Карія (регіон)

На підставі лінгвістичного аналізу написів можна зробити висновок, що хетські племена вторглися в Малу Азію зі сходу наприкінці 3-го тисячоліття до н. е., в середині 2-го тисячоліття до н. е. ці індоєвропейські племена стали заселяти Карію, де частково змішалися з місцевим населенням, так званими лелегами. Карійська мова, на думку лінгвістів, піддалася місцевому впливу в найбільшою мірою.

Вважається, що вперше Карія двічі згадана в клинописному тексті хеттів як країна Каркіса (Karkissa, Karkija) близько 1270 року до н. е. У переможному документі хетський цар Хаттусілі III цитує своє звернення до віроломного правителю Манапа-Датте з Країни на річці Сеха:

«Свого часу, коли твої брати видворили тебе з твоєї країни, я довірив тебе народу Каркіси, я навіть слав заради тебе дари народу Каркіси. Але, попри це, ти не пішов за мною, а пішов за Уххациті, моїм ворогом. І що ж, тепер мені брати тебе в піддані?! »[1]

Більшість дослідників ототожнюють хетську Каркісу з Карією, ґрунтуючись крім фонетичної подібності назв на географічну локалізацію (з хетських текстів) сусідньої Лікії. Другий раз, уже ретроспективно, про карійців 2-го тисячоліття до н. е. згадав Гомер в «Іліаді». Про карійців також є згадка в Біблії, у Книзі царів[2], як про найманців в Юдеї, тобто в IX—VII столітті до н. е.

Через 800 років після Троянської війни про карійців повідав Геродот. Карійці вважалися войовничим народом, саме їм приписує Геродот винахід ручок у щитів і султанів на бойових шоломах. Геродот розповідає, що в 7 столітті до н. е єгипетські фараони охоче користувалися послугами найманців-карійців:

«Через деякий час, однак, іонійців і карійців, які займалися морським розбоєм, випадково занесло вітрами в Єгипет. Вони висадилися на берег у своїх мідних обладунках, і один єгиптянин, що ніколи раніше не бачив людей в мідних обладунках, прибув до Псамметиха в прибережну низовину з звісткою, що мідні люди прийшли з моря і розоряють поля. А цар зрозумів, що збувається пророцтво оракула, вступив в дружбу з іонійцями і карійцями, і великими обіцянками йому вдалося схилити їх вступити до нього на службу найманцями.»[3]

Ці відомості Геродота підтверджуються написами, виявленими в Єгипті. У Хроніці Євсевія відзначається, що на рубежі VIII—VII століть до н. е. карійці були одним з наймогутніших народів у Середземноморському басейні, вони «панували на морі»[4], за словами Євсевія Кесарійського.

На службі фараонів карійці залишалися аж до перського завоювання Єгипту в 525 до н. е., а потім служили персам, новим господарям Азії. З приблизно 200 знайдених написів карійською мовою тільки 30 виявлені в Карії (в основному на монетах), а інші в Єгипті, Судані (в античний час Нубія) і Афінах. Можливо, що карійці, розсіявшись як найманців в басейні Середземного моря, зародили легенду про їх острівне походження.

Перша хвиля іонійської колонізації узбережжя Малої Азії почалася в XI столітті до н. е. Геродот повідомляє, що поселенці з Афін (іонійське плем'я) перебили воїнів в Мілеті, спочатку карійського міста, а їхніх дочок взяли в дружини. Експедиція з Арголіди на Пелопоннесі (дорійське плем'я) захопили шматок узбережжя і заснували Галікарнас, куди через кілька століть переселили мешканців прилеглих карійських поселень. Карійці в глибині країни зберігали свою мову, але під впливом еллінських поселенців наситили її великою кількістю грецьких слів. За деякими фактами можна зробити висновок, що правляча знать в у IV столітті до н. е. вже перейшла на грецьку мову, яка стала мовою міжплемінного спілкування в прибережних державах Малої Азії. Єдиної держави у карійців не було, вони жили в поселеннях і маленьких містечках, об'єднаних за принципом конфедерації, що існувала і після завоювань Александра Македонського. Об'єднували їх єдина мова і віра в бога війни, Зевса Карійської, як називав його Геродот. Важливі питання вирішувалися на зборах у відомому храмі, розташованому в центрі Карії. Дорійські міста в Карії мали свій союз. Немає відомостей про будь-які війни між місцевими карійцями і сторонніми греками, мабуть ці народи знаходили взаємовигідним спільне існування.

Ще один з перших відомих царів Лідії Гігес на початку VII століття до н. е. воював на землях Карії. Його син Ардіс II захопив іонійське місто Прієну в Карії, згідно з Геродотом. Втім Діоген Лаертський в оповіданні про давньогрецького мудреця Біаса з Прієни в Карії згадав про облогу Прієни лідійським царем Аліаттомом III, онуком Ардіса II і батька легендарного царя Креза (за Геродотом, Крез був сином Аліатта від жінки-карійкі[5].):

«Є розповідь, що коли Аліатт взяв в облогу Прієну, то Біас розгодував двох мулів і вигнав їх у царський табір, - і цар здивувався, подумавши, що благополуччя обложених вистачає і на їх худобу. Він пішов на переговори і прислав послів - Біас насипав купу піску, прикрив його шаром зерна і показав послові. І дізнавшись про це, Аліатт уклав нарешті з прієнянами мир.»[6]

Карія бідна сюжетами грецької міфології, до неї прямо приурочений фактично лише міф про Ендіміона, культ якого відомий в Карії з давнини. Печера на горі Латма, де спить Ендіміон, очевидно, описується в начерку незакінченого вірша Олександра Пушкіна «У гаю карійському, люб'язному ловцям, таїться печера…».

Вперше всі грецькі міста в Карії завоював легендарний лідійський цар Крез в середині 6 століття до н. е. Після розгрому лідійського царства перським царем Киром, карійці в 543 до н. е. підкорилися Гарпагу, головному воєначальнику Кира, лише маленьке карійське місто Педас чинило опір (у викладі Геродота).

Ксенофонт викладає історію підкорення карійців так [7]: Кир послав у Карію свого воєначальника Адусія, який застав карійців у громадянській війні. Обидві протиборчі сторони звернулися до Адусія з проханням про допомогу. Перський воєначальник не відмовив у союзі жодній зі сторін і попросив впустити його військо в карійські міста як союзників. Зайнявши фортеці, він скликав ватажків сторін і примирив їх, пообіцявши стати ворогом кожному, хто порушить мир. Карійці в подяку попросили Кира дати їм в сатрапи Адусія, що перський цар і зробив через 5 років, коли захопив Вавилон і потреба у воєначальнику відпала.

При Дарії I Карію включили у сатрапію і обклали щорічними кріпаками. У 499 до н. е. іонійські міста Малої Азії на чолі з Мілетом повстали проти перського панування, до повстання приєдналися карійці. Після низки перемог і поразок карійці в 494 до н. е. знову підкорилися персам, і навіть придбали частину земель Мілета, грецьке населення якого перси взяли в рабство.

Коли перський цар Ксеркс I в 480 до н. е. рушив походом у Грецію, карійці як васали виставили 70 кораблів, і ще 30 кораблів виставили дорійські міста Карії [8]. Дорійськими кораблями керувала Артемісія I з Галікарнаса, жінка, мужністю якою захоплювався Ксеркс. Сатрап Карії Арідоліс в одному з морських боїв був захоплений греками в полон[9], а головним євнухом у Ксеркса, вихователем його синів, був Гермотім, родом з Педаса — карійського міста північніше Галікарнаса.

Після греко-перських воєн Стародавні Афіни перетворилися на провідну морську державу. Афінський стратег Кімон здійснив військову експедицію на південь Малої Азії в 460-х роках до н. е., розгромивши війська тамтешніх перських сатрапів. У роки Пелопоннеської війни населення прибережної Карії платило данину Афінам, про що повідомляє Фукідід. Однак коли афіняни рушили вглиб Карії, їх загін був знищений карійцями[10]. Карія, вірогідно, набула незалежності від Перської держави, або ж влада персів була номінальною принаймні до кінця V століття до н. е., коли Спарта в союзі з Персією перемогла Афіни у війні. У роки Пелопоннеської війни і після неї Карією правив родич перського царя Тіссаферн, який керував також Лідією (413—395 роки до н. е.) і Лікією. Після закінчення Пелопоннеської війни він невдало намагався відбитися від спартанських загонів в Малій Азії. Поразки і підозри в зраді спонукали персідскога царя Ахашвероша надіслати нового сатрапа Тіфрауста в 395 до н. е., який відтяв голову Тіссаферна, а його голову відіслав цареві[11].

Карійське поховання в Міласі

Не сподіваючись на персів-сатрапів, перський цар спонукає місцеву знать до управління Карії, спочатку Гекатомна з Міласа (377 — 391 до н. е.). Перський цар Ахашверош II призначив царя Міласа правителем над всією Карією з тим, щоб зібрати армію проти повсталих кіпріотів. Гекатомн зумів зробити владу спадковою і передав її синові Мавсолу (377 — 353 до н. е.), який переніс столицю Карії з Міласа в Галікарнас. Мавсола і Гекатомна античні автори називають царями, показуючи ступінь їх незалежності від центральної влади. На монетах цих царів імена написані грецьким шрифтом. Мавсол навіть брав участь у відкритому заколоті проти перського царя, проте його влада в Карії настільки зміцнилася, що він зміг правити своєю країною і після того, як перси відновили панування серед підданих. Невідомо, яи поширювалася влада царів Карії на гірську Карію.

Після Мавсола 3 роки правила його сестра (і одночасно дружина за звичаями карійців) Артемісія, яка прославилася сама і прославила брата зведенням Мавзолею, що вважався одним з Семи чудес світу. Не поступаючись в доблесті інший Артемісії, яка прославилася 130 років раніше в греко-перських війнах, дружина Мавсола відбила напад флоту Родоса, що мав територіальні інтереси в Карії.

Після смерті Артемісії правив Карією середній син Гекатомна Ідріей (348 до н. е.- 344 до н. е.), потім молодший син Гекатомна Піксодар, а потім в 334 до н. е. над Карією поставили перса Оронтобата, зятя Піксодара. Зятем Піксодара викликався стати юний Александр Македонський, чимало розгнівавши свого батька Філіппа II, який вважав Піксодара не царем, а лише перським прислужником.

У 334 до н. е. Александр Македонський вторгся в Малу Азію. У тому ж році, розгромивши Оронтобата під час битви за Галікарнас, передав владу над країною в руки цариці Ади, молодшої дочки Гекатомна і одночасно вдови Ідріея, яка добровільно визнала владу Александра. На уламках Перської імперії Александр побудував нову імперію, що проіснувала лічені роки.

Після смерті Александра Македонського Карія переходила з рук в руки у війнах діадохів, повністю втративши самостійність, поки римляни, здобувши перемогу над сирійським правителем Антіохом III у 190 до н. е., не розділили Карію між Пергамським царством і Родосом. Після цього часу Карія втратила етнографічну ідентичність.

У 129 до н. е. територія Карії була включена в римську провінцію Азія, що охоплювала більшу частину Малої Азії. З 395 року Карія увійшла до складу Візантії після розділу Римської імперії на дві частини і перебувала там до 11 століття, коли турки-сельджуки захопили Малу Азію. У V ст. тут діяла християнська свята Ксенія Римлянка. Потім візантійці відбили Карію, але з 13 століття на її землях знову правлять мусульманські правителі. З 14 століття Карія стала частиною Оттоманської імперії, а після розпаду імперії — частиною Туреччини як адміністративна провінція Мугла і Айдин.