.30-31.
• А.Мандель. Первая леди Атлантики. Авиация и Время, № 4, 2005, с.32-35.