Волощак Андрій Васильович

Квиток Андрія Волощака — студента Цісарсько-королівського німецького університету Карла Фердинанда у Празі.

Народився в родині малоземельного селянина. Усім шістьом дітям батько постарався дати якнайкращу освіту. Закінчивши сільську школу, Андрій вступив до гімназії в Перемишлі. Разом із колегами-гімназистами Антоном Жилою та Іваном Квасницею (після Першої світової війни був редактором соціал-демократичного часопису «Вперед» та журналу «Світ») він належав до гуртка «Молода Громада» і у 1910—1912 роках видавав таємний літературно-науковий часопис для молоді «Наші листки». Всього вийшло 13 чисел на 524 сторінках.[3] 1912 року Андрій Волощак закінчив студії і в тому ж місті працював помічником адвоката.

Під час першої світової війни був призваний до австрійського війська. Воював в українському підрозділі на східному фронті, в Галичині, де наприкінці літа 1914 року російські війська завдали поразки австро-угорським. 24 серпня 1914 року Волощак був поранений кулею в обличчя і втратив зір. Вже після поранення йому присвоїли військове звання хорунжого (за уточненими даними — капрала). Відтоді два роки перебував у Відні на стаціонарному лікуванні у шпиталі для поранених військовиків. Цей період життя задокументував 27 червня 1915 року журналіст, побувавши у цьому лікарняному закладі:

«При столї сидїв молодий жовнїр з пером у руцї. З трудом, очивидною натугою писав він щось на папери, а сльози раз-по-раз капали наче каплї дощу на папір. Було тихо… Чути було лише шелест пера і падаючих слїз на папір. Управитель Мель поясняє менї, що се молодий український поет, колишній студент прав, Андрій Волощак. Пише також по нїмецьки. Коли ми вийшли з сьвітлицї, управитель прочитав менї кілька лїричних поезий сего молодого нещасливого українського поета. Б'є з них страшна розпука і біль. Якась гробова безнадїйність. З початку хотїв він застрілити ся, але потім збудила ся у нього якась страшна жадоба писати. Він хоч ослїп від пострілу в лице, скоро привчив ся писати і пише від раннього ранка до пізного вечера. Найшов цїль у житю. Буде своєю піснею осолоджувати тяжкі днї своїм братам… Управитель Мель стверджує, що суспільність дуже жертволюбива для ослїплених. Кождий складає для них жертви, кілько і що лише може. […] Ольга Кобилянська писала: “Вартівник чи слуга, що його супроводжує, каже тихцем: “Он там сидить молодий український поет і пише поєзії. Зразу, переконавшись, що утратив зір навіки, він хотів собі життє відібрати — його розпука не знала межі ... але ... далі ... далі він успокоївся й помирився з тим, що вже ніколи світа не побачить. Тепер пише” Богато лучає ся тепер таких траґедий, а одна них захопила і Андрія Волощака, про якого згадує кореспондент у свойому дописї. Деякі з поезий Волощака друкували ся у віденськім «Дїлї». Дійсно, з них віє розпукою і болем, якоюсь гробовою безнадїйністю. Я подаю (висше на стор. 89 і 91 – 94) кілька фотоґрафій з сього шпиталю, між ними і Волощака. Заряд шпиталю подбав для нього о машину до писаня, на якій він може без надто великого труду писати. Се вже також страшне Memento війни! Але наші жовнїри мають також веселі хвилї у шпиталях, коли бодай трохи можуть забути на свої журби. Такими хвилями бувають концерти, які устроює ся по шпиталях, або сьвяточні відзначеня ранених жовнїрів. Для Українцїв концерти устроює музичний кружок товариства українських студентів «Сїч» при підмозї Жіночого Комітету. Дотепер відбуло ся сїм концертів, по ріжних віденських шпиталях. Без сумнїву, такі концерти богато причиняють ся до обзнакомленя шпитальної услуги з нашим народом, а рівночасно підносять наших жовнїрів на дусї і дїлають на них осьвідомляючо».[4]

Квиток Андрія Волощака — студента Львівського цісарсько-королівського університету.

13 жовтня 1916 року Андрій Волощак, переїхавши до Праги, записується на філософський факультет Цісарсько-королівського німецького університету Карла Фердинанда у Празі, де вивчає слов'янську філологію. Щоб бути ближче до родини, 19 жовтня 1918 року він стає студентом того ж таки факультету Львівського цісарсько-королівського університету. Весь цей час лікується. 1920 року у львівському шпиталі знайомиться з Ізидорою Ваньо (1897 — 1976). Вона добре знала італійську, польську, німецьку й французьку мови. Крім того, на професійному рівні володіла мовою есперанто. 1912 року Ізидора в числі чотирьох львів'ян взяла участь у роботі Другого всесвітнього конгресу есперантистів у Кракові. У 1914 — 1918 роках вона працювала друкаркою в Управі Січових стрільців, що у приміщенні «Сільського господаря» (нині вулиця Чайковського). Разом із Феофанією Чучман і професором Миколаєвичем вона поїхала до Кам'янця Подільського, куди відступив уряд ЗУНР, і працювала в цьому уряді. Зрештою на короткий час потрапила до польської тюрми, звідки вийшла на волю тільки тому, що хтось був знайомий із її вже покійним на той час батьком Ізидором.

Андрій Волощак за роботою. Віденський шпиталь, 1915 рік.

У листопаді 1924 року Андрій та Ізидора одружилися і, оскільки її мама була проти цього шлюбу, кілька місяців мешкали у львівському готелі «Народний», а відтак оселилися в будинку № 22 на вулиці Війтівській (нині Вулиця Козланюка). Жили на інвалідську пенсію, яку Андрій Волощак одержував від австрійського уряду аж до вересня 1939 року. У них було четверо дітей: Ігор, Ярослав, Мирослава і Зоряна. Подружжя відзначалося в літературному та громадському житті Галичини. З початку 1920-х років Андрій Волощак брав активну участь у діяльності літературних об'єднань «Митуса» й «Горно», був членом антиалкогольного товариства «Відродження» Ольги Дучимінської (1883 — 1988). У 1930-х роках він належав до групи радянофілів.[1]

Похований у Львові, на полі № 1 Личаківського кладовища, в частині, виділеній для поховань видатних людей.[5]

У 1979 році на честь Андрія Волощака названа вулиця у Львові.

• Інгульський П. Обрії пахнуть вітрами: нариси //  — Львів : Каменяр, 1972. — 292 с.

• Орден «Знак Пошани»
• Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

• Добре володіючи мовою есперанто, Андрій Волощак і його дружина Ізидора, коли між ними доходило до гострої суперечки, переходили на цю мову, щоб ніхто з дітей не розумів, про що йдеться.
• 2008 року Зоряна Вовканич, наймолодша донька Андрія Волощака, своєрідно вшанувала пам'ять батька. Взявши кількадесят примірників останньої збірки поета «Акварелі та обертони», вона пішла на вулицю Андрія Волощака, аби подарувати їх мешканцям цієї вулиці.
• Жартома у 1930 році передбачив польоти людей у космос та мобільні телефони. «Хотів би я вже народитись за яких сто, або двісті літ. Оттоді було б цікаво поглянути, як, або й самому полетіти, як люди птахами літають у воздусі, рибами гуляють в поморських глибинах, ракетами по Всесвітньому просторі мандрують, єлектрикою дітий родять, щоб не мучались, спинками від маншетів радіо й телехвонують».
• Опанувавши шрифт Брайля для незрячих, Андрій Волощак розробив на його основі українську абетку, яка використовується й досі.
• На вірші А. Волощака написаний вокальний цикл українського композитора Валентина Бібіка "Акварелі" для голоса і фортепіано (1973).

• Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т / Редколегія: Дзеверін І. О. (відповідальний редактор), Вервес Г. Д., Гончар О. Т., Дончик В. Г., Драч І. Ф. та ін. — Київ : Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН Української РСР. Головна редакція Української радянської енциклопедії ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1: А — Г. — С. 351. — ISBN 5-88500-003-4.
• Кобилянська О. Чудо // Вісник Союза визволення України. — Відень, 19 марта 1916.
• Волощак А. Моя Туга. — Львів : Сполом, 2012. — 244 с. — ISBN 978-966-665-702-5.

• База даних Літературного Львова (±1939 р.): Андрій Волощак