Фемінізм

Попри лінгвістично коректний переклад прикметника feminist як феміністський (-а, -е), у вітчизняному слововживанні частіше зустрічається варіант феміністичний[26][27].

Після продажу свого будинку Еммелін Панкгерст, постійно подорожувала, виступаючи з промовами по всій Великій Британії і США (Нью-Йорк, 1913)

У Нідерландах Вільгельміна Друкер (1847—1925) успішно боролася за голосування і рівні права для жінок за допомогою заснованих нею політичних і феміністичних організацій.

Симона Вейль (1927—2017), колишня французька міністерка охорони здоров'я (1974-79), полегшила доступ до контрацептивів та легалізувала аборти (1974-75), що було її найбільшим і найважчим досягненням.

Луїза Вайс з паризькими суфражистками, 1935 рік. Газетний заголовок: «Француженка повинна голосувати».

Фем-графіті у Санкт-Петербурзі, 2005.

Першою хвилею фемінізму був період активності упродовж ХІХ і початку ХХ століть. У Великій Британії і зрештою США вона зосереджувалась на впровадження рівних договірних, шлюбних, батьківських (материнських) та майнових прав для жінок. До кінця ХХ ст. було зроблено цілу низку важливих кроків, з прийняттям таких законів, як британський Акт про опіку над дітьми 1839 року, який представив Доктрину перших років життя і вперше дав жінкам право опіки над своїми дітьми[31][32][33]. Інші закони, такі як Акт власності заміжніх жінок 1870 року у Великій Британії і розширений закон 1882 року[34], стали зразками для аналогічних актів на інших британських територіях. Наприклад, штат Вікторія прийняв закон 1884 року, Новий Південний Уельс у 1889 році, а інші австралійські колонії між 1890 і 1897 роками. Таким чином, від кінця ХІХ ст. активність феміністок фокусувалась передусім довкола здобуття політичної влади для жінок, зокрема права голосу, хоча деякі феміністки вели активну агітацію і за сексуальні, репродуктивні та економічні права для жінок[35].

Жіноче виборче право у Великій Британії вперше надано в австралійських колоніях наприкінці ХІХ ст., із яких самоврядні колонії в Новій Зеландії надали жінкам право голосу в 1893 році, а в Південній Австралії право обирати і бути обраними на парламентські посади в 1895 році. Наступною була Австралія, де жінки змогли голосувати у 1902 році[36][37].

В Англії суфражетки і суфражистки домоглися прийняття 1918 року Акту про народне представництво (могли голосувати жінки віком від 30 років, котрі володіли нерухомістю), що у 1928 році поширився на всіх жінок віком від 21 року[38]. Еммелін Панкгерст була найпомітнішою активісткою в Англії, а журнал Тайм назвав її однією зі 100 найважливіших людей 20-го століття: «вона сформувала уявлення про сучасних жінок, розхитала суспільство до нової моделі, від якої не може бути ніякого повернення»[39]. У США серед визначних лідерок руху були Лукреція Мотт, Елізабет Кеді Стентон і Сьюзен Ентоні, кожна з яких боролася за скасування рабства перед тим, як відстоювати право голосу для жінок. Ці діячки перебували під впливом ідей квакерського богослов'я про духовну рівність, де стверджується, що чоловіки і жінки рівні перед Богом[40]. Вважається, що в США перша хвиля фемінізму закінчилася з прийняттям Дев'ятнадцятої поправки до Конституції (1919), яка надала жінкам право голосу в усіх Штатах. Термін «перша хвиля» впроваджено постфактум, щоб класифікувати ці західні рухи після того, як термін друга хвиля фемінізму стали вживати для опису нового феміністичного руху, спрямованого на боротьбу проти соціальної та культурної, а також політичної нерівності[35][41][42][43][44].

У Франції жінки отримали право голосувати тільки після приходу Тимчасового уряду від 21 квітня 1944 року. Консультативна асамблея Алжиру 1944 року 24 березня запропонувала надати жінкам право бути обраними, але після внесення поправки від Фернана Греньє жінки отримали повне громадянство, включно з правом голосу. Пропозицію Греньє прийняли 51 голосом проти 16. У травні 1947 року, після листопадових виборів 1946 року, соціолог Роберт Вердьє мінімізував «гендерний розрив», заявивши в Le Populaire, що жінки не голосували узгоджено, розділившись, подібно до чоловіків, за соціальними класами.

В період пізньої династії Цін в рамках реформістських рухів, таких, як Сто днів реформ, китайські феміністки закликали до звільнення жінок від традиційних ролей і неоконфуціанської гендерної сегрегації[45][46][47]. Пізніше Комуністична партія Китаю створила проєкти, спрямовані на інтеграцію жінок до складу робочої сили, і стверджувала, що революція успішно досягла звільнення жінок[48].

За даними Навара Аль-Гасана Голлі, арабський фемінізм був тісно пов'язаний з арабським націоналізмом. 1899 року Касім Амін, проголошений «батьком» арабського фемінізму, написав Звільнення жінки, де закликав до правових і соціальних реформ для жінок[49]. Він показав зв'язки між положенням жінок у єгипетському суспільстві і націоналізмом, що вело до розвитку Каїрського університету та національного руху[50]. 1923 року Хода Шаараві заснувала Єгипетський феміністичний союз, стала його президенткою і символом арабського жіночого правозахисного руху[50].

Перська конституційна революція 1905 року ініціювала іранський жіночий рух заради забезпечення рівності жінок в галузі освіти, шлюбу, кар'єри та юридичних прав[51]. Однак, під час Ісламської революції 1979 року багато прав, які жінки отримали від руху, були систематично ліквідовані (наприклад, Закон про захист сім'ї)[52].

Під час бебі-буму фемінізм знизився у важливості. Під час обох світових воєн відбувалася емансипація деяких жінок, але післявоєнний період ознаменував повернення до консервативних ролей[53].

До середини ХХ ст. в низці європейських країн жінки залишались позбавленими ряду істотних прав. Друга хвиля фемінізму — це рух, який зародився на початку 1960-х[54] і триває дотепер, співіснуючи з третьою хвилею. Друга хвиля фемінізму значною мірою пов'язана з питаннями рівності за межами виборчого права, такими як ліквідація дискримінації за статтю[35].

1963 року Бетті Фрідан опублікувала книгу Загадка жіночності, котра допомогла озвучити фрустрацію, що її переживали американки між нав'язуваних стандартів «щасливої дружини-домогосподарки» та дефіцитом можливостей для професійної та суспільної реалізації. Книзі приписують роль іскри, що запалила другу хвилю фемінізму в США[55]. Успіх книги дав Фрідан можливість читати лекції про фемінізм під час туру 1970 року. Через 10 років після цієї публікації жінки становили понад половину від загальної частки в робочій силі першого світу[56].

Феміністки другої хвилі бачать культурну та політичну нерівність нерозривно пов'язаними і заохочують жінок розуміти аспекти власного життя як глибоко політизовані й такі, що віддзеркалюють сексистські владні структури та наслідки інституціалізованого патріархатного утиску. Фемактивістка і авторка Керол Ганіш винайшла гасло «особисте є політичне», які у другу хвилю стали синонімами[57][58].

Фемінізм далі виборював право голосу. Жительки Швейцарії отримали право голосу на федеральних виборах 1971 року[59], а в кантоні Аппенцелль — Іннерроден змогли голосувати з питань місцевого значення лише 1991 року, коли кантон змушений був дозволити це під тиском Федерального суду Швейцарії[60]. У Ліхтенштейні громадянки отримали право голосу референдумом про виборче право для жінок 1984. Три попередні референдуми, проведені у 1968, 1971 і 1973 роках, не змогли забезпечити жінкам це право.

Американські жінки доповнюють лави солдатів-чоловіків, що воюють у Європі, 1945.

Феміністки продовжували реформу сімейного права, яке на той час надавало чоловікам контроль над дружинами. Хоча до ХХ ст. ковертюра була скасована у Великій Британії і США, але в багатьох континентальних європейських країнах одружені жінки досі мали дуже мало прав. Наприклад, у Франції жінка у шлюбі не могла отримати право на роботу без дозволу чоловіка до 1965 року[61][62]. Феміністки намагалися скасувати законодавче «сімейне виключення» покарань за зґвалтування, яке унеможливлювало судове переслідування чоловіків за зґвалтування своїх дружин[63]. Зусилля феміністок першої хвилі, таких як Вольтерін де Клейр, Вікторія Вудгалл і Елізабет Кларк Волстенголм Елмі, щоб зробити підсудним зґвалтування у шлюбі наприкінці ХІХ ст., зазнали невдачі[64][65]; цього вдалося досягнути в більшості західних країн лише у кінці ХХ ст., і досі не досягнуто в багатьох частинах світу[66].

Французька філософиня Симона де Бовуар представила марксистське вирішення і екзистенціалістський погляд на численні питання фемінізму, опублікувавши культову працю Друга стать (1949)[67]. Ця монографія виражала феміністичне почуття несправедливості, провістивши фемінізм другої хвилі.

Друга і третя хвилі Китаю переоцінювали ролі жінок під час комуністичної революції та інших реформаторських рухів. Велись нові дискусії про те, чи рівність жінок вже справді вповні досягнуто[48].

1956 року президент Ґамаль Абдель Насер у Єгипті ініціював «державний фемінізм», який заборонив дискримінацію за статтю і надав жінкам виборче право, але водночас заблокував політичний активізм феміністичних лідерок[68]. Під час президентства Анвара Садата його дружина, Джехан Садат, публічно висловилася за необхідність розширення жіночих прав, хоча єгипетська політика і суспільство почали відходити від рівності для жінок разом з новим ісламістським рухом і зростанням консерватизму[69]. Втім, активістки започаткували новий феміністичний рух, ісламський фемінізм, який виступає за рівність жінок в рамках ісламу[70].

У Латинській Америці революції привнесли зміни в положення жіноцтва у таких країнах, як Нікарагуа, де феміністична ідеологія в ході Сандиністської революції допомогла підвищити рівень життя жінок, але не змогла досягти соціальних та ідеологічних змін[71].

Феміністка, письменниця і громадська діячка белл гукс (нар. 1952).

Зародження третьої хвилі фемінізму прослідковують до появи Riot grrrl — феміністичної панк-субкультури в Олімпії (штат Вашингтон) на початку 1990-х[72][73], а також до телесвідчення Аніти Гілл (1991) перед Юридичним комітетом Сенату, який складався лише з білих чоловіків, що Кларенс Томас, висунутий кандидатом до Верховного суду США, сексуально домагався її. Термін третя хвиля приписують Ребецці Вокер, яка відгукнулася на призначення Томаса до Верховного Суду статтею в журналі Ms. «Настання третьої хвилі» (1992)[74][75]:

Тому я пишу це, благаючи всіх жінок, особливо жінок мого покоління: нехай призначення Томаса нагадує вам, як воно нагадує мені, що боротьба ще далеко не закінчена. Нехай це заперечення досвіду жінки розгніває вас. Перетворіть це обурення на політичну владу. Не голосувати за них, якщо вони не працюють для нас. Не займайтеся сексом з ними, не діліть з ними хліб, не турбуйтеся про них, якщо вони не ставлять на перше місце нашу свободу контролювати свої тіла та своє життя. Я не феміністка постфемінізму. Я третя хвиля. Оригінальний текст (англ.) So I write this as a plea to all women, especially women of my generation: Let Thomas’ confirmation serve to remind you, as it did me, that the fight is far from over. Let this dismissal of a woman's experience move you to anger. Turn that outrage into political power. Do not vote for them unless they work for us. Do not have sex with them, do not break bread with them, do not nurture them if they don't prioritize our freedom to control our bodies and our lives. I am not a post-feminism feminist. I am the Third Wave.

Третя хвиля також намагалася оскаржити те, що називала есенціалістськими визначеннями жіночності, притаманними другій хвилі, які, за твердженням третьої, перебільшували досвід білих жінок верхньо-середнього класу. Феміністки третьої хвилі часто орієнтувались на «мікро-політику» і кидали виклик парадигмі другої хвилі щодо того, що є добре чи погано для жінок, і схилялись до постструктуралістської інтерпретації гендеру та сексуальності[35][76][77][78]. Фем-лідерки, закорінені в другій хвилі, такі як Глорія Анзалдуа, белл гукс, Чела Сандоваль, Черрі Морага, Одрі Лорд, Максін Гонг Кінгстон та багато інших небілих феміністок, намагалися в рамках феміністичної думки розглянути питання расових суб'єктивностей[77][79][80]. Всередині третьої хвилі також присутні дискусії між фемінізмом відмінностей, котрий стверджує, що між статями існують значні психологічні відмінності, і рештою феміністок, котрі вважають, що між статями немає жодних невід'ємних психологічних відмінностей, і відстоюють загальну максиму гендерних досліджень, що гендерні ролі є створеними соціально[81].

Теорія точки зору — феміністично-теоретичний концепт, згідно з яким соціальне положення людей впливає на їхні знання. Ця позиція стверджує, що дослідницька практика і теоретична наука в усіх областях знання подають жінок з їх проблемами і досвідами та феміністичний рух як щось незначуще і відмовляються бачити традиційну науку як гендерно упереджену[82]. Починаючи з 1980-х фемінізм точки зору стверджує, що феміністичний рух має вирішувати глобальні проблеми (такі, як зґвалтування, інцест і проституція) та культурно специфічні питання (такі як калічення жіночих геніталій у деяких частинах Африки та Близького Сходу чи практики «скляної стелі» та сексизм, які перешкоджають поліпшенню становища жінок в розвинених країнах) для того, щоб зрозуміти, як гендерна нерівність взаємодіє з расизмом, гомофобією, класизмом і колонізацією в «матриці панування»[83][84].

Під четвертою хвилею фемінізму розуміють відродження інтересу до фемінізму, розпочате близько 2012 року і пов'язане з використанням соціальних медіа[85]. За словами феміністичної науковиці Пруденс Чемберлен, у центрі уваги четвертої хвилі перебуває справедливість для жінок та протидія сексуальним домаганням і насильству проти жінок. За визначенням Чемберлен, сутністю четвертої хвилі є «невіра в те, що певні ставлення все ще можуть існувати»[86].

Четверта хвиля фемінізму, за даними Кіри Кокрейн «визначається технологією», і характеризується, зокрема, використанням Facebook, твіттеру, Instagram, YouTube, Tumblr, а також блогів, таких як Feministing, для протистояння мізогінії та досягнення гендерної рівності[85][87][88][85].

Феміністки четвертої хвилі зосередилися на питаннях домагань на вулиці і робочому місці, сексуального насильства в кампусах і культури зґвалтування. Скандали навколо сексуальних домагань, насилля та вбивств жінок і дівчаток стимулювали рух. Серед цих справ: групове зґвалтування в Делі та скандал з сексуальним насиллям Джиммі Севіла 2012 року, звинувачення Білла Косбі, вбивства в Айла Вісті (2014), суд над Джіаном Гомеші (2016), звинувачення Гарві Вайнштейна (2017) і подальший ефект Вайнштейна, а також вестмінстерські сексуальні скандали (2017)[89].

Серед прикладів феміністичних кампаній четвертої хвилі: Проєкт Щоденний сексизм, No More Page 3, Stop Bild Sexism, Mattress Performance (Carry That Weight), 10 годин прогулянки по Нью-Йорку як жінка, #YesAllWomen, Звільни сосок, One Billion Rising, Жіночий березень 2017, Жіночий марш 2018, і рух #MeToo. У грудні 2017 року журнал Тайм обрав кількох відомих активісток, які взяли участь у русі #MeToo, що дістали назву «порушниці мовчання», Людьми року[90][91]. Українським аналогом #MeToo, що набув міжнародного розголосу, став флешмоб #ЯНеБоюсьСказати у 2016 році.

Термін постфемінізм вживають для опису різних точок зору, які реагують на фемінізм починаючи з 1980-х. Не будучи антифеміністками, постфеміністки вважають, що жінки домоглися цілей другої хвилі, і водночас критикують цілі третьої хвилі. Термін спершу застосували для опису реакції проти другої хвилі фемінізму, але тепер ним позначають широкий спектр теорій, які стоять на критичних позиціях щодо попереднього феміністичного дискурсу, зокрема ідей другої хвилі[92]. Інші постфеміністки наполягають, що фемінізм уже не актуальний у сучасному суспільстві[93]. За словами Амелії Джонс, постфеміністичні тексти, які з'явилися в 1980-х і 1990-х, зображували другу хвилю фемінізму як монолітну єдність[94]. Дороті Чанн зазначає, що в назві постфемінізм закладене «звинувачувальне посилання», яке підриває феміністок, що продовжують висувати вимоги щодо забезпечення гендерної рівності в «постфеміністичному» суспільстві, де «гендерну рівність (вже) досягнуто». За словами Чанн, «багато феміністок висловили занепокоєння щодо того, яким чином дискурси про права і рівність тепер використовують проти них»[95].

Деякі відгалуження фемінізму йдуть у фарватері політичних уподобань суспільства загалом, таких як лібералізм і консерватизм, або зосереджуються на навколишньому середовищі.

• Консервативний фемінізм є консервативним щодо суспільства, в якому він існує.
• Лібертаріанський фемінізм розглядає жінок як власниць самих себе, і тому вони мають право на свободу від примусового втручання[98].
• Сепаратистський фемінізм не підтримує гетеросексуальних стосунків. Лесбійський фемінізм, таким чином, тісно пов'язаний з ним. Інші феміністки критикують сепаратистський фемінізм як сексистський[14].
• Екофемінізм вбачає провину чоловічого контролю над Землею у пригніченні жінок і руйнуванні природного середовища; екофемінізм критикували за надмірне зосередження на містичному зв'язкові між жінкою та природою[99].

Докладніше: Радикальний фемінізм

Радикальний фемінізм, найбільш послідовний із феміністичних напрямків, розглядає контрольовану чоловіками капіталістичну ієрархію як визначальну рису жіночого пригнічення, а загальне викорінення та реконструкцію суспільства як необхідність[57]. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з поточної ситуації системного гноблення:

• феміністична революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (захоплення влади);
• феміністичний сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків;
• заміна чоловічої культури на жіночу;
• створення типу культури, що об'єднує обидві моделі культури.

Ліберальний фемінізм домагається рівності жінок та чоловіків через політичні і правові реформи без зміни структури суспільства. Це індивідуалістичний напрямок у фемінізмі, що фокусується на здатності жінок досягати рівних прав з чоловіками на основі власних дій і рішень. Ліберальний фемінізм використовує особисту взаємодію між чоловіками і жінками як відправну точку, від якої йде перетворення суспільства. На думку ліберальних феміністок, всі жінки повинні мати право бути рівними з чоловіками.

Багато в чому така позиція виходить з класичної концепції Просвітництва про побудову суспільства на принципах розуму і рівність можливостей. Застосування цих принципів до жінок поклало основу ліберального фемінізму, що розвивався в XIX столітті такими вченими, як Джон Стюарт Мілль, Елізабет Кейді Стентон. Тому особливо важливим для них було питання про право власності для жінки як одне з основних прав, що гарантують незалежність жінки від чоловіка.

Виходячи з цього, зміни становища жінок можуть здійснюватися без радикальної зміни суспільних структур, як це припускають інші напрямки фемінізму. Для ліберальних феміністок важливі такі питання, як: право на аборт, питання про сексуальні домагання, можливість рівноправного голосування, рівність в освіті, «рівна оплата за рівну працю» («Equal pay for equal work»), доступність догляду за дітьми, медичного обслуговування, залучення уваги до проблеми сексуального та побутового насильства стосовно жінок.

Критика ліберального фемінізму фокусується на його відмови від протистояння агресору та неамбіційних цілях. Кетрін Роттенберг стверджувала, що неоліберальна сорочка в ліберальному фемінізмі призвела до того, що це індивідуальна форма фемінізму, а не колективна, і до відмови від соціальної нерівності[100]. Через це вона стверджує, що ліберальний фемінізм не може запропонувати будь-якого стійкого аналізу структури чоловічого домінування, влади чи привілеїв[100].

За словами Розмарі Геннессі і Кріса Інгрема, матеріалістичні форми фемінізму виросли із Західної марксистської думки і надихали різні (але такі, що перетинаються) рухи, які беруть участь у критиці капіталізму і орієнтовані на ставлення ідеології до жінок[101].

• Марксистський фемінізм стверджує, що капіталізм є основною причиною гноблення жінок, і що дискримінація жінок у сімейному житті і зайнятості є наслідком капіталістичної ідеології[102].
• Соціалістичний фемінізм відрізняється від марксистського, стверджуючи, що жіночого звільнення можна досягнути тільки шляхом викорінення економічних та культурних джерел гноблення жінок[103].
• Анархо-фемінізм вважає, що класова боротьба і анархізм проти держави[104] вимагають боротьби проти патріархату, який походить від примусової ієрархії.

Ромський фемінізм

Sara Ahmed стверджує, що чорний та постколоніальний фемінізми пропонують піддати сумніву «декотрі з організуючих постулатів західної феміністичної думки». Протягом більшості своєї історії фем-рухи та теоретичні розробки очолювались переважно білими жінками з середнього класу зі Східної Європи та Північної Америки. Тому жінки інших рас пропонують інші фемінізми. Цей тренд розвинувся у 1960-х з правозахисного руху в США та колапсу європейського колоніалізму в Африці, на Карибах, частинах Латинської Америки та Південної Азії. Відтоді жінки країн, що розвиваються, постколоніальних та кольорових-багатонаціональних чи котрі живуть у бідності, запропонували доповнення до фемінізму.

• Вуменізм з'явився після ранніх фемрухів, що були в основному білими та з середнього класу.
• Постколоніальні феміністки стверджують, що колоніальний натиск та західний фемінізм маргіналізували постколоніальних жінок, але не зробили їх пасивними чи безголосими.
• Фемінізм третього світу та туземний тісно пов'язані з постколоніальним фемінізмом. Ці ідеї також перетинаються з африканським фемінізмом (його оптики: motherism, stiwanism, nego-feminism, femalism), транснаціональним фемінізмом та африкана-вуменізмом.

Наприкінці ХХ ст. різні феміністки почали доводити, що гендерні ролі соціально сконструйовані[105][106] і що не можна узагальнювати досвід жінок в різних культурах та історії[107].

• Пост-структуралістський фемінізм спирається на філософію постструктуралізму та деконструкції, щоб стверджувати, що поняття «гендер» створюється в соціальному і культурному відношенні, за допомогою дискурсу[108].
• Постмодерні феміністки також підкреслюють соціальне конструювання гендерної та дискурсивної природи реальності[105]; однак, як зазначає Памела Ебботт зі співавторками, постмодерний підхід до фемінізму підкреслює «існування багатьох істин (а не просто чоловічої і жіночої точок зору)»[109].

Феміністичні погляди на трансгендерність різняться:

• Деякі (наприклад, радикальні) феміністки не розглядають транс-жінок як жінок[110], вважаючи, що вони мають чоловічі привілеї через свою статеву належність при народженні[111], і не мали досвіду гендерної соціалізації як жінка (тобто досвіду утиску). Крім того, деякі феміністки відкидають «трансгендерність» через думку, що всі поведінкові відмінності між чоловіками і жінками є результатом соціалізації[112]. Врешті, транс-жінки, що не здійснили повного переходу (і мають чоловічі геніталії), не мають допускатися в питомо жіночі простори, такі як вбиральні, спальні дівчаток тощо. За даною логікою загальний фемінізм має займатися захистом прав жінок, а транс-фемінізм він виключає.
• Попри вищевказане, трансфеміністки наполягають, що звільнення транс-жінок є необхідною частиною феміністичного порядку денного[113].
• Фемінізм третьої хвилі загалом лояльніший до транс-прав[114]. Ключове поняття в транс-фемінізмі це трансмізогінія[115], ірраціональний страх, неприязнь або дискримінація транс-жінок або осіб з непідтвердженою жіночою статтю[116][117].

• Riot grrrl зайняв антикорпоративну позицію самодостатності та самозабезпеченості[118]. Акцент Riot grrrl на універсальній жіночій ідентичності та сепаратизмі часто здається тісніше пов'язаним з другою хвилею фемінізму, ніж з третьою[119]. Цей рух викликав і поставив у «центр точку зору дівчаток-підлітків», дозволяючи їм проявити себе повною мірою[120].
• Ліпстік фемінізм — культурний фем-рух, який намагається враховувати негативну реакцію на радикальний фемінізм другої хвилі 1960-х і 1970-х років, повертаючи символи «жіночої» особистості, такі як макіяж, відвертий одяг і сексуальну привабливість як цінні і такі, що розширюють можливості особистого вибору[121][122].

Сучасний фемінізм кидає виклик есенціалістському погляду на гендер як на обмежений рамками біології[143][144]. У книзі Міфи гендеру Енн Фаусто-Стерлінг досліджує припущення, які втілилися в наукові дослідження, що підтримують біологічно есенціалістський погляд на гендер[145]. У роботі Омани гендеру Корделія Файн ставить під сумнів докази існування вродженої біологічної відмінності між чоловічим і жіночим розумом, стверджуючи натомість, що причиною відмінностей між людьми є культурні і соціальні переконання, які зазвичай і сприймаються як статеві відмінності[146].

Фемінізм у психології виник як критика домінантного чоловічого погляду на психологічні дослідження, де вивчалися тільки чоловічі перспективи і всі досліджувані були чоловіками. Коли дослідниці почали отримувати докторські ступені в галузі психології, жінки та їхні проблеми увійшли в тематику психологічних досліджень. Феміністична психологія підкреслює важливість соціального контексту, життєвого досвіду, а також якісного аналізу[147]. Такі проєкти, як Феміністичні голоси психології, з'явилися під впливом феміністичних психологинь[148].

Думки феміністок про секс-індустрію мало не полярні. Більшість течій фемінізму на чолі з радикальним та антипорнографічним критикують секс-індустрію, вважаючи її інструментом системної експлуатації жінок патріархальними соціальними структурами, які посилюють сексуальні та культурні стереотипи, замішані у зґвалтуванні й сексуальних домаганнях. З іншого боку, феміністки, які підтримують хоча б частину секс-індустрії, стверджують, що вона може бути середовищем феміністичного вираження і способом для жінок взяти під контроль свою сексуальність.

Таким чином, феміністичні погляди на порнографію з якісної точки зору перебувають в діапазоні від її засудження як форми насильства проти жінок до використання деяких її форм як засобу емпаверменту, тоді як кількісно більшість феміністок різко засуджує секс-індустрію[149][150][151][152][153]. Аналогічно розподілені погляди на проституцію[155].

Для фемінізму право жінки контролювати власну сексуальність є ключовим питанням. Такі феміністки, як Кетрін Маккіннон, стверджують, що жінки мають дуже мало контролю над власним тілом, а жіночу сексуальність у патріархальних суспільствах значною мірою контролюють і визначають чоловіки. Феміністки стверджують, що сексуальне насильство з боку чоловіків часто корениться в ідеології чоловічого статевого права, і що ці системи надають жінкам дуже мало законних варіантів відмовити сексуальним домаганням[156][157]. У багатьох[158] культурах чоловіки не вважають, що жінка має право відхилити сексуальні домагання чоловіка або прийняти самостійне рішення про участь у сексі. Феміністки стверджують, що у всіх культурах так або інакше переважають ідеології, які значною мірою позбавляють жінок права вирішувати, як висловити свою сексуальність, тому що чоловіки у патріархаті вважають правомірним визначати секс на своїх умовах. У багатьох частинах світу, особливо в консервативних та релігійних культурах, шлюб розглядають як інститут, який вимагає від дружини бути сексуально доступною будь-коли, практично без обмежень; таким чином, насильницький або примусовий секс із дружиною не вважають злочином чи навіть неправомірною поведінкою[159][160]. В ліберальніших культурах це право набуває форми загальної сексуалізації всієї культури, проявляючись у сексуальній об'єктивації жінок, коли порнографія та інші форми сексуального ринку створюють ілюзію, ніби всі жінки існують виключно для чоловічого сексуального задоволення, і що жінки легко доступні й бажають зайнятися сексом у будь-який час, з будь-яким чоловіком, на його умовах[161].

Гендерні дослідження та концептуалізації архітектури призвели до феміністичної критики сучасної архітектури. Піюш Матур ввів термін «архірний». Стверджуючи, що «архітектурне планування має нерозривний зв'язок з визначенням і регулюванням гендерних ролей, обов'язків, прав і обмежень», Матур запропонував цей термін для вивчення значення 'архітектури' в термінах ру" і щоб «дослідити значення 'ру' з точки зору архітектури»[162].

Феміністичні активістки заснували цілу низку феміністичних бізнесів, зокрема жіночих книжкових магазинів, феміністичних кредитних спілок, феміністичної преси, феміністичних поштових каталогів і феміністичних ресторанів. Ці підприємства розцвіли в рамках другої і третьої хвилі фемінізму в 1970-х, 1980-х і 1990-х роках[163][164].

Відповідно до загальних процесів фемінізму, і часто включаючи групи підвищення самосвідомості, феміністичний мистецький рух почався в 1960-х і процвітав у 1970-х[165]. Джеремі Стрік, директор Музею сучасного мистецтва в Лос-Анджелесі, назвав феміністичний мистецький рух «найвпливовішим міжнародним рухом узагалі в післявоєнний період», а за словами Пеггі Фелан він «призвів до найбільш далекосяжних змін у виробництві творів мистецтва і написанні про них за останні чотири десятиліття»[165]. Феміністична художниця Джуді Чикаго, яка в 1970-х створила Звану вечерю, набір вульво-тематичних керамічних пластин, та Поверх спадщини, сказала у 2009 журналу ARTnews: «Все ще існує інституційне відставання і наполягання на чоловічій європоцентристській оповіді. Ми намагаємося змінити майбутнє: щоб дівчатка і хлопчики зрозуміли, що жіноче мистецтво не виняток — це нормальна частина історії мистецтва»[166]. Феміністський підхід до візуального мистецтва останнім часом розроблявся через поворот до кіберфемінізму і постлюдства, даючи голос шляхам, якими «сучасні художниці займаються ром, соціальними медіа і поняттям тілесності»[167].

Докладніше: Жіноче письмо, Феміністична наукова фантастика, Список феміністичної літератури, Список феміністських поеток, Список екофеміністичних авторок

Октавія Батлер — володарка нагород у галузі феміністичної наукової фантастики

Феміністичний рух породив зразки як феміністичної наукової фантастики, так і нон-фікшн, і збудив новий інтерес до жіночого письма. Він також спонукав до загальної переоцінки жіночого історичного і наукового внеску у відповідь на переконання, що життя жінок і їхній доробок були недопредставлені як галузі наукового інтересу[168]. Значна частина ранньої феміністичної літературної науки присвячена перевідкриттю та відновленню текстів, написаних жінками. Такі дослідження, як Матері роману (1986) Дейл Спендер і Постання письменниць (1986) Джейн Спенсер, стали новаторськими у бажанні довести, що жінки писали завжди. За зростання наукового інтересу видавництва перепубліковували давно недруковані тексти. 1975 року Virago Press одним з перших видавництв долучилось до проєкту відновлення, почавши публікацію великого списку романів ХІХ і початку ХХ ст. У 1980-х Pandora Press, відповідальне за публікацію досліджень Спендер, опублікувало додаткову серію романів XVIII ст., написаних жінками[169]. Останнім часом Broadview Press продовжує випуск романів XVIII і ХІХ століть, а Університет Кентуккі перевидає серії ранніх жіночих романів. На захист прав жінок (1792) Мері Волстонкрафт, одна з найперших робіт у галузі феміністичної філософії. Власна кімната (1929) Вірджинії Вулф вирізняється аргументацією необхідності буквального фізичного простору для успішної діяльності письменниць у літературній традиції, де панує патріархат.

Широкий інтерес до жіночого письма пов'язаний з загальною переоцінкою та розширенням літературного канону. Інтерес до постколоніальної літератури, ЛГБТ-літератури, письма небілих людей, людей робочого класу, до творів культури інших історично маргіналізованих груп, призвів до розширення масштабів того, що вважають «літературою», і жанри, досі не розцінювані як «літературні» (дитяче письмо, щоденники, листи, подорожні нотатки), стали предметом науки[168][170][171]. Подібний аналіз пройшли більшість жанрів і піджанрів, внаслідок чого з'явились роботи, присвячені, наприклад, жіночій готиці[172] або жіночій фантастиці.

За словами Еліс Рае Гелфорд, «Наукова фантастика і фентезі є важливими засобами для передачі феміністичної думки, особливо як мости між теорією і практикою»[173]. Феміністичну наукову фантастику вивчають на університетському рівні для дослідження ролі соціальних конструктів у розумінні ру[174]. Видатні тексти жанру: Ліва рука темряви (1969) Урсули Ле Ґуїн, Жіночий чоловік (1970) Джоанни Расс, Родичі (1979) Октавії Батлер та Оповідь служниці (1985) Маргарет Етвуд.

Американська джазова співачка і авторка пісень Біллі Голідей у Нью-Йорку в 1947 році

Жіноча музика — це музика, створена жінками, призначена для жінок, або музика про жінок[175]. Жанр виник як музичний вираз фемінізму другої хвилі[176], а також боротьби за робітничі, громадянські права та руху за мир[177]. Рух розпочали лесбійки (Кріс Вільямсон, Мег Крістіан і Марджі Адам), афро-американські активістки (Берніс Джонсон Рігон та її гурт Sweet Honey in the Rock), і активістка боротьби за мир Голлі Нір[177]. Власне жіноча музика належить до ширшої індустрії, що виходить за рамки виконання і включає студійну музику, продюсерство, звукорежисуру, технічне забезпечення, дизайн обкладинок, дистриб'юцію, промоутинг та організацію фестивалів, що виконуються жінками[175]. Riot grrrl — це андерграундний феміністичний хардкор-панк рух, описаний у розділі культурні рухи цієї статті.

Фемінізм став основним зацікавленням музикознавців у 1980-х[178] в рамках нового музикознавства. До цього, в 1970-х, музикознавці почали відкривати композиторок і виконавиць і підступилися до розгляду понять канону, геніальності, жанру і періодизації з точки зору фемінізму. Постало питання, як музикантки вписуються в традиційну музичну історію[178]. Протягом 1980-х і 1990-х ця тенденція зберігалася, коли музикознавиці, такі як Сьюзен Макклері, Марсія Сітрон і Рут Солі, почали розглядати культурні причини маргіналізації жінок від отриманої роботи. Протягом цього часу розглядалися такі теми, як музика як рний дискурс; професіоналізм; сприйняття жіночої музики; дослідження місць музичного виробництва; відносне багатство та жіноча освіта; дослідження популярної музики з точки зору жіночої ідентичності; патріархальні ідеї в музичному аналізі і поняття ру та відмінностей[178].

Хоча музична індустрія давно відкрита для жінок як виконавиць або в розважальному сенсі, мізерна частка жінок займають керівні посади, такі як диригування оркестром[179]. Хоча в попмузиці багато співачок, але дуже мало жінок працюють за мікшером як музичні продюсерки, які керують звукозаписом і спрямовують його[180].

Феміністське кіно, зображуючи жіночі досвіди або ілюструючи феміністичний погляд на життя, багато в чому пов'язане з розвитком феміністичної теорії кіно наприкінці 1960-х — на початку 1970-х. Жінки, радикалізовані в 1960-х політичними дебатами та сексуальною революцією, внаслідок незмоги радикалізму досягнути суттєвих змін у становищі жінок, почали формувати групи підвищення свідомості та аналізувати з різних точок зору домінантний для кіно образ жінок[181]. Відмінності були особливо помітні між феміністками по різні боки Атлантики. 1972 року відбулись перші феміністські кінофестивалі в США і Великій Британії, а також перший фемжурнал про кіно, Жінка і кіно. Серед піонерок періоду Клер Джонстон і Лора Малві, які організували Жіноче свято на Единбурзькому кінофестивалі[182]. Серед теоретикинь, які справили потужний вплив на феміністське кіно, Тереза де Лауретіс, Аннеке Смелік і Кая Сілверман. Підходи у філософії та психоаналізі дали поживу феміністичній критиці, феміністичному незалежному кіно і феміністичній дистрибуції.

Існують два підходи до самостійного, підкріпленого теорією феміністського кіно. Феміністська деконструкція аналізує і ламає коди мейнстримного кіно, прагнучи створити інші стосунки між глядачем чи глядачкою і домінантним кіно. Підхід феміністичної контркультури наділяє жіноче письмо здатністю досліджувати саме жіночу кіномову[183]. Деякий критицизм[184] «феміністичного кіно» зосередився навколо шведської міри недискримінаційності кіно тесту Бекдел.

У 1930-1950-х, часи розквіту великих голлівудських студій, становище жінок у кінопромисловості було жалюгідним[185]. Відтоді такі режисерки, як Саллі Поттер, Катрін Брейя, Клер Дені і Джейн Кемпіон, знімали мистецькі фільми, а Кетрін Біґелоу і Петті Дженкінс досягли мейнстримного успіху. Прогрес призупинився в 1990-х, і кількість чоловіків у роботі позаду камери перевищувала кількість жінок уп'ятеро[186][187].

Від кінця XIX століття деякі феміністки перебували в союзі з соціалізмом, тоді як інші критикували соціалістичну ідеологію за недостатньо турботу про права жінок. Август Бебель, ранній активіст Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), опублікував працю Die Frau und der Sozialismus, у якій зіставляв боротьбу за рівні права чоловіків і жінок з соціальною рівністю в цілому. 1907 року відбулась Міжнародна соціалістична жіноча конференція у Штутгарті, яка охарактеризувала виборче право як інструмент класової боротьби. Клара Цеткін з СДПН закликала впровадити виборче право для жінок, щоб побудувати «соціалістичний лад, єдиний, який дозволяє домогтися радикального вирішення жіночого питання».

У Великій Британії жіночий рух був у союзі з Лейбористською партією. У США Бетті Фрідан з'явилась із радикального підґрунтя, щоб взяти на себе лідерство. Радикальні жінки є найстарішою соціалістичною феміністичною організацію в США і досі активні. Під час громадянської війни в Іспанії Долорес Ібаррурі (La Pasionaria) очолила комуністичну партію. Хоча вона підтримувала рівні права для жінок, але була проти жінок-воїтельок на фронті і конфліктувала з анархо-феміністкою Мухерес Лібрес.

Революційонерка ірландського республіканства, суфражистка і соціалістка Констанс Маркевич 1918 стала першою жінкою, обраною до Палати громад Британії. Однак, у відповідності з політикою абстенціонізму Шинн Фейн вона не зайняла свого місця в палаті громад. Її переобрали в Другу палату представників на ірландських виборах 1921 року. Крім того, командувала Ірландською громадянською армією, яку очолював соціаліст і, за власними словами, «фемініст», ірландський лідер Джеймс Коннолі, під час Великоднього повстання 1916 року.

Чилійські феміністки протестують проти режиму Августо Піночета

Погляди фашизму на фемінізм були неоднозначними. Серед інших вимог щодо соціальних реформ, наявних у Маніфесті фашизму 1919 року, було розширення виборчого права для всіх громадян Італії віком від 18 років, зокрема жінок (виконано лише 1946 року, після поразки фашизму), та можливість висувати свою кандидатуру для всіх громадян віком від 25 років. Цю вимогу особливо відстоювали спеціальні фашистські допоміжні жіночі групи, такі як fasci femminilli, але лише частково її вдалося запровадити 1925 року, під тиском консервативних партнерів по коаліції прем'єр-міністра Беніто Муссоліні[188][189].

Суфражистки віддають Римський салют фашисту Освальду Мослі

Феміністки виступали проти приходу до влади Адольфа Гітлера. Хоча нацисти й підносили традиційні уявлення про патріархальне суспільство та роль жінок у ньому, але водночас заявляли, що визнають рівність жінок у галузі зайнятості[190]. Проте і Гітлер і Муссоліні виступали проти фемінізму[190], і після увладнення нацизму в Німеччині в 1933 відбулося стрімке відкидання політичних прав і економічних можливостей, що їх феміністкам вдалося вибороти до Першої світової і деякою мірою впродовж 1920-х[191]. На практиці фашистське суспільство було ієрархічним і підкреслювало чоловічу мужність, а за жінками зберігало багато в чому підлегле становище[191]. Неофашизм, починаючи з 1960-х, був вороже налаштований до фемінізму і наголошував на тому, що жінки повинні прийняти «свої традиційні ролі»[190].

Проте велика частина суфражистського руху підтримала нацистів та фашистів. Учасниць Жіночого соціально-політичного союзу (мілітантська організація, лідеркою якої була Еммелін Панкгерст) нерідко пов'язували з діяльністю боротьби за жіночі права та за права робітників і соціалістичні погляди; Мері Річардсон пізніше увійшла в Британський союз фашистів сера Освальда Мослі та очолила жіночий підрозділ.[192]

Рух за громадянські права афроамериканців у США і фемінізм взаємно вплинули одне на одного. Багато західних феміністок адаптували мову та теорії активістів(-ок) боротьби за рівність небілих людей і провели паралелі між правами жінок і небілих[193]. Попри зв'язок між жіночим та правозахисним рухами, наприкінці 1960-х — на початку 1970-х між ними виникла напруженість, коли небілі жінки критикували фемінізм за репрезентацію білих жінок середнього класу, незнання та неувагу до проблем раси[194]. Деякі феміністки відповідали, що рух за громадянські права мав сексистські елементи і не реагував адекватно на проблеми жіночої частини меншин[193]. Ці закиди створили нові феміністичні соціальні теорії про взаємозв'язок расизму, класизму, сексизму, і нові течії фемінізму, такі як чорний фемінізм і чікана-фемінізм[195][196].

Феміністична теорія критикувала неолібералізм за те, що той негативно позначається на жіночій робочій силі населення по всьому світі, особливо на глобальному Півдні. Маскулістські припущення і цілі продовжують домінувати в економічній та геополітичній думці[197]. Досвід жінок у промислово нерозвинених країнах показує часто згубні наслідки політики модернізації і підриває традиційне твердження, що розвиток йде на користь усім[197].

Прихильники неолібералізму вважають, що розширення участі жінок у робочій силі прискорить економічний прогрес, але фемкритикині відзначають, що сама по собі участь не посилить рівності в рних відносинах[197]. Неолібералізм виявився не в змозі вирішити серйозні проблеми, такі як знецінення фемінізованої праці, структурне панування чоловіків і маскулінності, а також політизація жіночого підпорядкування в сім'ї та на роботі[197]. Під «фемінізацією зайнятості» розуміють концептуальні характеристики погіршених і знецінених умов праці, які є менш бажаними, значущими, надійними і безпечними[197]. Роботодавці Півдня мають своє сприйняття жіночої праці і шукають робочу силу, яка буде невибагливою, слухняною і готовою погоджуватися на низьку зарплатню (тобто робітниць)[197]. Соціальні конструкти щодо фемінізованої праці відіграли в цьому велику роль, наприклад, роботодавці часто закріплюють уявлення про жінок як вторинних годувальниць, щоб виправдати їхні низькі ставки заробітної платні, а також відсутність підготовки або заохочення[198].

За даними опитування 2015 року, 18 % американок вважають себе феміністками, а 85 % повідомили, що вірять у «рівність для жінок». Попри поширеність віри в рівні права, 52 % не ідентифікують себе як феміністок, 26 % невпевнені і 4 % не дали відповіді[199].

За даними опитування Іпсос 2014 року, що охопило 15 розвинених країн, 53 % опитаних визначили себе як феміністки і 87 % погодилися, що «до жінок потрібно ставитися як до чоловіків в усіх галузях, виходячи з їхніх професійних якостей, а не їхньої статі». Але тільки 55 % жінок погодилися, що вони мають «повну рівність з чоловіками і свободу повною мірою реалізовувати свої мрії та сподівання»[200].

Серед жінок одну з найсильніших підтримок фемінізму визначено в Швеції, де третина (36 %) цілком згодні визначити себе феміністками. За ними йдуть італійки (31 %) та жительки Аргентини (29 %). У середині рейтингу Велика Британія (22 %), Іспанія (22 %), США (20 %), Австралія (18 %), Бельгія (18 %), Франція (18 %), Канада (17 %), Польща (17 %), Угорщина (15 %). Найменш схильні називатись феміністками жінки в Японії (8 %), Німеччині (7 %) та Південній Кореї (7 %)[200].

Чверть чоловіків в Італії (25 %) та Аргентині (25 %), і двоє з десяти в Польщі (21 %) і Франції (19 %), погодилися, що вони позиціюють себе як про-феміністи. За ними йшли Швеція (17 %), Іспанія (16 %), США (16 %), Канада (15 %), Велика Британія (14 %), Угорщина (12 %), Бельгія (11 %) і Австралія (10 %). Найменш схильні ідентифікувати себе з фемінізмом чоловіки були в Південній Кореї (7 %), Німеччині (3 %) та Японії (3 %)[200].

Жінки були більш схильні за чоловіків ідентифікувати себе як феміністки у всіх країнах, окрім Польщі. У Південній Кореї за цим показником між чоловіками і жінками не було різниці[200].

З 1960-х жіночий рух вів кампанію за рівну з чоловіками оплату праці, рівні законодавчі права і свободу в плануванні власної сім'ї. Боротьба привела до мозаїчних результатів[201].

Детальніше: Феміністична мовна реформа, Фемінітиви

Феміністки, що говорять англійською, часто є прихильницями гендерно-нейтральної мови; наприклад, використовуючи звернення «Ms.» на відміну від «Miss» до жінок, незалежно від того, чи перебувають вони в шлюбі: так відкидається андроцентрична парадигма визначати жінку через її належність чоловікові.

Англійська надає й глобальніші приклади: слова «humanity» і «mankind» використовуються для позначення всього людства, але друге («mankind») походить від слова «man», має значення «чоловік», викреслюючи жінок з репрезентації у слові, і тому використання «humanity» коректніше: воно походить від нейтральнішого «human»: «людина».

У багатьох інших мовах (особливо у мовах з граматичними родами, до котрих належить і українська) прийнято використовувати граматичне «він», якщо стать людини, про яку йде мова в реченні, невідома; коректнішим з точки зору прав жінок є використання «він або вона», «він/вона», «його/її», «його або її» тощо.

Зміни в мовних вимогах також пояснюються прагненням виправити елементи сексизму в мові, адже наукою доведено безпосередній вплив мови на людське сприйняття світу і розуміння свого місця в ньому (гіпотеза Сепіра — Уорфа).

Докладніше: Сексизм в освіті

Опоненти фемінізму заявляють, що жіноча боротьба за зовнішню владу (як протилежність «внутрішньої влади», яка ніби-то допомагає впливати на формування та підтримку таких цінностей, як етика і мораль) залишила «вакуум», оскільки роль ранньої моральної виховательки традиційно відводилася жінці. Феміністки відповідають на цей докір тим, що низькооплачувана і виснажлива сфера освіти ніколи не була і не повинна була бути виключно «жіночою».

Феміністичний рух вплинув на гетеросексуальні відносини (як в західному суспільстві, так і в інших країнах, які зазнали впливу фемінізму).

У традиційних стосунках відбувається зміна полюсів влади. І чоловікам, і жінкам доводиться адаптуватися до порівняно нових ситуацій, що кидає виклики в звиканні до нових гендерних ролей.

Жінки сучасності вільніші у виборі можливостей, але досі страждають від подвійного робочого навантаження (оплачувана кар'єра і обслуговування домівки та сім'ї) у відповідь на те, що в новому суспільстві все важче бути «хорошою матір'ю». Завдяки фемінізму батьки активніше включаються в догляд та виховання власних дітей (визнаючи, що це і їхня відповідальність).

Починаючи з другої хвилі фемінізму, змінюється ставлення до сексу і моралі (зростання якості сексуальної освіти, поширення контрацепції та розширення доступу до абортів, детабуювання жіночої сексуальності, анатомії та менструальності; висвітлення пандемії сексуального насильства над жінками та боротьба з ним, деконструкція культури зґвалтування, аб'юзивних стосунків тощо).

І попри все, результати сексуальної революції розцінюються як суттєво сприятливіші для чоловіків. Дискусія «чи є шлюб інститутом утиску жінок» досі актуальна; ті, хто розглядають шлюб як інструмент утиску, роблять вибір на користь «гостьового» шлюбу, «відносин без зобов'язань», незареєстрованої поліаморії, відкритих союзів, негетеросексуальних та інших розмаїтих альтернатив гетеросексуальній шлюбній моногамії.

Жіноча мечеть, Афганістан

Див. Ординація жінок

У ліберальних відгалуженнях протестантизму жінки можуть бути членкинями духовенства. Всередині груп християнського реформізму жінки поступово стали більш-менш рівними чоловікам через доступ до високих посад; їх перспектива тепер полягає в дослідженні та новому витлумаченні відповідних вірувань.

Ці тенденції слабше підтримуються в ісламі. Однак далеко не всі люди розбираються в релігіях на достатньому рівні. В деномінаціях ісламу мусульманкам забороняють заняття теологією. Ліберальні рухи в ісламі все ж не залишають спроб провести деякі реформи феміністичного характеру в мусульманському суспільстві.