Вафельний ріжок

Їстівні ріжки згадувалися в куховарських книгах ще в XVIII столітті. Найдавнішим вважається рецепт згорнутих в конус вафель cialdoni torcerli в кулінарній книзі італійського кондитера Антоніо де Россі в 1724 році [3]. Згорнуті в кульочки тонкі коржі з прісного тіста згадуються в 1769 році в кулінарній книзі Бернарда Клермонта (Bernard Claremont) The Professed Cook і в 1770 році в книзі Мері Сміт (Mary Smith) The Complete Housekeeper & Cook [4]. У 1825 році Жульєн Аршамбо (Julien Archambault ) описав прийом виготовлення ріжка з маленькою вафлі [5]. Франкателлі (Charles ElmFrancatelli) у виданій в 1846 році в Лондоні кухонній книзі The Modern Cook вперше запропонував заповнити ріжок морозивом і таким чином гарнірувати заморожений пудинг. Інша згадка ріжка міститься в англійській кулінарній книзі Mrs A. B. Marshall's Cookery Book, що вийшла в 1888 році. Рецепт її автора Агнес Маршалл «Корнет з вершками» містив опис приготування ріжка з кружальця мигдалевого тіста, випеченого в духовці без використання форми для вафель[4][6]

Стаканчики penny lick

В кінці XIX століття морозиво стало популярним, доступним більшості населення та часто продавалося на вулицях. У дрібнороздрібній торгівлі морозиво продавали в паперових пакетиках, на блюдечках, у вазочках [7], картонних тарілочках. Використовували маленькі скляні стаканчики (англ. penny lick - «лизни за пенні»), які покупець, з'ївши порцію морозива ціною в один пенні, повертав виробників морозива. Стаканчик споліскували і знову заповнювали морозивом для наступного покупця. Джерела згадують і інші способи подачі морозива, в тому числі в «їстівному посуді» [3] [7].

На рубежі XIX і XX століть було видано кілька патентів на пристрої для виробництва їстівних ємностей для морозива [7]. У 1902 році Антоніо Валвона (Antonio Valvona), торговець морозивом з Манчестера, запатентував машину для виготовлення стаканчиків з тіста. У 1903 році жив у Нью-Йорку італієць-морозивник Італо Марчоні (Italo Marchiony) подав заявку на машину для виробництва чашок для морозива[4][8].

Вафельні ріжки згортали вручну до 1912 року, коли, за твердженням істориків, Фредерік Брукман (Frederick Bruckman) винайшов машину для згортання трубочок. У 1923 році Гаррі Татосяну (Harry G. Tatosian) виданий патент США на машину для згортання ріжків для морозива, а в 1924 році - Карлу Тейлору (Carl R. Taylor) на машину, яка працювала разом з автоматом по випічці вафель та повертала конуси з гарячих вафель, одночасно охолоджуючи їх[4].

Морозиво у вафельних ріжках стало набирати популярність після Всесвітньої виставки в Сент-Луїсі в 1904 році. Підтверджених відомостей про те, як це сталося, немає, на ключову роль претендують кілька осіб, кожен з яких згодом займався виробництвом вафельних ріжків [4]. Популярна історія про випадкову появу на виставці вафельних ріжків. Через спекотну погоду морозиво користувалося підвищеним попитом, стаканчиків не вистачало, і у ларька торговця морозивом Арнольда Фомачу вишикувалася черга очікують, поки звільниться посуд. Вафлі в спеку не купували, і їх продавець Ернест Хамви (Ernest Hamwi), виходець з Дамаску, звернув зі свіжої вафлі ріжок і запропонував сусідові по торгівлі в якості упаковки для морозива. Нова страва настільки сподобалася відвідувачам, що стало символом виставки[4] [7][9].

Перша машина Ейба Думара

Інша історія пов'язана з ім'ям Ейба Думара (Abe Doumar)[10]. 16-річний сирієць був статистом в «людському зоопарку», організованому на виставці. Юнак купував вафлі і морозиво і продавав ріжок з морозивом з п'ятикратним прибутком, називаючи десерт «традиційними арабськими ласощами». При цьому Думара щедро ділився ідеєю з численними виставковими торговцями. Після закінчення виставки Думара почав діяльність з виробництва вафельних ріжків, вивіз з Сирії сім'ю, придумав машину з чотирма листами і замовив її в ливарній майстерні. На всесвітній виставці в Джеймстауні в 1907 році Думара з братами продали майже двадцять тисяч ріжків. Після цього Ейб Думара купив напівавтоматичну машину на 36 листів, яка випікала двадцять ріжків на хвилину і відкрив фірму, яка працює в Норфолку і після ста років[4] [11].

Починаючи з 1904 року попит на ріжки для морозива неухильно зростав, створювалися численні підприємства по їх виробництву[4]. Продаж морозива в скляних стаканчиках в Лондоні заборонили в 1926 році заради профілактики туберкульозу. З цього часу морозиво на вулиці продавалося тільки в ріжках або у вафельному сендвічі [3] [12]. Конкуренцію їстівним ріжками склали тільки ескімо на паличці.

У 1918 році в Пенсильванії заснована фірма Joy Ice Cream Cone Company, яка почала масове виробництво ріжків, які вона поставляла в ресторани та продавала в роздріб. Компанія виробляє більше 2 млрд ріжків (цукрових, вафельних та прісних) на рік і за станом на 2009 рік є найбільшим виробником ріжків для морозива[13].

Великі виробники морозива виробляють власні ріжки. Тісто для них замішується з цукру, борошна, сухого молока та холодної води. З тістомісильної машини тісто поступає в промислові вафельниці, а після випічки закручувальна машина згортає вафлі в ріжок. Окрема машина використовується для випічки вафельних стаканчиків[14].

У 1928 році Дж. Паркер придумав виготовляти та продавати ріжки, наповнені морозивом, які могли зберігатися в морозильній камері[15]. У 1931 році він заснував компанію Drumstick. У 1991 році підприємство викупила компанія Nestlé. У 1959 році італійський виробник морозива Спіка придумав спосіб виробництва, при якому ріжок відокремлюється від морозива шаром масла, цукру й шоколаду. Свій рецепт Спіка зареєстрував під назвою Cornetto в 1960 році. Початкові продажі були невеликі, але в 1976 році бізнес придбала компанія Unilever, що зайнялася просуванням продукту по всій Європі. Зараз Cornetto є одним з найпопулярніших морозив у світі[3].

• Штрамберкські вуха