Сельджуки

У IX столітті знатний огуз Токак ібн Лукман з племені киник перейшов разом з підлеглими йому людьми на службу Хозарського каганату. Але після занепаду держави хозар він був змушений повернутися в Середню Азію, де й почав служити огузькому ябгу Алі, що дало йому можливість стати другою за значимістю людиною в державі огузів. У Токака був син на ім'я Сельджук, який також разом із батьком певний час перебував на у службі у хозар. Після смерті свого батька Сельджук отримав від правителя огузької держави титул сюбаші, тобто став командувачем армії. Через погіршення відносин із ягбу, Сельджук у 985 році разом із членами свого племені віддаляється на південь, на територію мусульманських земель, де він згодом приймає іслам. Сельджук переходить на службу до [Саманідів], які номінально вважалися намісниками халіфа в Середній Азії, але фактично повністю були незалежними правителями. Та незабаром під прапором нової віри він повертається в Державу огузів та очолює боротьбу проти ягбу. Таким чином, особиста ворожнеча Сельджука та огузького правителя переросла в мусульманський джихад. Згодом молодий полководець захоплює місто Дженд. Заснувавши власну поки ще невеличку державу, Сельджук зміг об'єднати інші тюркські народи зі столицею у місті Дженд. Саме ці племена під прапором Сельджука стали відомі в історії як тюрки-сельджуки[2].

У XI столітті вони вийшли за межі своїх пасовищ і приступили до створення державного об'єднання, що стало відомим як держава Сельджукідів. Її засновником і першим правителем (з 1038 року) вважається Мухаммад Тогрул-бек, онук Сельджука, який прийняв потім титул султана. Величезне значення для подальших завоювань цієї держави була перемога над військами однієї з найсильніших держав того часу — Газневідської держави. Це відкривало сельджукам шлях на завоювання територій Афганістану, Персії та Іраку. Попереду була Мала Азія, яка входила в той час до складу Візантійської імперії.

Не забарившись, у 1042 році Тогрул-бек направив 10-тисячну кінноту в Східну Анатолію, яка перебувала тоді під владою династії Марванідів. Потім настала черга Закавказзя — Грузії, Вірменії, Азербайджану. Почалися рейди сельджуків в межі Візантії, а також під натиском їхніх військ упали Ерзурум (Арзрум), Карс, Малатья (нині це адміністративні центри однойменних областей Туреччини). Тим часом сельджуки взяли Багдад, столицю Аббасидського халіфату, і Тогрул-бек переніс свою столицю з середньоазійського Мерва в перський Ісфахан. Він оголосив себе захисником халіфа, а той, у свою чергу, привласнив Тогрул-беку титул «малик (тобто цар) Сходу і Заходу». У 1062 році він сам на чолі великої армії з'явився в Азербайджані[3].

Тим часом в спочатку XI століття держава Саманідів впала під натиском іншого могутнього тюркського союзу — Караханідів. Спочатку Сельджуки підтримували в боротьбі своїх сюзеренів — Саманідів, за що отримували великі пільги та самостійність в управлінні своїми землями, але після їх падіння перейшли на службу до Караханідів. Після смерті Сельджука державою правили п'ятеро його синів: Ісраїл (тюркське ім'я Арслан), Мікаїл, Муса, Йусуф та Йунус. Головним був старший син Ісраїл. Він ще більше зміцнив владу сельджуків в регіоні. Ісраїл був одружений з дочкою правителя Караханідів Алі-Тегін. Він послав у Бухару на службу до Алі-Тегін двох своїх племінників, синів Мікаїла — Тогрула та Дауда (Чагрів-бека). У цей час в конфлікт з Караханідами, підтримуваними сельджуками, вступив могутній правитель Газні Махмуд. Йому вдалося в 1025 році полонити Ісраїла, який в ув'язненні і помер через 7 років. Ця подія поклала початок боротьбі між Газневідами та Сельджукидами, главою яких став Микаїл[4].

До кінця життя Тогрула утворилася справжня сельджуцька імперія, що простягалась від Аральського моря на сході до Кавказу і меж Малої Азії на заході. Помер великий полководець в 1063 році, передавши владу своєму племіннику Алп-Арслану, який був сином Чагри-бека.

Держава Сельджукидів ще більш посилилася в період 10-річного правління султана Алп Арслана, улюбленого племінника Тогрул-бека. При ньому в величезному регіоні відроджувалися міста, розвивалося сільське господарство і ремесла, пожвавилася торгівля на знаменитому Шовковому шляху, що пов'язувало азійські ринки з Близьким Сходом та Європою. Відбувалися й інші важливі зміни в житті народів, що входили до складу держави Сельджукидів. Просування на захід стосувалося не лише військ, а й викликало справжню міграцію огузо-туркменських племен. Вони вирушали в далеку дорогу зі своїми сім'ями, табунами коней та верблюдів, стадами овець. Як писав один з істориків, туркмени під іменами «данишменді», «ак-коюнлу», «сельджуки» проникали аж до Анатолії. І тут вони часто осідали, поступово забуваючи про кочовий способі життя і налагоджуючи відносини з місцевими осілими жителями.

Втім, Алп-Арслан не зупинився на досягненнях свого дядька, а продовжував розширювати імперію. Він зумів підкорити Кавказ, а в 1071 року не тільки завдав нищівної поразки Візантії під Манцикертом, але і полонив імператора Романа Діогена. Незабаром після цього майже вся Мала Азія належала тюркам-сельджукам. У 1072 році, коли Алп-Арслан направив свою армію проти Караханідів, на нього було вчинено замах. Від отриманих ран султан невдовзі помер, заповівши престол своєму неповнолітньому синові Малік-шаху. Незважаючи на малолітство, новому султану вдалося придушити заколоти претендентів. Він зміг відібрати Сирію та Палестину у держави Фатимідів, яка не визнавала влади Халіфа, а також змусив визнати васальну залежність Караханідів. При ньому Сельджуки досягли максимального могутності[5].

Однак не все йшло добре в їх державі. Крім вічних соціально-економічних суперечностей в суспільстві та внутрішньополітичної боротьби серед членів правлячого клану існували і зовнішні загрози. Особливий тиск Сельджукіди відчували на східних та північних кордонах своєї держави. Тут, з одного боку, пожвавилися Газневіди, з іншого — погрожували кипчаки, а також обділені благами інші огузькі племена та угруповання.

Тим часом тривала активна колонізація Анатолії, куди у великій кількості продовжували переселятися огузи-туркмени. Вони почали вже створювати самостійні князівства. А в кінці 1070-х років відокремився від центральної влади Конійський султанат, де правив Сулейман ібн Кутулмиш, один із родичів Малік-шаха. Користуючись ослабленням імператорської влади у Візантії, він навіть захопив Нікею (нині Ізник) та вийшов до узбережжя Мармурового моря.

Але сельджуків чекали нові випробування. У кінці XI століття почалися хрестові походи, що призвели у 1204 році до падіння та розграбування хрестоносцями Константинополя. Але ще раніше, в 1097 році, вони відібрали у сельджуків Нікею та завоювали частину Конійського султанату. Ще більша загроза позначилася на східних кордонах держави Сельджукидів. Там знову активізувалися непокірні племена, наростали внутрішні суперечки в самій державі, і, врешті-решт, в XII столітті вона розпалася на незалежні султанати: Хорасанський, Іракський, Конійський, а в Середній Азії утворився Східно-сельджуцький султанат. Потім, вже у XIII столітті, непоправного удару по уламках колишньої держави завдали монголи. Що стосується Конійського султанату, то в 1243 році він став васалом ільханів — монгольських правителів в Ірані. А в 1307 році цей перший султанат сельджуків розпався на ряд дрібних князівств — Бейлик. Одне з них стало ядром майбутнього Османської держави[6].