Арктична гіпотеза

Б. Г. Тілак у книзі «Арктична батьківщина у Ведах» (1903) намагається довести, що тексти Вед і Упанішад зафіксували астрономічні реалії арктичних широт, тому прабатьківщина аріїв, на його думку, розташовувалася саме там. Він пише:

У Рігведі (X. 89.2-4) бог Індра «підтримує небо і землю, як колесо воза підтримується віссю» і обертає «віддалену сферу, як колеса воза». Якщо ми об'єднаємо ці дві вказівки на те, що небо підтримується на осі і рухається, як колесо, то чітко побачимо, що описуваний рух співвідноситься тільки з тією небесною півсферою, яку можна спостерігати лише на Північному полюсі. У Рігведі (I. 24.10) сузір'я Великої Ведмедиці описується як розташоване високо, тобто в положенні, видимому тільки в циркумполярній області.

Твердження, що день і ніч богів тривають по 6 місяців, розповсюджене в староіндійській літературі.

«На Меру боги бачать сонце після його одноразового сходження протягом його шляху, рівного половині його обертання навколо землі».

У «Тайттирія-брахмані» (III, 9, 22.1) і Авесті (Вендідад, Фаргард II) рік порівнюється з одним днем, оскільки сонце сідає і сходить лише раз на рік.

Велика кількість гімнів Рігведи присвячена богині ранкової зорі — Ушас. Причому йдеться, що зоря триває дуже довго, що зір дуже багато і вони рухаються по горизонту, що інтерпретується Тілаком як свідчення про приполярні області.

Тілак багато цитує свого попередника, професора порівняльного богослов'я і філософії релігії Бостонського університету Вільяма Воррена. 1885 року він видав книгу «Віднайдений рай на Північному полюсі», в якій, спираючись на різні міфологічні традиції, обґрунтовував походження людства з Арктики[4]. Подібні ідеї 1910 року висловлював російський популяризатор біології Є. О. Єлачич[5].

Слабким місцем цієї гіпотези є практично повна відсутність можливості пов'язати її з якою-небудь археологічною культурою.

Г. М. Бонгард-Левін та Е. А. Грантовський відзначають, що міфологеми, пов'язані з північчю, північною країною, найпевніше з'явилися в аріїв на їхній прабатьківщині завдяки контактам з північними фіно-угорськими сусідами[6].

Топоніміст, доктор хімічних наук А. Л. Шилов піддав критиці А. В. Кузнєцова і С. В. Жарнікову за використання санскриту при розшифровці північноросійських топонімів, причому не тільки неясного походження, але й тих, що мають, на його думку, цілком прозору прибалтійсько-фінську або саамську етимологію. Наприклад, Гангозеро — від карел. hoanga «розвилка» або hanhi «гусак»; струмок Сагарев — від карел. і вепс. sagaru «видра»[7]. Здобувач Інституту лінгвістичних досліджень РАН А. І. Соболєв також зазначає, що міф про санскритське походження назв Півночі ґрунтується на простих суголоссях, які не мають нічого спільного з науковою етимологією. Топонім Гангозеро насправді пов'язаний з формою озер і сходить до карел. hangas «розвилка між великим і вказівним пальцями», а топонім Мандера вказує на прибережне положення об'єктів і запозичений у російські говірки Обонежжя з карел. mandere «материк»[8].

• Б. Г. Тілак — індійський націоналіст, один із лідерів руху за незалежність;
• Н. Р. Гусєва — індологиня і етнографка, докторка історичних наук, лауреатка Міжнародної премії ім. Джавахарлала Неру, авторка понад 150 наукових праць з культури і древніх форм релігії аріїв;
• В. М. Дьомін — письменник, доктор філософських наук, член Спілки письменників Росії, організатор аматорських експедицій на Кольський півострів, автор понад 100 праць наукового, науково-художнього і белетристичного змісту, серед яких 20 книг;
• С. В. Жарнікова — етнографка, кандидатка історичних наук, член Міжнародного клубу вчених;
• Г. Н. Базлов — етнограф, кандидат історичних наук, член правління Російського фольклорного союзу[9].

• Бореальна мова
• Індо-уральська гіпотеза
• Теорія виходу з Індії

• Bryant, Edwin; Patton, Laurie L. (2005). The Indo-Aryan controversy: evidence and inference in Indian history. Routledge. ISBN 0700714626.