Вбивства на вулиці Морг

Вся картина події на ілюстрації Артура Рекема (1935)

В 18… році в Парижі оповідач — безіменний герой, від імені якого ведеться розповідь, — знайомиться з месьє С. Оґюстом Дюпеном. Це ще молодий чоловік, нащадок знатного роду, який через неназвані обставини втратив практично все сімейне багатство і тепер змушений жити в суворій ощадливості. Оповідачу сподобалася компанія Дюпена, і він на час свого перебування в Парижі знімає будинок, де вони обидва поселяються[3]. Ближче знайомство з Дюпеном відкриває, що той володіє визначними аналітичними здібностями[4].

В газетах починають писати про подвійне вбивство в будинку на вулиці Морг вдови мадам Л'Еспане і її дочки Камілли Л'Еспане. З повідомлень преси оповідачеві і Дюпену стає відомо, що вбивства сталися в закритій кімнаті на п'ятому поверсі будівлі. Жителі кварталу почули крики з вулиці, зламали двері в будинок, потім знайшли кімнату, з якої кричали, але жінки вже були мертві. Понівечене тіло мадам Л'Еспане викинули з вікна, але перед цим з такою силою перерізали горло бритвою, що при спробі підняти труп голова відвалилася. Дочку мадам задушили, а тіло сховали в камінну трубу. Майже всі меблі в кімнаті були зламані, на вцілілому стільці лежала закривавлена ​​бритва. Крім того, свідки стверджують, що, перебуваючи на сходах, чули через замкнені двері голоси, що вели суперечку, і запевняють, що вбивць було двоє. Один — француз, мову другого ніхто не зрозумів; свідки були різних національностей, але всі стверджували, що другий вбивця говорив на мові, що відрізнялася від їх рідної[5].

Незабаром поліція арештовує Адольфа Лебона, який вів справи з мадам Л'Еспане і в день вбивства проводжав її до будинку. Дюпен вкрай незадоволений діями поліції, критикуючи її за відсутність системи і схильність вдаватися в деталі при нездатності охопити всю картину цілком. Використовуючи зв'язки з поліцейським префектом, він домагається дозволу відвідати місце злочину[6].

Дюпен з'ясовує, що злочинці зникли через одне з вікон спальні по блискавичнику, що проходить уздовж стіни[7]. Спираючись на три обставини справи — своєрідний голос, надзвичайну спритність і відсутність мотивів у такому винятковому за своєю жорстокістю злочині — Дюпен приходить до висновку про причетність до вбивств орангутана. Як підкріплення своєї теорії Дюпен показує оповідачеві знайдені ним на місці злочину темне волосся, не схоже на людське, і промальовування відмітин з горла задушеної жінки, які також доводять, що їх залишила не рука людини. Потім Дюпен пропонує оповідачеві прочитати статтю зоолога Кюв'є про анатомічний і загальний опис тварини[8].

Дюпен дає оголошення в газету про затримання орангутана[9]. За цим оголошенням до нього приходить матрос. Дюпен вимагає від відвідувача розповісти все, що йому відомо про вбивства на вулиці Морг. Матрос пояснює, що його ручний орангутан довгий час сидів замкненим у клітці і спостерігав за своїм господарем, запам'ятовуючи всі його дії. Одного разу мавпа зламала клітку, вибралася з неї і, повторюючи побачене, вирішила поголитися. Матрос спробував відібрати в звіра бритву, але орангутан втік на вулицю і, видершись по ланцюгу блискавичника, проник у будинок до вдови і її дочки через відкрите вікно. Матрос переслідував мавпу, виліз слідом за нею по блискавичнику і став свідком вбивства. В паніці матрос зник з місця події, забувши про орангутана[10].

Дюпен відпускає матроса, оскільки той не може бути притягнутий до відповідальності. Через деякий час матрос зловив орангутана і продав його. Адольф Лебон був звільнений після того, як Дюпен і оповідач розповіли про все префекту[11].

У той час, коли Едґар По писав «Вбивства на вулиці Морг», поняття детективного жанру ще не існувало, хоча історії, автори яких намагалися продемонструвати схожі способи розплутування загадок, вже були відомі[12].

У вересні — грудні 1838 року в журналі «Burton's Gentleman's Magazine» (попередник «Graham's Magazine») в формі оповідань були надруковані спогади французького детектива Ежена Відока «Неопубліковані сторінки життя Відока, французького міністра поліції», справжність яких викликає сумніви[13]. Відомо, що Едґар По ознайомився з цим твором, і деякі біографи письменника стверджують, що Дюпен був списаний з образу Відока, представленого в цих мемуарах[14]. Ім'я героя, можливо, було запозичене у Дюпена — персонажа тієї же серії оповідань[15]. В одній з історій картина злочину схожа з описаною у «Вбивстві на вулиці Морг»: шиї жертв настільки порізані, що голови практично відокремлені від тіл[16]. Можна припустити, що обізнаність письменника про діяльність Відока, популярність французького детектива й інтерес американських читачів до газетної кримінальної хроніки і привели По до задуму написати твір, предметом якого стало кримінальне розслідування, а місце героя зайняв детектив[14]. Що стосується сюжетного повороту розповіді, По, ймовірно, надихнула реакція публіки на орангутана, показаного в Масонської Залі в Філадельфії влітку 1839 року[17].

Сам Едґар По, особливо в ранній період творчості, також любив демонструвати читачеві свої аналітичні здібності: наприклад, при написанні жартівливого оповідання «Три неділі на одному тижні» (1841) або при викритті принципу роботи шахового автомата Йоганна Мельцера (есей «Шахіст Мельцера», 1836)[18].

Факсимиле автографа «Вбивства на вулиці Морг»

Спочатку По назвав оповідання «Вбивства на вулиці Тріанон» (англ. «Murders in the Rue Trianon»), але потім перейменував його, щоб краще асоціювати його зі смертю[19]. Оповідання вперше було опубліковане 20 квітня 1841 року в філадельфійському «Graham's Magazine»[20], де По на той час працював редактором[21][22][23]. Гонорар за «Вбивства на вулиці Морг» становив 56 доларів — незвичайно багато, наприклад, за вірш «Ворон», написаний чотири роки по тому, По отримав усього 9 доларів[24].

У 1843 році По вирішив видавати серію брошур зі своїми новелами, друкуючи в номері по одному твору. Таку ідею подав літераторам Чарлз Діккенс, романи якого видавалися частинами[25]. По надрукував тільки одну брошуру під назвою «Романтична проза Едґара А. По» (англ. The Prose Romances of Edgar A. Poe, No.I). До неї увійшли «Вбивства на вулиці Морг» і сатиричний твір «Чоловік, якого було розтрачено»[25]. Номер продавався за 12,5 центів[26]. У цю версію оповідання «Вбивства на вулиці Морг» були внесені 52 зміни в порівнянні з оригінальним текстом із Graham's Magazine[27]. Оповідання також увійшло до складу збірки кількох творів По з простою назвою «Оповідання» (англ. Tales), опублікованої 1845 року[25][23]. При цьому сам автор не брав участі в відборі оповідань для збірки[28].

Формальним продовженням «Вбивства на вулиці Морг» стало оповідання «Таємниця Марі Роже», яке вперше було видане частинами в грудні 1842 і січні 1843 років. Єдине, що об'єднує ці два твори, це головний герой Оґюст Дюпен і повторне використання Парижа як місця дії[29]. Втретє Дюпен з'являється в оповіданні «Викрадений лист», який По в листі Джеймсу Расселлу Лоуелл в липні 1844 року назвав одним з найкращих своїх оповідань про логічні міркування[30]. До «логічних оповідань або оповідань про умовиводи» По відносив три новели про Дюпена[31] і твір «Золотий жук» (1843)[32][33][34][35].

Автограф «Вбивства на вулиці Морг», використаний для першої публікації в «Graham's Magazine», згодом був викинутий у відро для сміття. Новий працівник офісу видавництва Дж. М. Джонстон знайшов рукопис і взяв з собою при переїзді в Ланкастер, де працював в місцевій друкарні, а пізніше відкрив фотоательє. В період Громадянської війни Джонстон служив у піхотному полку. Рукопис він передав своєму батькові, який зберігав його між сторінок нотного видання. Рукопис вцілів у декількох пожежах, після війни знову був викинутий, згодом знову знайдений і повернений Джонстону[25]. Він був куплений колекціонером Джорджем Вільямом Чайлдсом за 200 доларів. У 1875 році він пожертвував 650 доларів на завершення пам'ятника на могилі Едґара По в Балтиморі[36]. У 1891 році Чайлдс заповідав автограф Едґара По державі, передавши його в Університет Дрекселя разом з листом, в якому виклав його історію. В архіві цього університету автограф оповідання зберігається і донині.

«Вбивства на вулиці Морг» першим з творів По було перекладене французькою. З 11 по 13 червня 1846 року оповідання публікувалося в паризькій газеті «La Quotidienne» під назвою «Un meurtre sans exemple dans les Fastes de la Justice» («Вбивство, рівного якому не знали аннали правосуддя»). Едґар По не був вказаний як автор, а багато деталей, такі як назва вулиці Морг і імена персонажів («Дюпен» став «Берньє»), були змінені[37]. 12 жовтня 1846 в «Le Commerce» було опубліковано інший варіант перекладу під заголовком «Une Sanglante Enigme» («Кривава таємниця»), також без зазначення імені справжнього автора. Редактору «Le Commerce» було пред'явлено звинувачення в плагіаті з боку «La Quotidienne». У результаті судового розгляду факт авторства Едґара По відкрився французькій громадськості[37]. В перекладі Шарля Бодлера оповідання було опубліковане в 1855 році, під назвою «Double assassinat dans la rue Morgue» («Подвійне убивство на вулиці Морг»).

Українською оповідання «Вбивства на вулиці Морг» перекладене М. Г. Сарницьким.

Біограф Едґара По Джеффрі Майерс резюмував значення «Вбивства на вулиці Морг» наступними словами: «[Воно] змінило історію світової літератури»[17]. Твір часто згадується як перший детектив в історії, а образ Дюпена послужив прототипом для багатьох майбутніх персонажів-детективів, включаючи Шерлока Холмса[2] Артура Конан Дойля й Еркюля Пуаро Агати Крісті[21][31]. Особливо показово, що акцент в оповіданні зроблений не на заплутаному сюжеті, а на аналізі подій[58]. Внесок По в історію детективної літератури відображений в появі названої на його честь премії, яка щорічно присуджується організацією «Mystery Writers of America»[59].

Оповідання «Вбивства на вулиці Морг» встановило низку тропів, що стали загальноприйнятими елементами жанру: ексцентричний, але блискучий детектив, незграбний поліцейський, нездогадливий близький друг головного героя, від імені якого ведеться розповідь. Поліція в оповіданні зображена в антипатичній манері, що є свого роду протиставленням героя органам правопорядку і владі[33][60]. Саме у «Вбивстві на вулиці Морг» був вперше використаний метод оповіді, при якому персонаж-детектив спочатку оголошує про розв'язання загадки, а потім пояснює ланцюг міркувань, що ведуть до нього[61]. Крім цього, сюжет твору є першим зразком типового «вбивства в зачиненій кімнаті»[33][18].

Емануель Фрем'є, «Орангутан душить тубільця з Борнео» (1895)

Французькі переклади творів По, виконані Шарлем Бодлером, фактично відкрили американського письменника для європейської читацької публіки. Оповідання «Вбивства на вулиці Морг» привернуло особливу увагу завдяки тому, що його події відбуваються в Парижі. Образ лютої, безжальної, брутальної мавпи, що вбиває людину, став поступово вкорінюватися в масову свідомість, незважаючи на те, що був найчистішим міфом[62]. Французький скульптор Емануель Фрем'є створив цілу низку композицій на цей сюжет[63]. Серед них є одна під назвою «Орангутан душить тубільця з Борнео» (1895 р.). В даний час вона знаходиться в паризькому Палеонтологічному музеї.

У 1932 році оповідання було екранізоване. Фільм «Вбивства на вулиці Морг» має мало спільного з оригінальним сюжетом авторства По. Божевільний вчений, у якого є орангутан, живе на вулиці Морг. Вчений викрадає молодих жінок і ставить над ними нелюдські досліди, метою яких є схрещування людини з мавпою. Одного разу на ярмарку орангутан бачить красиву дівчину Каміллу, яка стає предметом його жадання. Мавпа, за наказом господаря, викрадає її. У справу втручається студент-медик П'єр Дюпен — коханий викраденої дівчини. Переслідувачі заганяють мавпу на дах, куди орангутан забирає свою здобич. Дюпен підіймається слідом і стріляє в мавпу. Орангутан падає з даху і гине. Картина мала великий успіх, її сюжет, в свою чергу, був використаний при створенні культового фільму «Кінг-Конг» 1933 року.