Бешпармак

У 1994 році німецький археолог Анеліза Пешлов-Біндокат виявила на схилах гори найдавніші наскельні малюнки, датовані пізнім неолітом (VI — V тисячоліттям до нашої ери). Перші малюнки були знайдені біля південного схилу гори. До теперішнього моменту виявлено близько 170 малюнків. Всі вони, за рідкісним винятком, виконані червоною вохрою, що зустрічається тут у достатній кількості, поодинокі малюнки виконані в жовтому і біло-сірому кольорах.

Головним чином це зображення людей висотою 23-30 сантиметрів. Зображення тварин зустрічаються вкрай рідко, на сьогодні їх виявлено не більше семи.

Малюнки зосереджені біля джерел води і давніх доріг, що перетинають гори.

Окрім наскельних зображень, у печерах виявлені залишки кераміки та кам'яні знаряддя, що відносяться до того ж періоду.

Селена і Ендіміон

Гора Латм тісто пов'язана із давньогрецьким міфом про богиню місяця Селену і юнака Ендіміона. За однією із версій легенди, богиня Селена, відчуваючи велике кохання до Ендіміона, умовила Зевса виконати будь-яке його бажання. Ендіміон попросив про безсмертя і вічну молодість, навіть ціною того, що даровано це буде йому тільки у вічному сні. Відтоді Ендіміон спить вічним сном в одній із печер Латма. Щоночі до нього спускається Селена і милується його красою.

Страбон розповідає, що місцеві жителі показують могилу Ендіміона в одній із печер Латма[1].

Руїни монастиря Келліварів

Острівний монастир

Острівний монастир

У VII столітті відбувається бурхливий розвиток ісламу і розширення Арабського халіфату за рахунок захоплення південних провінцій Візантійської імперії: Єгипту, Палестини і Сирії. У цих місцях чернецтво існувало давно і мало глибокі традиції, але при арабах багато хто став залишати свої обителі і переселятися до Візантії.

Саме у VII столітті у район гори Латр переселилися ченці, вихідці з Синайського півострова, і заснували тут цілу низку монастирів. З цього моменту гора Латр протягом наступних століть перетворюється у найбільший центр чернецтва в імперії, поряд із такими відомими як Афон або Олімп у Віфінії .

На гору Латр приходять і селяться ченці, прибувають паломники.

У 787 році у списку учасників другого засідання Другого Нікейського собору присутній ігумен Ісидор із Латра.

Між VIII і X ст. преподобний Арсеній Латрійський, будучи стратигом феми Ківірреотів, постригся у ченці і служив ігуменом монастиря Келліварів.

У 863 році стратиг Фракісійської феми, Петроній, брат імператриці Феодори і дядько імператора Михаїла III, з'явився за благословенням на битву із сарацинами до латрійського ченця Іоанну[2] . Згодом, 3 серпня 863 року, він здобув перемогу у битві проти еміра Мелітини Омара.

На початку X століття до монастиря Карія, розташованого на Латрі, потрапив ще підлітком монах Павло — майбутній преподобний Павло Латрський. У той момент тут діяли три монастирі: Келліварів (званий також Лампоніїв), монастир Карія і монастир Спасителя[3].

У 920–930 роках Павло заснував Стовпову лавру, яка отримала згодом ім'я Святого Павла і стала найголовнішим монастирем серед латрських обителей. Існують відомості, що з Павлом листувався імператор Костянтин VII Багрянородний.

Преподобний Акакій Латрійський засновує тут лавру Пресвятої Богородиці Мірсінонської.

У X столітті монастирі Візантійської імперії були великими землевласниками, не були винятком і латрійські монастирі:

…у власності монастиря св. Павла знаходилась значна частина території Латрської гори, а сусідній Лампонієвий монастр володів місцевістю Драконтієм і хорафієм Пеліканією…

— Acta et diplomata Graeca Medii Aevi[4]

Найвищого розквіту чернечий центр досягає до XI століття.

У 1079 році латрійські монастирі потерпають від набігів турків-сельджуків, які захопили на той час практично всю Малу Азію.

Переживши новий підйом в епоху Нікейської імперії (1204–1260), монастирі гори Латр знову починають занепадати, чому сприяє загальна криза Візантійської імперії.

У 1222 році в околицях гори налічувалося 11 монастирів.

У кінці XIII століття Константинопольський патріарх Афанасій I провів тут тривалий час на самоті.

Остання офіційна згадка про латрські монастирі зустрічається у патріаршому акті від 1360 року[5].