Біла Куманія

Вперше назва Біла Куманія згадується арабським істориком Абу Абдаллах аль Ідрісі, який у своїх працях писав, користуючися тюрського традицію позначення сторін світу кольорами, що країна Куманія ділитися на дві великі частини: Чорну й Білу Куманію[1]. Це відповідає давній кочівницькій традиції політичного поділу на два крила — західне й східне.

У 1060-х роках половці декількох орд увійшли до Надніпрянщини. У 1070 році вперше нападають на Угорщину. Вони пройшли через гірський перехід Мезеш і розорили провінцію Пір, включаючи місто Біхора. У 1080-х роках Боняк спільно з Тугорканом чотири рази вдералися до Візантії, підтримуючи Болгарію. Водночас 1080 року половецьке військо на чолі з ханом Копульхом вторглося на територію Угорського королівства, але зрештою зазнало поразки.

До середини 1090-х років відбувається об'єднання половецьких орд у своєрідну конфедерацію, яка в арабських хроністах отримала назву Біла Куманія. Чинником цього також стало протистояння з Київською Руссю. Водночас половецькі хани підтримували претендента на візантійський трон Псевдо-Діогена. В цей період Біла Куманія стає провідною поручз Чорною куманією.

Наприкінці ХІ ст. — початку ХІІ ст. складаються умови до переходу на напівкочовий спосіб ведення господарства, починають розвиватися міста й торгівля, встановлюється чітка межа кочувань. Водночас після загибелі Боняка і Тааза відбувається переорієнтація зовнішньої політики Білої Куманії з Русі (тут першість переходить до ханів Чорної Куманії) до Балкан і Угорщини. Сфера впливу тепер поширюється до річки Олт і Добруджи. Провідником її став Гзак Белюкович. що почав війни проти Візантійської імперії.

Нове посилення відбувається за часів хана Кобяка та його сина Данила. Втім загибель останнього 1223 року у війні з монголами призвела до встановлення влади в Білій Куманії кланом тертер-оба на чолі із Котяном. Той у 1237—1240 роках боровся проти нового монгольського вторгнення. проет зазнав поразку й відкочував до Угорщини. Біла Куманія скоротилася до Дніпра і втратила кримські землі.

Втім Біла Куманія зберегла більшу частину земель та війська, її союзником було Друге Болгарське царство. У 1242 року половці цього союзу виступили проти монголів Бату, що поверталися з західного походу. Можливо союз очолював Тегак, який після поразки близько 1243 ркоу відкочував до Угорщини або Галицько-Волинського князівства. Біла Куманія припинила своє існування. Її територія увійшла до Крила Мувала. Лише половецька орда в Буджаку зберегла до 1260-х років незалежність. Нащадки останніх її ханів заснували 1280 року болгарську царську династію Тертеровичів.

Охоплювала землі Північнозахідного Пичорномор'я і Західного Приазов'я — в межах сучасних Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кировоградської, Запорізької областей. Також підкорядковувалася північнозахідна частина Кримського півострова. Кордонами з руськими князівствами слугували області міст Вир, Канів, Баруч.

Столицею було місто Матлука (інша назва БілоїКуманії в арабських джерелах). За деякими припущеннями розташовувалося на річці Молочна.

Складалася з декількох орд, але через брак точних відомостейвизначити їх складно. Кожна орда, як і входили в неї більш дрібні підрозділи-курені, мали власні ділянки землі з входили туди зимника, літниками і маршрутами кочівлі між ними. Курені являє собою об'єднання кількох споріднених сімей. Курені за етнічним складом могли належати не тільки половцям, але і сусіднім народам.

Збереглася вервична система успадкування влади, коли сама передача здійснювалася лише від дядька до племінника. Це забезпечувало утримувати владу в межах одного роду, але унеможливлювало її централізацію в межах сім'ї. Основною формою суспільної організації у половців були племена. Хан орди виконував функцію розподілу багатства, проте, на відміну від арабів чи європейців, він мусив рахуватися з простолюдом. Над усім об'єднанням стоявхан найпотужнішого роду. Хани племен та конфедерації організовували з'їзди знаті.

У більшості своїй половці сповідували тенгріанство з верховним божеством Тенгрі (високе синє небо) і Умай (його дружина-земля). Так само вони поклонялися тваринам, особливо вовку (подібне вірування існувало і у торків), якого кипчаки вважали своїм пращуром-тотемом. Згодом серед знаті стало поширюватися православ'я.

• Пріцак Oмелян. Половці // Український історик. — № 37–38 (1977). — С. 112—118. — «Ukrainian Historical Library».
• Бейліс В. Країна ал-Куманія у «Географічному творі» ал-Ідрісі та Половецька земля Іпатіївського літопису // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів — Київ — Нью-Йорк, 1996
• Пилипчук Я. В. Етнополітичний розвиток Дашт-і Кипчак у ІХ — ХІІІ ст. : монография / Я. В. Пилипчук, 2013. — 288 с.
• Дешт-и-Кыпчак — прародина Украины (с картой обеих Куманий)