Бела Лугоші

Однак до цього часу Лугоші домагається великого успіху в головній ролі в сценічній постановці «Дракули», написаній Джоном Балдерстоном адаптації однойменного роману Брема Стокера. Значний комерційний успіх постановки привернув до неї увагу кіностудії Universal Pictures, яка до 1930 році зуміла зібрати пакет авторських прав, необхідних для здійснення екранізації і почала працювати над фільмом. Головна роль була закріплена за Лоном Чейні, проте той помер від раку і проект ледь не був закритий. Коли було вирішено продовжити роботу над фільмом, студія запросила ставити його режисера Тода Броунінга, а на головну роль — Лугоші, який вже був знайомий з образом по роботі в театрі. Розуміючи, що участь у цьому фільмі відкриває перед ним широкі перспективи, Лугоші підійшов до цієї роботи дуже відповідально, цілодобово працював над образом і, в підсумку, зіграв Дракулу блискуче не тільки в частині пластики, яка була відпрацьована в театрі, але і на великих планах. Він практично відмовився від гриму і створив класичний образ вампіра-аристократа, якого світськість не робить менш жахливим.

Лугоші в ролі Дракули. 1931

Фільм «Дракула» вийшов на екрани в лютому 1931 року і користувався грандіозним успіхом у глядачів, витримавши кілька повторних релізів. Його успіх не тільки дозволив зробити згодом кілька тематичних продовжень, але й відкрив дорогу цілої хвилі фантастичних фільмів жахів. Бела Лугоші отримав постійний контракт зі студією Universal, яка хотіла зробити з нього «другого Лона Чейні» і тут же запропонувала знятися в ролі Чудовиська у «Франкенштейні». Однак після успішних спроб Лугоші цю пропозицію відкинув, оскільки роль була без слів, що позбавляло його виражальних можливостей, і він не хотів грати у важкому гримі; за іншою, більш правдоподібною, версією, його кандидатуру відкинув сам режисер Джеймс Вейл, що дуже ретельно підбирав акторів. У результаті роль дісталася Борису Карлоффу, який згодом неодноразово був партнером Лугоші на знімальному майданчику. Сам Лугоші з жалем ставився до упущеної ролі.

Після «Дракули» Лугоші став регулярно зніматися в жанрових фільмах — зазвичай йому діставалися ролі лиходіїв, які він грав сумлінно, але, за кількома винятками, досить одноманітно. Такими були Доктор Міракл у «Вбивстві на вулиці Морг» (1932), Лежандра у «Білому зомбі» (1932), Роксор в «Маза Чанду» (Chandu the Magician, 1932) і так далі. Лугоші також зіграв Мовця Закону в фільмі «Острів втрачених душ» (Island of Lost Souls, 1933), екранізації роману Герберта Уеллса «Острів доктора Моро». У фільмі «Чорний кіт» (1934) він грав роль доктора Вердегаста, який не є лиходієм, але одержимий жагою помсти. Потім він практично точно повторює свій же малюнок ролі вампіра в «Знаку вампіра» (1935). Ролі у фільмі «Ворон» (1935) і багатосерійному фільмі «Невидимий промінь» (The Invisible Ray, 1936) зміцнюють його репутацію жанрового актора. За зйомки у фільмі Білий зомбі Лугоші отримав тисячу доларів, у той час як сам фільм коштував студії Universal 100 тисяч доларів.

У 1933 році Лугоші одружився з Ліліан Арх, яка через п'ять років народила йому сина, Белу-молодшого. У фільмі «Чорний кіт» Лугоші вперше знявся разом з Борисом Карлоффом. Ральф Белламі, який знав обох акторів по спільній роботі, зазначав: «Між Лугоші і Карлоффом було щось на зразок здорового змагання — вони не намагалися з'ясувати чий талант і майстерність краще. Скоріше, вони розуміли, що уособлюють сам жанр хоррору як такий».

Виділяється дуже яскрава і багата за виразними засобами роль злобного горбаня Ігоря, яку Лугоші зіграв у фільмах «Син Франкенштейна» (1939) і «Привид Франкенштейна» (1942). Щоб отримати роль у фільмі «Син Франкенштейна», йому довелося благати про це творців фільму. Ставши в 1937 році батьком, актор відчував гостру нестачу грошей, хоча син Лугоші з теплотою зазначав в інтерв'ю, що батько завжди достатньо забезпечував сім'ю, і вони не бідували. За цю роль, що спочатку вимагала тиждень знімального часу, він отримав 500 доларів. Режисер Роуленд Лі, дізнавшись про те, як поставилися до актора, розлютився на продюсерів і розширив роль Ігоря, що відповідно вимагало збільшити йому зарплату. Він також зіграв все-таки Чудовисько Франкенштейна у фільмі «Франкенштейн зустрічає людину-вовка» (1943).

Історія кар'єрного занепаду Лугоші дуже точно відображала деградацію і самодискредитацію жанру жахів як такого в американському кінематографі упродовж воєнних 1939—1945 років. Комерційний підхід студій, націлений на максимальну експлуатацію образів при мінімальних витратах, посилений цензурою, призвів до того, що за 1930-ті роки фільми жахів швидко скотилися з жанру драми з елементами фантастики в розряд В-муві і стали набором штампів і нагромадженням повторень, в які ні режисери, ні продюсери (за дуже невеликим винятком, як Вел Льютон) навіть не намагалися привнести хоч чогось нового або незвичайного, смислової або емоційної глибини. Зрештою самі глядачі перестали сприймати монстрів скільки-небудь серйозно. Розуміючи, що їхні персонажі стають «ходячим реквізитом», інші зірки фільмів жахів 30-х намагалися вирватися з амплуа — вознесені на хвилі перших хітів Клод Рейнс, Фредрік Марч, Борис Карлофф змогли удтриматись на високому рівні, зберігши незвичну для акторів епохи класичного Голлівуду самостійність, відмовляючись від ролей, які були на їх думку відверто безглуздими, хоча переважно грали негідників в історичних фільмах, трилерах, бойовиках і фантастичних картинах. Хворий ишиазом Лугоші був не в змозі блиснути своєю різнобічністю і почуттям гумору, особливо в умовах все більш натягнутих відносин з керівництвом студії «Юніверсал». Так, роль Лоуренса Тальбота, що спочатку розглядалась як заохочення за «Сина Франкенштейна», відійшла до більш молодого Лона Чейні-молодшого, а роль його батька — Клоду Рейнсу. Ще гірше справа йшла з прославилившою актора роллю Дракули — в лінійці ремейків класичних фільмів жахів Юніверсал цей образ був переданий Джону Керрадайну в картинах «Будинок Франкенштейна» (1944) і «Будинок Дракули» (1945). Причиною такого зневажливого ставлення до Лугоші деякі його колеги-актори вважали акцент, що надзвичайно не подобався американським кінематографістам, і від якого він, незважаючи на зусилля, не зміг позбутися, і не влаштовував продюсерів значний вік — роль з нальотом спокусника своїх жертв здавалася недоречною 62-річному Лугоші. Менші студії Columbia Pictures, RKO Pictures, «Монограм» намагалися залучити його до роботи на головні ролі в мало-мальськи пристойні картини, серед яких виділяється ще одна спільна з Карлоффом робота «Викрадач тіл» (1945), зрежисованого Робертом Вайзом і спродюсована Велом Льютоном. Але в більшості випадків в 1940-х Лугоші виявився відсунутий на ролі у відверто третьосортних і пародійних фільмах, які якщо і представляють хоч якийсь інтерес, то тільки через його участь. Все частіше залишаючись без роботи, а від зіграних ролей не отримуючи ні творчої, ні фінансової віддачі, Лугоші у другій половині 1940-х років опускається, у нього збільшуються проблеми зі здоров'ям, залежність від ліків зростає і він стає морфіністом, приохотившись до болезаспокійливих засобів. У цей період йому зрідка дістаються малозначні ролі, єдине хоч скільки-небудь помітне виключення — роль Дракули в пародійній комедії «Ебботт і Костелло зустрічають Франкенштейна» (1948).

Остання роль Лугоші в фільмі «План 9 з відкритого космосу»

У 1950-х роках Лугоші знявся в декількох фільмах — «Ґлен або Ґленда» (1953), «Наречена монстра» (1955), — режисера Еда Вуда, який був гарячим шанувальником його колишніх ролей. Гонорар, отриманий Лугоші за участь в цих фільмах, допоміг йому перемогти залежність від морфію, і він вирішив повернутися до роботи у великому кіно, встигнувши недовго попрацювати на телебаченні в телеспектаклі «Дракули» для NBS. Його повернення знаменувала невелика роль у фільмі «Чорний сон» — за іронією долі, роль була без тексту, і вона стала його останньою роллю. Вуд намагався організувати Лугоші місце у телепрограмі місцевого Лос-анджелеського мовлення «Театр Шоку», де Лугоші повинен був вести кінознавчий огляд старих фільмів і міг би при цьому розповісти про власні картинаи, що в період телевізійного буму 1950-х було дуже перспективно для нього як для актора, так і для Вуда-режисера — так, Борис Карлофф, що працював наприкінці 1940-х — початку 1950-х переважно на радіо і телебаченні зміг спробувати себе у різних жанрах (у тому числі комедійному) і повернутися в кіно, де успішно знімався майже десять років, встигнувши попрацювати з Роджером Корманом і Маріо Бавою. Лугоші збирався знятися у фільмі «План 9 з відкритого космосу», але закінчити роботу не встиг — він помер, коли було знято всього близько 10 хвилин фільму, через тиждень після підписання контракту з телестудією. Однак його можна бачити в декількох сценах.