Єльцин Борис Миколайович

Бори́с Микола́йович Є́льцин (рос. Бори́с Никола́евич Е́льцин, нар. 1 лютого 1931, Бутка, Свердловська область, Російська РФСР — 23 квітня 2007, Москва, Росія) — російський політичний та державний діяч.

Борис Миколайович Єльцин
рос. Борис Николаевич Ельцин
Борис Миколайович Єльцин
1-й Президент Російської Федерації
10 липня 1991 — 31 грудня 1999
Віцепрезидент Олександр Руцькой (1991-1993)
Попередник посада заснована
Наступник Володимир Путін
Голова Верховної Ради Російської РФСР
29 травня 1990 — 10 липня 1991
Попередник посада заснована
Наступник Руслан Хасбулатов
Народився 1 лютого 1931(1931-02-01)
Бутка, Талицький міський округ, Свердловська область, РСФРР, СРСР
Помер 23 квітня 2007(2007-04-23) (76 років)
Москва, Росія[1]
Похований Новодівичий цвинтар[2]
Відомий як інженер-будівельник, політик
Громадянство  СРСР →  Росія
Національність росіянин
Освіта Уральський державний технічний університетd і Уральський федеральний університет
Політична партія КПРС
Батько Єльцин Микола Гнатович
Мати Claudia Vasilievna Jeltsinad
У шлюбі з Єльцина Наїна Йосипівна[3]
Діти Юмашева Тетяна Борисівнаd і Окулова Олена Борисівнаd
Релігія атеїзм
РПЦ
Нагороди
Підпис
Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах

Медіафайли у Вікісховищі

Президент Російської Федерації з 10 липня 1991 по 31 грудня 1999 року. Президент Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) у 1991 роках.

Член ЦК КПРС у 1981—1990 роках. Кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС з 18 лютого 1986 по 18 лютого 1988 року. Депутат Верховної Ради СРСР 9—11-го скликань.

Доба президентства Бориса Єльцина найбільше запам'яталася хаотичною приватизацією ранніх 1990-х, обстрілом російського парламенту в жовтні 1993-го і невдалою чеченською війною 1994-го, протистоянням з Компартією, спробою імпічменту в 1993 і 1999 роках, а також дефолтом 1998 року.[4] З іншого боку, єльцинську добу в новітній російській історії пов'язують також із розвитком демократичних інституцій і вільних ЗМІ. Був відомий алкоголізмом і в останні роки при владі його поведінка подекуди завдавала проблем російським іміджмейкерам[4].

Життєпис

Народився в селянській родині на Уралі. Дитинство пройшло в місті Березники Пермської області, там же він закінчив школу.

1949 року вступив на будівельний факультет Уральського політехнічного інституту, 1955 року закінчив його з кваліфікацією «інженер-будівельник» за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво». У студентські роки серйозно займався спортом, виступав за збірну команду Свердловська з волейболу, став майстром спорту.

1955 року направлений за розподілом в трест «Уралтяжтрубстрой», де за рік освоїв кілька будівельних спеціальностей, потім працював на будівництві різних об'єктів майстром, начальником дільниці. 1957 року стає виконробом будівельного управління тресту. 1961 року вступив до КПРС. 1963 року призначений головним інженером Свердловського домобудівного комбінату. З 1966 року — директор Свердловського ДСК.

1968 роцу переведений на партійну роботу до Свердловського обкому КПРС, де очолив відділ будівництва. 1975 року обраний секретарем Свердловського обкому КПРС, відповідальним за промисловий розвиток області. З 2 листопада 1976 по 19 квітня 1985 року — 1-й секретар Свердловського обласного комітету КПРС[4].

З 12 квітня по червень 1985 року — завідувач відділу будівництва ЦК КПРС.

З 1 липня 1985 по 18 лютого 1986 року — секретар ЦК КПРС.

З 24 грудня 1985 по 11 листопада 1987 року — 1-й секретар Московського міського комітету КПРС. Активно критикував політику Горбачова[4].

У 1987 його звільнили з усіх посад і виключили з політбюро[4]. З січня 1988 по червень 1989 року працював 1-м заступником голови Держбуду СРСР — міністром СРСР.

У 1989, на перших наполовину вільних парламентських виборах, отримав 89 % голосів виборців в московському окрузі[4].

29 травня 1990 Перший з'їзд народних депутатів РФ обрав Б. Єльцина Головою Верховної Ради РРСФР[5].

У 1991 став першим демократично обраним президентом Росії (у складі СРСР)[4].

У серпні 1991 відіграв ключову роль, перешкодивши заколоту проти Горбачова, що називають його головною заслугою[4]. Саме тоді Єльцин виголосив своє відоме звернення з танку, закликавши москвичів захистити демократію[4].

У 1993 послав танки проти опозиційних парламентарів[4].

У грудні 1994 послав військо в Чечню, яка проголосила незалежність від Росії три роки перед тим[4].

У 1996 здобув другий термін на посаді, перемігши на виборах комуніста Геннадія Зюганова[4].

31 грудня 1999 несподівано склав з себе повноваження і назвав своїм наступником Володимира Путіна[4].

Здобутки

При ньому РРФСР набула незалежність, і була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД). На референдумі 1993 була підтримана його політика проведення приватизації і припинення регулювання цін, незважаючи на важкі економічні проблеми і громадянське безладдя. Підписав Договір про обмеження стратегічних озброєнь (СНО-2). Придушив спробу перевороту у вересні — жовтні 1993 за допомогою армії.

Смерть

23 квітня 2007 року помер у лікарні від зупинки серця, викликаної прогресуючою серцево-судинною поліорганою недостатністю. Похований на Новодівочому цвинтарі.

Сім'я

Був одружений, мав двох доньок, п'ятьох онуків і трьох правнуків. Дружина — Єльцина Наїна Йосипівна (Гиріна) (до 25 років — Анастасія). Доньки — Олена Окулова і Тетяна Юмашева (колишня Дяченко, у дівоцтві Єльцина). Остання є громадянкою Австрії, одружена[6]. Очолює «Фонд першого президента Росії Бориса Єльцина»[6].

Див. також

Примітки
  1. Німецька національна бібліотека, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #118900048 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. Новодевичье кладбище, Московский справочник ритуальных услуг
  3. (unspecified title) — ISBN 978-5-389-06946-6
  4. Політична біографія Бориса Єльцина. BBC Україна. 23 квітня 2007. Процитовано 2 серпня 2013.
  5. Орлова Т. В. Історія нових незалежних держав. — 2010.
  6. Дочка Єльцина отримала австрійське громадянство. Українська правда, з посиланням на телеканал «Дождь», з посиланням на австрійське видання «News». 26 квітня 2013. Процитовано 2 серпня 2013.

Література
  • (рос.) Батурин Ю. М., Ильин А. Л., Кадацкий В. Ф. и др. Эпоха Ельцина : Очерки политической истории. — М. : Вагриус, 2001. — 815 с. — ISBN 5-264-00393-9.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.