Вербівка (Самбірський район)

Радянська назва села дана замість давньої назви «Вячковичі», зафіксованої Географічним словником Королівства Польського та інших слов'янських земель. Село було куплене в 1820-х роках Миколою Нападевичем — деканом і ректором Львівського університету, який походив з простої селянської родини села Увисла на Тернопільщині. В 1834 р. Микола Нападевич отримав від цісаря Фердинанда I шляхетський титул «von Więckowski» від сполонізованої назви володіння (села) «Вєнцковічі».

Назва «Вербівка» дана селу на честь верб, які росли в місцевості дуже густо, одна біля одної. Перші поселенці — це торговці, які шукали шлях на схід. Побачивши гарну місцевість, вони вирішили її заселити. Оскільки на ній було багато верб, мешканці вирішили назвати це село Вербівкою. Проте з часом назва села була замінена. Друга назва села походить від прізвища пана В'яцковського, рід якого володів селом. Село тоді величалося як В'яцковичі. У 1950 році село знову отримало стару назву Вербівка, і до сьогоднішнього часу так і зветься.

Писемних джерел про заснування села немає. Однак, можна припустити, що село було засновано, скоріш за все, у ХIII-XIV ст. і проіснувало до першої навали татар в кінці XV ст. Його було спалено і сплюндровано. Врятувалась невелика кількість жителів. Врятовані селяни відбудували село знову на 50 м дальше тодішнього спаленого. Вербівка знову набула розквіту, але в XVI ст. Під час наступного набігу татар 1620—1624 рр. село знову було спалено. Татари вирізали майже усіх мешканців. Врятувалось лише шість чоловік. Відтоді, урочище на якому загинули вербівчани, почали називати Могила. Зараз там знаходиться пасовисько і сільський стадіон. В третє село було сформоване на попередній території в другій пол. XVII ст. Після поділів Речі Посполитої село переходить у власність Австро-Угорської імперії. На поч. XX ст. польський шляхтич, пан В'яцковський володів селом до 1933 р., коли з невідомих причин почав продавати село. Старожителі вважають, що він програв у карти село пану сусіднього села Садковичі. Завдяки В'яцковському було побудовано: церкву, млин, школу і капличку. Після того, як В'яцковський помер, а його сім'я повернулася у Польщу у 1950 році село знову отримало стару назву Вербівка.

Основна верства населення — це селяни, які вели господарство і займалися ремісництвом. Відомими серед селян були чотири єврейські сім'ї. Кожна із сімей мала свій промисел, який добре процвітав. Одна із сімей мала корчму до якої з'їжджалися селяни із навколишніх сіл.

Село Вербівка межує з такими селами: з сходу — Корничі, з заходу — Садковичі, з північного сходу — Ятв'яги, з південного заходу — Баранівці. Біля села протікає річка Болозівка, яка витікає із села Болозів Старосамбірського району і в падає у річку.

Протягом 1932—1933 роках у селі набули поширення холера та тиф. Кількість жителів, які померли від епідемії невідома. Знаємо лише те, що померлих від епідемії хоронили не на сільському цвинтарі, а вивозили за село. За церковними даними перепису населення в 1938 році у Вербівці було 250 жителів.

На 01.01.1939 село належало до Самбірського повіту, проживало 1130 мешканців, з них 1060 українців-грекокатоликів, 10 поляків, 40 польських колоністів міжвоєнного періоду, 20 євреїв[1].

Під час Другої світової війни в селі активно діяв рух ОУН-УПА. В підземеллі крайньої хати села знаходиться криївка, у якій вони переховувались, їхня кількість становила 38 чоловік. Очолював їх курінний Олексій Кріль. 14 травня оунівці дали не рівний бій більшовикам. Вони були оточенні з двох боків і знаходилися у цей момент в криївці. Бій був жорстоким. Загинули майже усі оунівці, а про долю тих, хто вижив не відомо. Серед загиблих: Олексій Кріль псевдо «Острий», стрільці: Тимців Іван, Тимців Михайло, Ткач Макар, Петюх Олексій, Цимбрила Макар і два невідомі стрільці. На лісах, де лежали вбиті оунівці, зараз ростуть кущі чорної трави, які різняться від інших рослин, і кожен із людей, які пам'ятають цей бій, дивлячись на них, згадують той страшний день.

Чисельність населення різко зменшилась після Другої світової війни по двох причинах. Першою причиною було те, що більшість селян були заможними господарями, і під час розкуркулення багато селян, разом із сім'ями, були вивезені на Сибір. По-друге, на Сибір були вивезені також сім'ї, родичі яких служили в ОУН і мали зв'язки з партизанами.

В 1964 році було збудовано сучасний Народний дім. У ньому знаходиться приміщення бібліотеки. Зараз у бібліотеці є до 5 тис. книг, багато журналів та газет.

За останніми переписами сільської ради станом на 1 січня 2001 року у селі нараховувалось 353 чол, 2002 р. — 354, 2003 р. — 353, 2004 р. — 337, 2005 р. — 323 жителів. На 2007 рік у селі нараховується 82 житлових будинки, у яких проживає 302 особи. 

50 метрів на захід від сучасного центру села знаходиться церква Івана Хрестителя. Церква збудована в 1782 році. Про першу церкву є згадка ще у XVI ст. Спочатку церква була польським костьолом, який у 1912 році перетворили на греко — католицький храм. У 1962 році церква була закрита. Офіційно її відкрили лише у кінці травня 1988 році. В 1975 році проводилися потужні ремонтні роботи. Церкву піднімали, тобто під неї підкладали кам'яні плити. А також у цьому році був поставлений купол. Ремонтні роботи проводились і в 2001 році. На території церкви стоїть дзвіниця, у якій один дзвін частково пошкоджений. Ремонт дзвіниці проводився одночасно із ремонтом церкви. Перед церквою стоять два місійні хрести поставленні в 1927 і в 1932 роках. Дані хрести дерев'яні, тому зазнали руйнувань. Хрести поставленні на честь місій, які тут відбулися.

Навколо церкви знаходиться кладовище: з західної частини старе, а з східної — нове. На цвинтарі, знаходиться могила січових стрільців, воїнів УПА, які загинули в нерівному бої з більшовиками 14 травня 1945 року. Перед дзвіницею стоїть пам'ятник пану В'яцковському, рештки самого пана були викопані і перезахороненні в Польщі. Пам'ятник становить мармурова плита, яка має незначні пошкодження. На плиті зображений герб пана В'яцковського.

На початку XX ст. в селі Вербівка була збудована читальня. Люди села зібрали кошти, викупили землю під забудову читальні. До читальні ходили переважно у неділю. Відвідували читальню старі і молоді. Всі сплачували членські внески. Один раз на рік приходив календар «Золотий колос». Пізніше почав приходити журнал «Молодий українець» де розміщувалася інформація про різні міста та населення. В читальні налічувалося 150 книг. Тоді головою читальні був Коваль Микола. У 1927 році вже у читальні була окрема кімната для бібліотеки і її бібліотекарем був Маланчак Микола. У 1948 році у бібліотеці було вже до 200 книг і до 700 читачів. На той час бібліотекарем був Михайло Кішко.

До початку двадцятого століття школи розміщувалися по хатах, тобто школа була в трьох хатах, у кожній хаті по декілька класів. Там навчалися читати, писати і рахувати. Перша школа була збудована недалеко біля церкви за часів Австрійської імперії і згоріла у 1920 році. В 1927 році на цьому ж місці була збудована нова дерев'яна восьмирічна школа: спочатку у ній було 4 класи, потім у 1938 році було вже сім класів, які поділялися на три групи: А, В, С. Вчили лише польську історію, українську і польську мову, математику, релігію. її будівля стоїть і зараз у незадовільному стані. З 60-х по 90-ті роки це приміщення було передано для проживання інвалідів Вітчизняної війни. В 1964 році, за 20 м від центру села на схід, була побудована нова цегляна школа. Працювала школа до 1979 року. Згодом через рік в 1980 році перебудували на філіал від Львівського радіотехнічного заводу № 125 імені В. І. Леніна. Відкрив його голова колгоспу імені Щорса Максимів М. І. Тут працювало понад 100 осіб у дві зміни. Паяли плати і кабелі. Директором заводу був Петрунів Іван. Та у 1993 році завод було закрито. Зараз дана будівля знаходиться у занедбаному стані і стоїть на аукціоні вартістю 73 тисячі гривень. Та село не залишилося без школи, 1996 році Деркачем була відкрита нова початкова школа першого ступеня підпорядкована Корницькій середній школі. Директором школи стала Процак О. П. На сьогоднішній час у школі налічується 12 учнів. З 5 по 9 клас учні ходять до школи у сусіднє село Корничі. До Другої світової війни у селі був шпиталь, який був розміщений при панському дворі. У ньому надавали допомогу переважно багатим людям, євреям і тим, хто працював на пана.

З розповідей старожителів дізнаємось, що північніше від сучасної території села, на відстані близько одного метра, на сучасному урочищі Яморово, існувало місто Яморів, яке було торговим центром. При створенні каналу, який проходив між селами Ятв'яги і Ваньковичі, була знайдена плита, на якій вкарбована згадка про Яморів. Дана плита знаходиться у Львівському історичному музеї.

Місто Яморів, яке відіграло важливу роль у розвитку економіки. Через це місто проходив торговий шлях. До Першої світової війни на території села біля водойм стояли три водяні млини. Два млини стояли за селом на річці Болозівка, а один млин стояв у селі. Млини належали пану В'яцковському. Усі три млини під час Першої світової війна були знищенні. Згодом про них залишилася назва місця де вони стояли — Гребля. Зараз у селі Вербівка стоїть потужній млин, уся техніка у ньому австрійського виробництва .У селі з 1959—2000 роки була ферма. Тут розводили корів, вівці качки, коні. В кінці села насипана, за згодою сільської ради, могила Січових стрільців. Могила була посвячене 27.05.1990 році. У 1964 році за колгоспу «Перемога» був побудований Народний дім.

У селі Вербівка є такі мікротопоніми на позначення малих географічних об'єктів

• Więckowice 4.) wś, powiat samborski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1893. — Т. XIII. — S. 438. (пол.)

1. Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939. — Вісбаден, 1983. — с. 73.