Багалій Дмитро Іванович

Багалі́й Дмитро́ Іва́нович (26 жовтня [7 листопада] 1857(18571107), Київ, Київська губернія, Російська імперія — 9 лютого 1932, Харків, Українська РСР, СРСР) — український історик, філософ та громадський діяч. Ректор Імператорського Харківського університету (1906—1910). Один із фундаторів, академік Української Академії Наук (з 1919). Лауреат Уваровської премії (1887).

Дмитро Іванович Багалій
Дмитро Багалій
Народився 26 жовтня (7 листопада) 1857(1857-11-07)
Київ, Київська губернія, Російська імперія
Помер 9 лютого 1932(1932-02-09) (74 роки)
Харків, Українська СРР, СРСР
Поховання
Івано-Усікновенське кладовище : 
Країна  СРСР Російська імперія
 Гетьманат
Національність українець
Місце проживання Харків
Діяльність історик
Галузь історія
Відомий завдяки «История г. Харькова за 250 лет его существования» (1905), «Історія Слободської України» (1918)
Alma mater Імператорський Харківський університет
Науковий ступінь доктор історії
Науковий керівник Антонович Володимир Боніфатійович
Відомі учні В. О. Барвінський
М. В. Горбань
О. Г. Водолажченко
Д. П. Міллер
О. Д. Багалій-Татаринова
Н. Ю. Мірза-Авак'янц
Знання мов російська
Заклад Імператорський Харківський університет
Членство НАН України, ІТНЛ і Харківське товариство грамотності[1]
Посада ректор Імператорського Харківського університету(1905–1910)
Харківський міський голова (1915–1917)
історико-філологічний відділ УАН (з 1920)
Партія Конституційно-демократична партія
У шлюбі з Олександрович Марія Василівна
Діти Наталія, Ольга, Олександр, Марія
Автограф
Нагороди
Звання доцент Імператорського Харківського університету по кафедрі російської історії

Біографія

Народився в Києві в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще 1766 року ввійшли до київського рибальського цеху. Рано залишився сиротою й виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. В «Автобіографії»[2] 1927 року Дмитро Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що в багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні. Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча в Києві, де він жив, панувала переважно російська мова.

Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-гу київську гімназію, закінчив курс у ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876—1880), особливо про свого наукового керівника Володимира Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 року він узяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латини І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Дмитра Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 році до Київської громади; від 1881 року брав участь у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах:

Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець

— Д. І. Багалій

Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Багалій у 1883 році став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

4 жовтня 1906 року на засіданні ради університету 41 голосами проти 24 був обраний ректором Харківського університету[3].

Впродовж 1906, 1910—1914 років Російська академія наук обирала Д. І. Багалія членом Державної Ради.

У 1914—1917 роках — голова Харківської міської думи, міський голова Харкова.

1 вересня 1917 — очолив Харківську «Просвіту».

У 1918 році — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 року — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН, голова Комітету охорони пам'ятників історії та мистецтва Української академії наук. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки.

12 вересня 1921 року на відзначення його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 1920–1930-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 році академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925—1932 pоків Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 році Д. І. Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 році Дмитро Багалій обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Уже в 1930 році установи, якими він керував, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без його участі.

Життя довело, що в тоталітарному суспільстві жодна наука не може бути не просякнутою пануючою ідеологією, а тим паче історія. Тільки зважена позиція Багалія дала йому можливість розвивати українську історичну науку в ті непрості часи. Він був активним учасником археологічного з'їзду, і з'їзду архівних працівників РСФСР (1925 р.), i Всеукраїнського з'їзду архівних працівників (1926 р.). Вчений, також, брав активну участь у виданні масової літератури з різних галузей знань українською і російською мовами: редагував серію книжок культурно-історичної бібліотеки. Він переслідував виразну просвітянську мету: прагнув показати історичні корені і традиції свого краю — одного з найбільш русифікованих, в силу цілої низки історичних обставин, регіонів України.

Особливий напрям наукової діяльності Д. Багалія — це дослідження життя та творчості видатних українських просвітителів — Сковороди і Каразіна. Наукова спадщина вченого включає близько 600 публікацій, це підручники з російської історії, монографії, археологічні видання, статті із історії Слобідської, Лівобережної, Південної України XV—XVIII століття.

Помер Дмитро Багалій 9 лютого 1932 року в Харкові від запалення легенів, похований на міському Івано-Усікновенському кладовищі. На початку 70-х років 20-го сторіччя поховання було перенесено на харківське кладовище № 13 [4][5] .

Професор О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною.

Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому.

— Олександр Оглоблин

Родина

Під час навчання в Київському університеті Св. Володимира Дмитро познайомився зі студенткою Вищих жіночих курсів Марією Василівною Олександрович (1858—1931). Після закінчення університету, у зв'язку з переїздом Д. Багалія до Харкова до Харківського університету, вони уклали шлюб.

За час подружнього життя в них народилося четверо дітей: Наталія (1888—1968), Ольга (1889—1942), Олександр (помер у 5 років) та Марія (1899—1920).

Сім'я проживала у власному будинку на Технологічній вулиці (нині — вулиця Багалія), де й нині живуть нащадки Багаліїв.

Нагороди

Наукова спадщина: проблематика праць
Ілля Рєпін. Портрет Дмитра Багалія. 1906 рік

Дмитро Багалій не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам'яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов'язано було майже все життя і діяльність вченого. Але за своїм характером і змістом його дослідження представляли собою новий етап у становленні і розвитку історіографії історії України другої половини XIX — початку XX ст. Їх за змістом можна об'єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів.

Праці з історії Слобожанщини та міста Харкова

Історія Слобідської України займає у творчості Д. І. Багалія центральне місце. Всього налічується до ста праць з даної теми. Серед них чотири монографії (у тому числі одна неопублікована), кілька археографічних публікацій (серед них три окремих збірника документів), численні статті, рецензії, замітки, які у своїй сукупності охоплюють весь період історичного існування Слобідської України. Роботу з даного напрямку Дмитро Іванович розпочав вже з написання своєї докторської дисертації, на основі якої було видано «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави». Це було перше спеціальне видання актів з історії Слобожанщини. У 1893 році вийшла нова збірка з 28 документів «Заметки и материалы по истории Слободской Украины». У 1905 році збірка «Материалы для истории г. Харькова в XVII в.», яка складалася з 58 джерел. Також Багалієм був опублікований «Именной список Харьковского населения 1668 года» у 1927 році. Наступною віхою в дослідженні Дмитром Багалієм історії Слобожанщини стало створення у співавторстві з Д. П. Міллером двотомної праці «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Також сюди відноситься і фундаментальна робота Дмитра Багалія «Історія Слобідської України» 1918 року.

Роботи до загальної історії України

В основному це праці з історії Лівобережної України та Півдня. Історії Лівобережної України Д. І. Багалій присвятив 24 спеціальні роботи, у тому числі вісім статей, дев'ять заміток, сім рецензій. Всі ці роботи написані і опубліковані в дореволюційний період і зачіпають проблеми становлення кріпосного права на Лівобережжі в XVII—XVIII столітті, історію поземельних відносин в краї в другій половині XVII—XVIII століття та магдебурзького права в містах Лівобережної України. Це такі праці: «Магдебургское право в левобережной Малороссии»[7], «Колонизация Новороссийского Края» та ін.

Роботи про видатних діячів культури

Питання історії української культури займають також важливе місце у творчості Д. I. Багалія. Їм присвятив він загалом близько 65 робіт, серед яких 7 археографічних публікацій, 3 монографії, 55 статей, заміток, рецензій. Всі ці дослідження можна умовно розділити на такі основні групи:

  1. Роботи про життя і творчість видатного українського філософа Григорія Сковороди;
  2. Дослідження з історії Харківського університету;
  3. Статті, замітки і матеріали про видатних діячів науки і культури, чиї імена були пов'язані з Україною: Петра Гулака-Артемовського, Григорія Данилевського, Василя Каразіна.

Твори

Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України XV—XVIII ст. Праці побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. Серед них:

Примітки
  1. Южный край — Харків: 1896.
  2. «Автобіографія». Архів оригіналу за 2 грудня 2013. Процитовано 26 листопада 2013.
  3. 8906 – KARAZIN (uk-UA). Процитовано 19 лютого 2020.
  4. 13-е кладбище. Кладбища Харькова.
  5. Бугрій О. В. Некропольний туризм та його об'єкти на Україні / О. В. Бугрій // Географія та туризм. - 2010. - Вип. 4. - С. 52-62
  6. Телеграммы, 1910, с. 2.
  7. Магдебургское право в левобережной Малороссии

Посилання

Джерела
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.