Битва при Ідіставізо

Тієї ж ночі Германіку приснився сон; йому снилося, що приносячи жертву, він забризкав свою претексту священною кров'ю і отримав з рук своєї бабки Августи іншу, ще гарнішу. Окрилений цим знаменням і закріпивши його ауспіціями, він скликає військову нараду і доповідає як слід діяти в майбутній битві[7]. Промова полководця підбадьорила воїнів, і був поданий знак до початку бою. Римляни прийняли симетричне формування відносно фронту атаки, щоб уникнути нападу з-за спини, де був ліс і за яким було важко передбачити можливість пастки. В іншому таборі, Арміній та інші германські вожді не переставали переконувати своїх соплемінників, що немає іншого виходу як дати бій римлянам і відстояти свою свободу[8]. Основні сили германців розташувалися на галявинах, у лісі та зайняли узлісся. Лише херуски готувалися завдати удару з пагорбів.

Херуски, на чолі з Армінієм, першими пішли в наступ на римські позиції, як пише Тацит:

Схема битви

"Побачивши натовпи херусків, які стрімко подалися вперед, Германік віддає наказ найвідважнішим вершникам напасти на них із флангу, а Стертинієві з рештою кінноти обійти ворога і вдарити на нього з тилу; сам він мав у слушну мить надати їм підтримку. Тим часом увагу полководця привернуло гарне передвістя: восьмеро орлів пролетіли в напрямку до лісу і опустилися там. Побачивши це, він вигукнув, звертаючись до воїнів, щоб вони пішли слідом за римськими птахами, споконвічними покровителями легіонів. Назустріч херускам спрямовуються піхотинці, і одночасно їх тил і фланги тіснить вислана заздалегідь кіннота. І дивна річ! Два загони ворогів пустилися навтіки, ті, що були в лісі, - на відкрите поле, а ті, що стояли на полі, - в ліс. Херусків, що знаходилися між ними, римляни тіснили з пагорбів; серед ворогів був помітний Арміній, який словом, прикладом у бою, стійкістю у перенесенні ран закликав їх не відступати. І він пробився би крізь лучників і прорвався, якби йому не перегородили шлях когорти ретів, вінделіків і галлів. Скориставшись всією своєю силою і швидкістю коня, він все ж пробився, вимазавши собі обличчя своєю кров’ю, аби залишитися невпізнанним. Дехто переказує, що хавки, які билися серед римських допоміжних військ, впізнали його, але дали йому втекти. Така ж доблесть або хитрість врятувала й Інгвіомера (дядька Армінія); інші ж були перебиті. Більшість намагалася переплисти Візургій і загинула від пущених в них стріл і дротиків або у вирі річки, насамкінець — у юрбі втікачів, або від обвалів берегів під їхньою вагою. Деякі, під час ганебної втечі піднімалися на верхівки дерев і ховалися там між гілок, і були добиті заради забави лучниками, інші були розчавлені поваленими деревами. Це була велика перемога і майже не коштувала нам крові. З п'ятої години дня і до ночі наші рубали ворогів; все на відстані десяти тисяч кроків було всіяне їх трупами і зброєю[9]".

Воїни на полі бою прославляли Тиберія-імператора і після спорудження насипу поставили на ньому захоплену зброю у вигляді трофея з написом, в якому були перелічені переможені племена[10].

Арміній і германські вожді вибрали місце для зіткнення з римською армією: закрита територія між річкою Везер і лісами, навколо якої було велике болото, яке, у свою чергу, оточував ліс, за винятком одного боку, де ангріварії побудували великі вали, які відділили їх від сусідніх херусків.

Битва у Вала ангріваріїв

Піхота германців розташувалася по всьому валу, в той час як кавалерія була прихована в сусідніх лісах для того, щоб зайти в тил легіонам, як тільки вони, пройшовши ліс, опиняться перед валом. Германік дізнався від своїх інформаторів про ворожі плани і розділив піхоту на дві групи: перша мала атакувати позиції противника у лісі, а друга - зайняти вал. Легіони, які наступали рівниною не мали особливих проблем, а ті хто мав захопити вал зазнавали постійних втрат під ударами ворогів зверху. Германік, помітивши труднощі, які виникли вздовж ангріварської стіни, вирішив відвести легіони, для уникнення постійних втрат, і просунув лінії лучників і пращників. Під густим вогнем римських стріл і каміння, германці зазнавали важких втрат. Незабаром, римські бойові машини почали вести вогонь дротиками і стрілами, щоб остаточно розбити захисників стіни. Далі послідувала атака легіонів. Ангріварський вал був взятий і Германік, разом з преторіанськими когортами, особисто очолив атаку на рівнинах у лісі, де битва була особливо жорстокою і кривавою. Наявність болота перешкоджала відступу германців, тоді як річка і гірська місцевість ускладнювали будь-який римський відступ; обидві сторони повинні були перемогти задля того, щоб вижити[12]. Боротьба була запеклою і германці проявили велику завзятість, але римляни переважали завдяки своїй дисципліні, озброєнню і тактичній згуртованості. Легіонери вишикувані в щільному утворенні, захищеному великими щитами, завдавали тяжких ушкоджень германцям гладіусами, що викликало страшні рани на грудях ворожих воїнів. Германці не могли ефективно використовувати свої довгі списи через відсутність простору і не могли протистояти важкоозброєній піхоті противника[13]. Арміній, змучений боєм і потерпаючи від ран, почав тікати з поля бою, так само як Інгвіомер. Германік, навпаки, зняв шолом, щоб бути впізнаним усіма, закликав легіонерів до розправи. Він наказав не брати полонених, мотивуючи це тим, що тільки винищення германців закінчить війну. Наприкінці дня він відкликав з поля бою легіон, для того щоб побудувати табір, а інші продовжили різанину до темряви. Після перемоги, римляни насипали курган з написом: «Армія Цезаря Тиберія, після того, як підкорила племена між Рейном і Ельбою, присвятила цей пам'ятник Марсу, Юпітеру і Августу». Разом з тим, Германік наказав Стертінію виступити проти ангріваріїв, задля впевненості в їхній покірності Риму. Ті, в свою чергу, смиренно прийняли мир на умовах римлян[14].