Білоруське Полісся

На півночі обмежується горбкувато-рівнинними просторами центральної частини Білорусі, на півдні — Українським Поліссям. Займає значну частину Берестейської, Гомельської, невелику частину на півдні Мінської і південно-західну Могильовської областей. Простирається із заходу на схід на 500 км, з півночі на південь майже на 200 км, площа понад 60 тис. км². Фізико-географічні райони (за В. А. Дементьєвим): Берестейське Полісся, Загороддя, Мозирське Полісся, Прип'ятське Полісся, Гомельське Полісся.

Термін Білоруське Полісся в Білорусі поширюють, крім Гомельщини, також на етнічно українську Берестейщину, яка входить до складу Білорусі, втім, південною етнічною білоруською межею є Поліська розмежувальна лінія[1].

Поверхня — водно-льодовикова й озерно-алювіальна піщана низина із древніми надзаплавними терасами, слабким нахилом на південний схід, на невеликій ділянці в басейні Західного Буга на заході, із близьким до поверхні рівнем залягання ґрунтових вод. Абсолютна висота 100—150 м. У найбільш зниженій частині низини (100—130 м) з майже плоским рельєфом зустрічаються великі масиви боліт (Поддубичі, Великий Ліс, Вигонощанське болото, Гричин, Загальский і ін.) і великі заболочені ділянки з піщаними дюнами, мікропагорбами, озерними улоговинами й древніми береговими валами Прип'яті і її приток, частково перероблені половими процесами. Окремі моренні гряди (Мозирська, вис. 208 м) і височини (Хойницько-Брагінська, Юровицька й ін.) утворилися в результаті діяльності дніпровського й сожского льодовиків і особливо поталих вод, що випливали з-під них, і вод поозерского льодовика (надходили по долинах річок Зельвянки, Щари, Березини, Дніпра й ін.). Більшу роль у формуванні сучасного рельєфу зіграли аккумулятивна діяльність Прип'яті і її головних приток (широкі надзаплавні тераси нижніх плинів) і процеси заболочування знижених ділянок території в голоцені. По природних умовах виділяються заплава Прип'яті, заплави нижніх плинів її правих і лівих приток і невеликі острівці перших надзаплавних терас (Туровский острів лісовидних порід і ін.). У прирусловій і горбистій частині заплав зустрічаються розвіювані піски, що, у притерасній — глибокі высокозольні низинні торфовища.

Товщина четвертинних покладів на Білоруському Поліссі становить 100—150 м[2].

Найбільші тектонічні структури Білоруського Полісся: Прип'ятський прогин, Берестейська западина й Поліська сідловина. Кристалічний фундамент розбитий розривними тектонічними порушеннями на блоки, опущений на глибину до 4-6 тис. м у западинах і піднятий до 100—115 м над рівнем моря в межах Микашовицько-Житковицького виступу. Берестейська западина й Прип'ятський прогин заповнені потужною товщею протерозойских, палеозойських відкладень, перекритих мезозойськими, палеогеновими й неогеновими. Аптропогені відкладення (водно-льодовикові, древні й сучасні алювіальні й озерні супеси й піски, частково льодовикові й лісовидні суглинки полігенетичного типу) утворять покрив потужністю 20-60 м. Складна тектонічна будова, розвиток карстових явищ і наявність древніх вимоїн у крейдових відкладеннях, а також невитриманість на площі водотривких товщ в аптропогеновых відкладеннях створюють сприятливі умови для гідравлічних зв'язків глибинних водоносних обріїв з поверхневими й для заболочування території. У результаті підтоку підземних вод з більше глибоких обріїв ґрунтово-ґрунтові води, ґрунти й рослини збагачуються деякими хім. мікроелементами й СаСО3. Уздовж тектонічних порушень високомінералізовані води іноді виходять па поверхню.

Корисні копалини: нафта (Осташковицьке, Речицьке, Вишанське, Давидівське, Золотухинське, Тишковське й ін. родовища), калійної й кам'яної солі (Старобинське й Петриковське родовища), кам'яна сіль (Давидівське й Мозирське родовища), торф, горючі сланці (Туровська, Любанська і Старобинська ділянки), буре вугілля (Житковицьке й Бринєвське родовища), скляні й формувальні піски, каолін, будівельний камінь (граніт, гранодиорит, діорит), тугоплавкі глини (у Столинському районі). Родовища болотних залізних руд, охри, вівіаніта. Поширені цегельні глини й глинисті породи, силікатні й будівельні піски, гравій, в отторженцах — крейда й небагато глини.

Клімат теплий, нестійко-вологий, на південному сході наближається до лісостепового. Середня температура січня від -4,4° на заході до — 7° на сході (мінім. — 36 °C), липня від 18° до 19° (Макс. 38 °C). Опадів 520—645 мм на рік. Вегетаційний період 193—208 діб.

Основна річка — Прип'ять із притоками Піна, Ясельда, Цна (біл.), Смердь (біл.), Лань (біл.), Случ, Бобрик Перший (біл.), Бобрик Другий (біл.), Птич (біл.), Тремля (біл.), Іпа (біл.), Віть (біл.), Брагінка, Турія, Стохід, Стир, Горинь, Ствига, Уборть, Словечна й ін. Через Білоруське Полісся протікає Дніпро із притоками Березина і Сож, на заході — Буг із притокою Мухавець. Малі ухили русел й широкі заплави утворять сприятливі умови для акумуляції річкової води в період повені й літніх зливових паводків. Притоки Прип'яті мають більший ухил і більше швидкий плин, у результаті чого відбувається розлив Прип'яті на прилягаючих територіях і їхнє заболочування. Канали Дніпровсько-Бузький (судноплавний) і Огінський (не діє). Густа мережа меліоративних каналів і канав. Найбільші озера: Червоне (біл.), Вигонівське, Чорне (біл.), Споровське, Бобровицьке (біл.), Орєховське, Біле й ін. Багато невеликих озер у заплавах річок. Найбільш великі водоймища Київське (частково в межах Білорусі) на Дніпрі й Солігорське (біл.) на Случі.

На Білоруському Поліссі розташоване найбільше на всьому Поліссі озеро — Червоне озеро (раніше відоме як Княже, Жид), площа якого становить 38,8 км³, глибина — 9 м[3].

• Кубійович В., Сидорук-Паульс І., Жарський Е. Полісся // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1970. — Т. Кн. 2, [т. 6] : Перемищль — Пряшівщина (початок). — С. 2161-2182.
• Леонюк В. Словник Берестейщини. — Львів : Видавнича фірма «Афіша», 1996. — Т. 1. — 360 с. — ISBN 966-95063-0-1.

• Ландшафти Білорусі /під ред. Г. И. Марцинкевич, Н. К. Клицуновой. — Мінськ: Університетське, 1989.
• Природа Білорусі. Популярна енциклопедія. — Мн.: БЕЛЭН. 1986.
• Географія Гомельської області / Під ред. Г. Н. Каропы, В. Е. Пашука. — Гомель, 2000.