Васкул Орест Петрович

Васкул Орест Петрович (28 травня 1928, с. Серафинці, Городенківський повіт 8 червня 2021, с. Ясногородка, Фастівський район, Київська область) дивізійник та учасник збройного підпілля ОУН, голова Київського крайового братства ОУН—УПА, політв'язень, український політичний, громадський діяч. Учасник національно-визвольного руху, нагороджений орденом «За заслуги III ступеня».

Орест Васкул
Народився 28 травня 1928(1928-05-28)
Серафинці, Городенківський повіт, Станіславське воєводство, Польська республіка
Помер 8 червня 2021(2021-06-08) (93 роки)
Поховання Ясногородка, Фастівський район, Київська область
Національність українець
Діяльність діяч ОУН, вояк СС «Галичина»
Партія  ОУНР
Діти Ігор, Петро, Любомир
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня

Життєпис

Орест Васкул народився 28 травня 1928, с. Серафинці (нині Городенківського району, Івано-Франківської області, Україна, тоді Городенківський повіт) у сім'ї вчителів.

Батько Васкул Петро (6 травня 1895 2 серпня 1941), четар УСС, сотник УГА, мати Марія Яшан (20 листопада 1900 — 4 вересня 1930).[1].

У 1942 році Орест Васкул вступив у лави Юнацтва ОУН. З 1943 року — член ОУН (б).

У 1943 р. добровільно записався у Городенці в дивізію “Галичина”, приписавши собі три роки (на той час йому було тільки п’ятнадцять років) і пройшов медкомісію. Проходив вишколи у Гайделяґері, де був зарахований у 12-ту сотню в чоту тяжких гранатометів. Брав участь у боротьбі з совєцькими партизанами у складі бойової групи Байєрсдорфа у званні старшого стрільця важкої кулеметної сотні.

З березня 1944 р. перебував на вишколі у Нойгаммері. Розподілений командиром розрахунку тяжкого міномета в 4-ту сотню фюзилірного куреня (розвідувального батальйону). Призначений командиром рою (відділення). Наприкінці червня відправлений на фронт. Учасник боїв під Бродами.

22 липня 1944 р. потрапив у совєтський полон і був відправлений на заслання терміном на 6 років за маршрутом Золочів-Київ-Подольськ-Бірюльово-Субханкулово. Будував нафтопровід “Туймази – Уфа”. Через деякий час втік із заслання у рідне село Серафинці і завдяки особистим зв’язкам приєднується до збройного підпілля ОУН, де виконує різні завдання на території сучасних Івано-Франківської, Чернівецької та Тернопільської обл.

У червні 1947 р. арештований МҐБ. Військовий трибунал засудив до 25 років таборів і 5 років позбавлення у правах. Васкула відправляють у табір на станцію Решоти (Красноярський край). За короткий час змінив більше 11 таборів: Караганда – Карабас – Чурбай – Долінка – Дубовка-1 – Дубовка-5 – Екібастуз – Ольжерас – Мєждурєчєнск – Богучар – Воркута. У таборах брав активну участь у просвітницькій роботі і налагодженні руху опору серед політичних в’язнів. 25 червня 1956 р. був звільнений із забороною повертатися проживати в Україні.

У Воркуті в 1960-их рр. пройшов курси майстрів. У 1961-66 рр. навчався на заочному відділенні у Ризькому будівельному технікумі. Постійно приїздив відпочивати у Київ, зокрема на футбольні матчі улюбленого «Динамо» (Київ). Почав будувати у Ясногородці будинки для літнього відпочинку дітей. З 1968 р. отримав прописку в Макарівському р-ні Київської обл.[2]

8 лютого 1984 року Ореста Васкула знову заарештували за антирадянську діяльність. Судили в Києві й дали одинадцять років в'язниці. Сидів у тюрмі м. Алчевськ Луганської області. 26 грудня 1987 року був звільнений.

У 19952010 роках Орест Васкул був членом Головного Проводу ОУН(б) та головою Теренового Проводу ОУН(б) в Україні.

З 1992 року Орест Васкул був головою Київського крайового братства ОУН-УПА та членом головної Булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА.

У липні 2017 року про життєвий шлях Ореста Васкула знято документальний фільм "Орест" — першу серію проєкту "Жива УПА".

Помер 8 червня 2021 року[3]. Прощання відбулося 13 червня в Михайлівському соборі в Києві. Поховали діяча біля могили дружини і сина у Ясногородці на Київщині[4][5].

Особисте життя

У 1956 році Орест Васкул одружився з Парасковією Марунчак, родом з с. Далешове Городенківського району, Івано-Франківської області. Найстарший син — Ігор (нар. 1957), проживає у Сиктивкарі, археолог, має вчений ступінь кандидата історичних наук. Середній син — Любомир (1960) був убитий у Воркуті 15 лютого 2007 року.

1975 року одружився з Людмилою Манушиною, українкою з Єсентуків Краснодарського краю.

У шлюбі народився син Петро (1977) правозахисник, депутат Ясногородської сільської ради Макарівського району Київської області, голова районної організації ВО «Свобода». Помер передчасно за незрозумілих обставин, 30-річним, був похований 25 вересня 2009 року[6][7].

Примітки

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.