Боннер Олена Георгіївна

Олена (по сімейному «Люся») народилася 1923 року в місті Мерв в Туркестанській автономній республіці СРСР, в сім'ї високопоставлених партійних функціонерів. З раннього дитинства Люсі, через роботу вітчима Ґеворґа Аліханяна сім'я багато переїжджала (Мерв, Чита, з 1926 року — Ленінград, з 1931 — Москва). У Москві вітчим працював у структурах Комінтерну. [6]

27 травня 1937 року вітчим пішов на роботу й більше звідти не повернувся. Лише наступного ранку сім'я додзвонилася до секретаря батька та довідалася про арешт. Після арешту вітчима сім'ю було виселено з восьмикімнатної квартири та переселено до невеликої кімнатки. Невдовзі бабуся Олени по матері — Тетяна Матвіївна Боннер (у родинному колі «Батаня») з Єґоркою (Єґор — молодший брат Олени) переїхали до Ленінграду. [6]

4 серпня Люся була в гостях дома у Всеволода Багрицького (Сєва був її першим коханням), коли прийшли арештовувати його матір Ліду. Обшук тривав усю ніч і лише під ранок чотирнадцятилітня Люся змогла потрапити додому. Того ж місяця матір відправила її до бабусі у Ленінград, оскільки у випадку арешту обох батьків доньку могли б віддати у дитбудинок. 10 грудня 1937 було арештовано і матір. Люсі, іще школярці, довелося раз на місяць їздити в Москву — возити батькам передачі: матері до Бутирської в'язниці, а вітчиму спершу на Луб'янку, а згодом у Лефортово. В березні 1938 передачу вітчиму не прийняли… Розстріляли його ще 17 лютого 1938. Від матері тривалий час теж не було звісток. Лише через півтора року надійшов перший лист від неї з Акмолинського табору дружин зрадників Батьківщини. За кілька років матір перевели у Карагандинський виправно-трудовий табір. [6] Також було репресовано дядька (по матері) Матвія Боннера, та його дружину.

Літній Тетяні Боннер довелося самій доглядати трьох онуків, зокрема і Люсю з братом Єґором та їх кузину Наташу. Люся була комсомолкою та старшою піонер-вожатою. Через відмову зректися батьків у восьмому класі її виключили з комсомолу, трохи згодом поновили. В Ленінграді Олена відвідувала літературний гурток при Інституті історії мистецтв. У 1940-му році закінчила школу (Фізико-математичний ліцей № 239). Почала працювати — на пів ставки прибиральницею в будинку де мешкала і на пів ставки у 69-й школі. Того ж року вступила на вечірнє відділення до Ленінградського педагогічного інституту ім. А. І. Ґєрцена на філологічний факультет, у травні 1941 здала екзамен з обов'язкового курсу військової підготовки за спеціальністю медсестра. [6][7]

Від початку Другої Світової війни Люся була мобілізована до Красної Армії на Волховський фронт як санінструктор, хоча й короткий час побула на посаді помічника політрука. Працювала в одному з санітарних вагонів (рос. "летучки"), які евакуйовували поранених з-під блокованого Ленінграду до Вологди. На станції Валя (Тихвинський район) під час авіа-бомбардування була тяжко поранена та контужена.

Рани були чисельні та складні: тяжка контузія, перелом ключиці, тяжко зранене ліве передпліччя, крововилив в очному дні. Також спочатку були проблеми з мовою. 26 жовтня 1941 на евакуаційному пункті у Вологді трапився лікар-хірург доктор Кіновіч (у фінську служив під керівництвом її тітки Раїси Лазарівни Боннер), тому Олену прооперував поза чергою. Спершу лікувалася в шпиталі у Вологді, невдовзі її перевезли в шпиталь у Свердловську де зшили нерв, що відновило дієздатність лівої руки.

Після виписки 30 грудня 1941 знову почала працювати санітаркою у воєнно-санітарному поїзді № 122 під керівництвом Дорфмана Владіміра Єфрємовича. Взимку 1942—1943, коли її поїзд був на ремонті в Іркутську перездала іспити і поновила свій втрачений диплом медсестри. З 1943 року Олена стала старшою медсестрою у тому ж поїзді. Закінчення війни застало її під Інсбруком. [7]

Єґорку ще на початку блокади бабуся відправила в евакуацію, разом зі школою де він навчався. В травні 1942 у блокадному Ленінграді померла бабуся. Наталку забрала до себе бабусина сестра. Їхня сусідка (Віра Максимівна) добилася збереження житлової площі за Оленою, як служачої у Красній Армії, отож по закінченню війни Люсі було куди повернутися. [7]

Після повернення до Ленінграду в середині травня 1945-го року була призначена заступником керівника мед.служби окремого саперного батальйону на карело-фінскому напрямку, який продовжував розміновувати мінні поля. Медпункти, попри вже мирний час, розташовувалися в землянках. Демобілізовано Єлєну в третю хвилю демобілізації — наприкінці серпня того ж року. [7]

В лютому 1946 року матір Руфь Ґеорґієвна повернулася із заслання з Карлагу та приїхала жити до доньки в Ленінград. На початку 1950-го родичі застерегли про ймовірний повторний арешт і матір на якийсь час виїхала до Москви. Реабілітовано в 1953 році. [6]

З 1947 Єлєна навчалася в 1-му Ленінградському медичному інституті за спеціальністю педіатр. В 1953 році була виключена з ВНЗ через висловлювання щодо справи лікарів. По смерті Сталіна поновлена в інституті. Після закінчення навчання працювала дільничним лікарем, пізніше лікарем-педіатром пологового будинку. Була удостоєна звання «Відмінник охорони здоров'я СРСР».

Під час навчання медінституті Олена познайомилася із своїм майбутнім першим чоловіком — Іваном Сємьоновим, батьком своїх дітей. Старша — донька Татьяна народилася в 1950 році (на третьому курсі інституту), молодший — син Алєксей — 1956 році. З 1965 року подружжя жило нарізно, проте офіційно розлучилися лише через шість років у 1971-му. [7]

В 1964 році було видано збірку «Всєволод Багріцький, щоденники, листи, вірші». Єлєна Боннер була одним із упорядників збірку Всєволода Багріцького. Сам Сєва загинув у часи війни під Москвою.

В 1965 році Єлєна вступила до КПРС, в 1972 вийшла з партії, за причини не відповідності своїх поглядів політиці партії. В 1960-х Єлєна вже вела активне громадське життя. Брала участь у судових засідання, захищаючи дисидентів, писала петиції. Отримала кличку Всіхня Люся (рос. "Всехняя Люся"), бо задля можливості передачі посилок політ.ув'язненим представлялася як їх донька.

Восени 1970-го вона вперше побачилися зі своїм другим чоловіком — Андрєм Сахаровим на квартирі правозахисника Валєрія Чалідзе, проте тоді їх не познайомили. Знайомство відбулося того ж року в Калузі на одному із судових засідань (справа Б. Вайля — Р.Пімєнова). В 1972-му побралися. [8]

Єлєна була спів-учасницею передачі щоденників Едуарда Кузнєцова на Захід. В 1973 році її неодноразово допитували по цьому інциденту. Приблизно тоді ж вона заснувала фонд допомоги дітям політв'язнів, передала до фонду премію Чіно Дель Дука, яку отримав Сахаров.

В 1975 році в Осло Єлєна Боннер представляла свого чоловіка Андрєя Сахарова на церемонії вручення Нобелівської премії миру. 12 травня 1976 Боннер разом із чоловіком та ще десятьма дисидентами утворили Московську Гельсінську спілку, першу в СРСР. В тому ж 1976 році в Бомбеї помер її молодший брат Єґор (Іґорь Ґеворґовіч Аліханян), старший помічник великого судна-сухогруза.

Єлєна продовжує брати участь у долях багатьох правозахисників та дисидентів. Так в 1978 році вона першою прилетіла в Нижній Тавді (Тюменська область) до Семена Глузмана, як тільки він дав знати рідним куди його заслали, Єлєна привезла йому одяг, продукти, гроші. [8] Через активну політичну діяльність Боннер обидвоє її діти були виключені з ВНЗ і в 1977—1978 роках і донька і син емігрували до США. Проте невістці Є.Алексєєвій влада заборонила виїзд із СРСР, це призвело до оголошення першого голодування Сахаровим та Боннер. Сімнадцятиденне голодування протривало від 22 листопада до 9 грудня 1981 та увінчалося успіхом — Алєксєєву випустили до її чоловіка в США.

Будинок в Горькому де подружжя відбувало заслання

Разом із чоловіком в 22 січня 1980 поїхала у заслання в місто Горький. В 1984 була засуджена Горьковським обласним судом за статею 190-1 Кримінального Кодексу РРФСР (наклеп на радянський суспільний та державний устрій), покарання відбувала за місцем заслання чоловіка в Горькому. Це було справжнє ув'язнення в «золотій клітці». Перед їхньою трикімнатною квартирою постійно чергував міліціонер. При виходах на вулицю подружжя завжди супроводжували люди у цивільному, які забороняли будь-які контакти. Заходити в гості дозволялося лише родичам та спеціально проінструктованим людям. За відсутності господарів квартиру обшукували. В помешканні не було телефону. Телефон установили лише 15 грудня 1986, напередодні дзвінка Михайла Горбачова. [8]

Протестуючи проти справи над дружиною Сахаров вдруге голодував, проте двадцяти шестиденне голодування не дало результатів. Втретє оголосив голодування в квітні 1985 року добиваючись дозволу на виїзд Боннер за кордон для проведення операції на серці. Проголодував 178 днів — до жовтня. Щоби не дати Сахарову померти його силоміць госпіталізували та годували насильно.

16 грудня 1986 Сахарову та Боннер подзвонив Михайло Горбачов та дозволив їм повернутися до Москви. Матір Олени — Руфь Георгіївна в травні наступного року поселилася із донькою та її чоловіком. В грудні того ж — 1987 року її мама померла. [6]

В Москві Боннер разом із Сахаровим узяла безпосередню участь в зародженні таких організацій як «Меморіал» та «Московська Трибуна».

14 грудня 1989, увечері, від серцевого нападу помер її чоловік — Андрій Сахаров.

По смерті чоловіка Олена не полишила активного соціального життя. Керувала фондом імені Сахарова, була головою міжнародної неурядової організації з увічнення його пам'яті. [1]

З моменту заснування комісії з прав людини при президентові Росії була її членом допоки 28 грудня 1994, на знак протесту проти розв'язання Першої російсько-чеченської війни, не вийшла з її складу. Боннер не вважала прийнятним для себе продовжувати співпрацю з адміністрацією Бориса Єльцина, який розв'язав цю війну. Виступала на захист засудженого бізнесмена Михайла Ходорковського. 10 березня 2010 першою підписала звернення російських громадських і політичних діячів до громадян Російської Федерації «Путін мусить піти» («рос. Путин должен уйти»).

Останні роки проживала поруч із донькою Тетяною в Бостоні. 21 лютого 2011 була шпиталізована, після тривалого лікування 18 червня 2011 померла від серцевого нападу. Прощальна церемонія відбувалася в місті Бруклайн. Згідно із заповітом була кремована та похована в Москві на Востряківському кладовищі, поруч із чоловіком, матір'ю та братом.