14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина»

Історик Микола Посівнич зазначає, що: «Була дуже добра пропаганда і СС розшифровувалась, як січові стрільці. Тому в дивізію пішли так багато освічених людей саме з патріотичних міркувань. Вони ідентифікували себе з тими, хто бореться за незалежну Україну. У 1943 році всі ще мовчали про злочини нацистів. Лише коли перші війська західних союзників увійшли в концтабори, тоді світ дізнався про злочини Гітлера. А до того всі мовчали і не переймались нацистськими злочинами. Для мене важливим є те, що провід ОУН Степана Бандери засуджував створення дивізії як шкідливий політичний проєкт, який не буде служити українським інтересам, що українці знову опиняться між молотом і кувалдою. Так і сталось»[3]. Інші назви військового формування:

• Галицька стрілецька дивізія СС (Galizische SS-Schützendivision) (травень 1943) — назва під час набору добровольців.
• «Добровольча дивізія СС „Галичина“» з 30 травня до 22 жовтня 1943 р.
• «14-та Галицька добровольча дивізія СС», із 22 жовтня 1943 р. до 27 червня 1944 р.[4]
• «14-та військова гренадерська дивізія СС (Галицька No 1)» із 27 червня до 12 листопада 1944 р.[5]
• «14-та військова гренадерська дивізія СС (Українська No 1)» із 12 листопада 1944 р. до 25 квітня 1945 р.[5]
• «1-ша Українська дивізія Української Національної Армії» і з 25 квітня до 8 травня 1945 р.[5]

14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина». Слово «Ваффен» в перекладі означало «зброя» або «військо» і додавалось до військових (фронтових) частин СС.

Дивізія називалася:[6]

• Із 30 травня по жовтень 1943 — «Добровольча дивізія СС „Галичина“»,
• із 22 жовтня 1943 по 27 червня 1944 — «14-та Галицька добровольча дивізія СС»,
• з 27 червня по 12 листопада 1944 — «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)»,
• з 12 листопада 1944 по 25 квітня 1945 — «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)»
• з 25 квітня по 8 травня 1945 — «1-ша Українська дивізія Української Національної Армії»

1940 року, щоб компенсувати військові втрати військ СС, було потрібно близько 18000 рекрутів. За угодою з вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % загального числа німецьких новобранців, що становило близько 12000 осіб за рік. Кількість, якої бракувало, вирішено компенсувати формуванням іноземних частин СС[7]. Першими частинами такого роду стали частини з фольксдойче в Чехословаччині. Потім настало формування частин у країнах Бенілюксу (полк «Вестланд») і скандинавських країнах (полк «Нордланд»). Із мешканців східної Європи: 7-ма гірська дивізія «Принц Ойген» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії (1942); дивізія «Скандербег» в Албанії та ін[8].

Промова губернатора Галичини д-ра Отто Вехтера до добровольців. 18 липня 1943

Керівництво Галичини вітає добровольців. На передньому плані — Голова Військової Управи полк. Бізанц. 18 липня 1943

Майор Євген Побігущий підходить до трибуни, салютує. 18 липня 1943

Добровольці дивізії «Галичина» прямують до вагонів. 18 липня 1943

У березні 1943 року губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським Центральним Комітетом (Українські Представники, провідник д-р Володимир Кубійович) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Генріх Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, вони залишали без уваги.

У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог:

• Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і в командному складі;
• Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;
• Моторизація дивізії до такого ступеня, щоби вона мала всі види зброї, включаючи танки;
• Дивізію в цілому та її окремі частини не можуть використовувати проти власного народу.

Невідомі вояки СС Галичина

Спочатку виконали частину цих вимог. За рішенням Гіммлера, дивізія не носила назву «українська»; щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона назвалася «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан». Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище на початку тимчасово передавалися до рук німців через брак вищих офіцерських кадрів серед українців.

Вступаючи до лав Дивізії, українці розраховували створити першу власну цілісну дивізію (основну тактичну бойову одиницю сухопутних військ), яка стала б ядром української армії нового зразка. Планували отримати військову підготовку і зброю, необхідні для реалізації створення національної армії (в подальшому - УНА) для боротьби за самостійну соборну Україну. Для цього одні українці вступали до лав Української повстанської армії (УПА), а інші — до дивізії «Галичина».[4]

"Багато дивізійників робили саме такий вибір, тому що не бачили перспективи в УПА. У них не було ні достатньої зброї, ні відповідної військової підготовки. Партизанський рух потребував підтримки якоїсь країни. А такої допомоги в УПА не було. Так думали не лише ми, так було і в Прибалтиці. Історія як для українців, так і для прибалтів, воюючих у СС «Вікінг», була дуже схожою, але закінчилася по-різному. Країни Прибалтики, зокрема Естонія і Латвія, визнали свої дивізії СС ще на початку 90-х рр. минулого століття і прирівняли у правах до ветеранів. Ветеран обстоював не тільки необхідність надання такого статусу галицьким дивізійникам у сучасній Україні, а й консенсусу в суспільстві з цього приводу. Підтвердженням сказаного може бути й той факт, що французи примирилися з німцями, то чому ж ми не можемо примирити «українців з українцями» — зі спогадів С. Мовчана[4].

Українську дивізію Ваффен-СС «Галичина» було створено 28 квітня 1943 р. після того, як німецькі війська зазнали поразки у Сталінградській битві. Набір добровольців розпочався у травні. Для проведення цієї акції був організований окремий комітет із колишніх старшин УГА під назвою «Військова Управа», головою якої став Альфред Бізанц, галицький німець, колишній полковник УГА, а секретарем — сотник УГА Осип Навроцький.[4]

18 липня 1943 року у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС Галичина. На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл.

Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 р. бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4 Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.

Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т. зв. Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.

На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і у листопаді 1943 р. додатково призвано ще 6 тис., так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п'ять поліційних батальйонів.

Мотивацію вояків, які зголосилися вступити до цього формування можна охарактеризувати цитатою одного із бійців: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю…» — пояснював Степан Мовчан причину вступу до дивізії. Належність до німецьких збройних сил зовсім не означала, що дивізійники поділяли ідеологію націонал-соціалізму. Як правило, це були українські патріоти, які вбачали в дивізії ядро майбутньої української армії. Їхній світогляд і цінності визначалися ще й тим, що вони були здебільшого віруючими людьми, у дивізії були свої капелани (по одному в кожному полку), які опікувалися релігійними потребами військовиків.[4][9]

• 30 червня — 20 листопада 1943 р. группенфюрер СС Вальтер Шимана
• 20 листопада 1943 р. — липень 1944 р. Оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ
• липень — 5 вересня 1944 р. оберфюрер СС Ніколаус Гайльман
• 5 вересня 1944 р. — 24 квітня 1945 бригадефюрер СС і генерал-майор Ваффен-СС Фріц Фрайтаґ
• 24 квітня — 8 травня 1945 р. генерал УНА Павло Шандрук

Майор поліції Рудольф Паннір (травень 1942). З 23 вересня 1944 року — командир 31-го гренадерського полку військ СС (галицького № 3).

• Штаб

• Командир дивізії — бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг.
• Начальник штабу — майор Вольф Гайке.
• Представник Бойової управи — сотник Дмитро Паліїв.

• Полки

• Піхотний полк № 29 — майор Євген Побігущий.
• Піхотний полк № 30 — сотник Борис Барвінський.
• Піхотний полк № 31 — сотник Аверкій Гончаренко.

Піхотні полки складалися з двох батальйонів кожен (після бою під Бродами — з трьох) і 13-ї та 14-ї рот.

• Артилерійський полк — штандартенфюрер Фрідріх Баєрсдорф[10]. Полк складався із трьох дивізіонів легкої і одного (№ 4) — важкої артилерії.

• Дивізіон зв'язку — складався із сотні телефоністів (4 взводи), сотні радіозв'язку і відділу з дресованими собаками.
• Саперний курінь — складався з 4-х сотень, 3-тя — на велосипедах; 4-та сотня мала мостову колону; на озброєнні були також вогнемети; одна сотня складалася з 182 особи.
• Курінь фузилерів — командир — штурбанфюрер Карл Брістот. Був напівмоторизований, а головним його завданням була розвідка.
• Дивізіон зенітної артилерії — моторизований, складався із однієї 20 мм батареї (4 взводи по 3 гармати і 6 важких кулеметів, 200 осіб), однієї 37-мм батареї (3 взводи по 3 гармати і 6 важких кулеметів, шість 80 мм і чотири 120 мм гранатомети) і однієї 88 мм батареї (чотири 88 мм і дві 20 мм гармати, 180 осіб, командир — гауптштурмфюрер Віртес.
• Курінь постачання.
• Кінний ескадрон — сотник Роман Долинський
• Відділ польової жандармерії.
• Дві технічні сотні.
• Польовий запасний батальйон.
• Навчально-запасний полк.

Найменшою тактичною одиницею дивізії був курінь (батальйон), який складався з трьох піхотних і однієї важкої сотні, нумерованих 1-4, 5-8, 9-12, з яких важкі — № 4, 8, 12. Рота (сотня) включала три взводи (чоти) і одне гранатометне відділення (рій). Кожна чота складалася з трьох роїв (1 підстаршина, 9 стрільців). Кожен рій мав на озброєнні кулемет «LMG42», снайперську гвинтівку, один пристрій на гвинтівку для стрільби малими протитанковими гранатами і ракетницю. Ройовий командир був озброєний автоматом. У сотні було 148 осіб. У другому складі дивізії (після боїв під Бродами) гранатометного відділення не було, мало було кулеметів. Важка сотня мала три кулеметні взводи і відділення 80 мм гранатометів, нараховувала 230 стрільців. 13-та сотня піхотної артилерії складалася з 4-х чот — 3 по дві гармати 75 мм і четверта важка з двома 150 мм гарматами. Транспортувалися важкі гармати за допомогою тягачів.

поручник Михайло Ліщинський в центрі з вояками. Червень-липень 1944

На початку лютого 1944 р. в Гайделягері сформували бойову групу «Байерсдорф», яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії проти радянських і польских партизан в північно-західній частині Галичини і Холмщини. Через місяць повернулася до дивізії, яку на той час вже перевели до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав Г. Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії». Військовий статут, за яким дивізія формувалася як «піхотна кінно-упряжна» (тип 44 з деякими модифікаціями) мав дату «4 січня 1941 р.», змінену пізніше на «15 червня 1943 р.» До червня 1944 р. дивізія мала назву "SS-Freiwilligen Division «Galizien» («СС — добровільна дивізія „Галичина“), на початку травня вона отримала номер „14“ і назву „14. SS- Freiwilligen Grenadier-Division (galizische Nr. 1)“ — („14 СС добровільна гренадерська дивізія (галицька N1)“, а 27 червня її присвоєна назва „14.Waffen— Grenadier- Division der SS (galizische Nr.1)“ — „14-та гренадерська дивізія СС (галицька N1)“.

28 червня 1944 р. за наказом командувача групою „Північна Україна“ генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізію ввели до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля м. Бродів. Дивізія „Галичина“ зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км.

На фронт Дивізія примаршувала в неповному складі й увійшла в бойові дії на фронтовому відтинку під Бродами, маючи понад 11.000 вояків. Водночас 8.000 українців (з пізніших наборів до Дивізії, головно першої половини 1944 року) були ще у вишкільних таборах, а більше 1.000 вже вишколених вояків — у старшинських школах.[16]

13 липня червоноармійське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла-Сян. У результаті наступу військ маршала Конєва 18 липня 13-й корпус попав у оточення, а „Галичина“ була кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки „Галичини“ (близько 1000 осіб) на чолі з генералом Фрайтагом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття.

В тяжких боях під Бродами Українська Дивізія втратила понад 70 % вояцтва — бл. 8.000 вояків: 4.000 загиблими й полоненими, 1.000 — важко пораненими. З оточення змогли вийти близько трьох тисяч військових, які відступали за маршрутом Старий Самбір — Стрий — Ужгород — Середнє (село між Ужгородом і Мукачевим)[6].

У селі Середнє зібралося близько 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгамера. Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, вцілілих під Бродами, і навчально-запасний полк у кількості 8000 осіб і 5 поліційних батальйонів.

До 3.000 дивізійників, не маючи змоги вирватись з ворожого оточення, перейшли до УПА.[16]

5 вересня 1944 р. вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій.

На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 р. Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).

В польській історіографії існує хибне свідченная про участь дивізії СС «Галичина» у придушенні Варшавського Повстання. Бо повсталі поляки всі іноземні підрозділи, які воювали на боці Німеччини, тоді називали українськими. Так передусім говорили про бригаду Камінського. Ряд дослідників стверджують, що в придушенні повстання, брав участь Український легіон під командуванням Петра Дяченка, який втім, пізніше був влючений до складу дивізії «Галичина»[17].

28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині місцеве населення, неприязне до комуністів, добре ставилося до дивізії. Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували комуністичні партизани. 26 січня 1945 р. дивізію перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами Тіто.

Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 р. на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 р. очолив вдалі контратаки „галичан“, у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції.

Карта боїв дивізії у квітні-травні 1945 біля міста Фельдбах

Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського „Комітету Визволення Народів Росії“, який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.

12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений Павло Шандрук, начальником штабу — генерал Аркадій Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.

До складу регулярних частин УНА мали увійти: — дивізія „Галичина“, котра з 19 квітня 1945 р. дістала назву „1-ша Українська Дивізія УНА“ (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 р. мали назву „Українське Визвольне Військо“ (УВВ); — добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945 р., коли Червона армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, генерала Михайла Крата.

25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніш як 8 травня і форсованим маршем перейти за річку Муру в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й німецькі та угорські частини на відступі. Червоноармійські війська в районі Юденбурга танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри те, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і меншу частину 1-ї УД інтернували американці в Радштадті.

Англійці перемістили близько 12 тис. осіб зі складу дивізії „Галичина“ в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. — в Ріміні[18]. Перебуваючи в Реміні, дивізійники демонстрували свій патріотизм, збираючись щодня на процедуру підняття державного прапора.[4] У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де залучили до сільськогосподарських робіт. Цілковите звільнення настало наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз'їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці „Галичини“ не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану[8].

• Золочівський район Львівіської області

• 
  Цвинтар дивізійників. Золочівський район Львівської області
• 
  Братська могила вояків дивізії зброї СС «Галичина»

• Бродівський район Львівіської області

• 
  Пам'ятник-обеліск українським воякам дивізії «Галичина» у селі Ясенів
• 
  Пам'яті українським воякам дивізії «Галичина» у селі Підгірці

В Івано-Франківську є Вулиця Української Дивізії.

У Тернополі є вулиця Вояків дивізії „Галичина“.

У Львові 28 квітня щорічно проводиться парад „вишиванок“ в честь воїнів СС „Галичина“.

За рішенням депутатів Львіської міської ради від 20 березня 2013 року з 1 квітня близько 15 ветеранів дивізії, які проживають у Львові, вперше в історії України отримають від міста доплату до пенсії у розмірі тисячу гривень[19].

Після закінчення Другої світової війни, протягом років лунали звинувачення у скоєнні воєнних злочинів вояками дивізії, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 році створили урядову комісію, відому як Комісія Дешена. Вона мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії. Після вивчення архівних матеріалів і допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала, що:

• Не існувало доказів скоєння злочинів Дивізією „Галичина“,
• Членство в дивізії не могло бути підставою для судового переслідування в Канаді,
• Не існувало підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.[20]

Нюрнберзький процес, який тривав з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року та розглядав військові злочини нацистів, також не знайшов доказів скоєння нею військових злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті і жоден вояк „Галичини“ засуджений не був[21].

• Український визвольний рух
• Комісія із розслідування у справах воєнних злочинців у Канаді (Комісія Дешена)

• Бібліографія в інтернеті на сайті „Українська Дивізія Галичина“

• Броди. Збірник статей і нарисів / За ред. Лисяка О. — Мюнхен : Видавництво Братства колишніх Вояків Першої УД УНА, 1951.
• Бій під Бродами (збірник статей у тридцятиліття). — Нью Йорк : Видавництво Братства колишніх Вояків Першої УД УНА, 1974.
• Wolf-Heike. Sie wollten die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943—1945. Dorheim/H.: Podzun Verlag, 1973.
• Верига В. Дорогами Другої світової війни. — Канадське Наукове Товариство імені Шевченка, ч.21, 1979. Накладом Братства кол. Вояків 1-ї УД УНА, 1998. 3-тє доповнене видання.
• Сірський В. УПА й Дивізія „Галичина“; факти й фантазія. — Канада, 2000.
• Вояки дивізії „Галичина“ у спорті // Україна Молода. — 2010. — 14 жовт.
• КІНОХРОНІКА ЛЬВОВА, 18 ЛИПНЯ 1943.

• Per Anders Rudling, They Defended Ukraine’: The 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Galizische Nr. 1) Revisited, The Journal of Slavic Military Studies, 25:3, 329—368
• Гайке В.-Д. Дивизія SS "Галичина" (аудіокнига) Kiev Printers Limited, by Brotherhood of Former Soldiers of 1st Ukrainian Division UNA, 1970, Toronto, Canada (галіс.)
• Гунчак Т. У мундирах ворога / Т. Гунчак. — К. : Час України, 1993. — 208 с.
• Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. Косик. — Париж-Нью-Йорк-Львів: НТШ у Львові, 1993. — 660 с.
• Пономаренко Р. Бойова група „Байєрсдорф“. — Тернопіль : Мандрівець», 2016. — 104 с. — (Історія українського народу). — ISBN 978-966-634-924-1.

• Українська дивізія «Галичина». Історико-публіцістичний збірник / Редактори-упорядники Михайло Слабошпицький, Валерій Стеценко. — Київ—Торонто : ТОВ «Негоціант—Плюс»; Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА: Укр. Всесвіт. Координац. Рада; ред. газети «Вісті з України», 1994. — 164 с.+ 12 л. іл. 1. ISBN 5-85434-088-7.
• Ріплі Т. Історія військ СС. 1925—1945. — Центрполиграф, 2009. — ISBN 978-5-9524-4072-2. (рос.)

У художній літературі

• Юрій Тис-Крохмалюк. Щоденник національного героя Селепка Лавочки, Буенос-Айрес, 1954.

Мемуари учасників

• Євген Куцик (1927—2015) — український громадський діяч і автор спогадів про радянський терор у Західній Україні, військовик Дивізії Галичина, багатолітній політв'язень совєцьких концтаборів, в останні роки життя — голова Львівського крайового братства Першої Української дивізії Української національної армії написав книгу спогадів «Від Мальти до Магадану». Чтиво.