Білий басейн

Знахідки археологів (на околиці міста) підтверджують догадки істориків і краєзнавців, які стверджують, що і в давні часи у Феодосії був свій водопровід, який постачав водою все місто. Здебільшого такі водозбірні споруди знаходились на схилах гірського хребта Тепе-Оба, і воду звідти подавали по трубах вниз, у долину, де жили феодосійці. Наприкінці ХІХ століття Феодосія почала дуже швидко розвиватись і населення міста невпинно росло, через що й збільшило водоспоживання у рази. З початком ХХ століття потреби в прісній воді все більше зростали (приблизно на 1 мільйон відер щороку), а в 1911-1912 роках на кожну людину (а тоді у Феодосії проживало 33 тисячі мешканців) доводилось 2,2 відра, що становить 27,05 літрів води на одну добу.

Місто Феодосія знана не тільки як курорт, а ще й як батьківщина відомого художника Івана Констянтиновича Айвазовського, який народився тут в сім'ї зубожілого купця вірмена, його хист до малювання підмітили, і спрямували на навчання. Вивчившись, художник помандрував Європою (паралельно працюючи), і, підзаробивши грошей, повернувся додому. З 1845 року він жив у Феодосії, де на зароблені гроші відкрив школу мистецтв та власний будинок на березі моря. Художник переймався життям своїх городян: був ініціатором будівництва залізниці «Феодосія — Джанкой», активно займався справами міста, його благоустроєм, цікавився археологією, займався питаннями охорони пам'яток Криму.

Переймаючись проблемами міста, Айвазовський 1887 року подарував його жителям частину води з власного джерела Субаш, що в заміському маєтку Айвазовських (Айвазовське, Кіровського району). Цікавлячись минулим міста, він знав про стан середньовічного водопроводу, який руйнувався, а вода забруднювалася (а в посушливі місяці доносив лише три-чотири тисячі відер води до п'яти феодосійських фонтанів, що для 11 000 городян дуже було мало). Тому вода із Субашського джерела, та ще й подано по новому водогону (добудову і ремонт середньовічних гідротехнічних споруд теж допомагав фінансувати Айвазовський) була суттєвою підтримкою для міста. Водогін складений з керамічних труб, прокладених по місту і до помешкань багачів, а для простого народу поставили колонки і спорудили фонтан[4].

Відкрили Феодосійсько-Субашський водогін 18 (30) вересня 1888 року біля, щойно збудованого, фонтан Айвазовського (побудований на кошти та за проектом Айвазовського). Місто також долучалося до будівництва, витративши, загалом, 231689 рублів, розуміючи, що цим водогоном вони суттєво покращать ситуацію з водою в місті (де за неї доводилося навіть бійки бачити). Субашська вода продавалася в п'яти водорозбірних будках-фонтанах, а до фонтану Айвазовського приходили усі, бо в ньому можна було втамовувати спрагу безкоштовно[5].

Крім води від Айвазовського, містяни шукали ще додаткових джерел (бо зростала їх кількість і потреби). Коли ж провели залізничну колію на роботи потягів (паровозів) були необхідні постійні і великі об'єми води, тому 1912 року залізничники віднайшли можливість облаштувати водогін від джерела Кашка-Чокрак, що знаходиться в 14 кілометрах західніше від Феодосії і яке давало щодоби до 22 тисяч відер, тобто 270,58 метрів кубічних прісної води, а вже 1917 року — приблизно 40 тисяч відер — 491,97 метрів кубічних.

Існують дві гіпотези спорудження вежі: споруджена Айвазовським (коли він ініціював водогін із Субашського джерела) і закладена залізничниками (коли ті провели водогін з Кашка-Чокракського джерела).

Участь Авазовського, у закладці вежі, передається з уст в уста місцевими людьми, а також для більшої колоритності розказується туристам. Водночас, сама вежа була збудована на початках ХХ-го століття, тоді коли Айвазовський уже помер і він про неї не згадував ні в листуванні, ані в тогочасній періодиці цього факту не було. Ймовірно, що мешканці Феодосії були в захваті від суспільних діянь свого краянина (особливо спорудження водогону від власного джерела) і приписали йому кілька нездійснених справ.

Участь Дирекції Залізниць, у закладці вежі, підтверджується тими фактами, що джерело з якого подається вода на водонапірну вежу стояло саме на території залізниці, крім того саме залізниця дуже потребувала такі вежі, і збудувала в ті часи їх чимало (20-ті роки ХХ-го століття дуже багато водонапірних веж), водогін був проведений в чавунних трубах (на той час дуже дорогих і це могла собі дозволити тільки урядова структура)[6].

Додатковим фактором стає сама назва вежі — «Білий басейн», адже так називали місцевий молокозавод, який потім занепав і його зруйнували, а назва уже перейшла на вежу, яка стояла поруч.