Вольфрам фон Ешенбах

Містично-куртуазну[15] поему «Парціфаль» Вольфрам фон Ешенбах написав між 1200—1210 рр. Хоча Вольфрам і стверджував, що його джерелом був поет на ймення Кіот (VIII книга «Парціфаля»)[16], свій твір він фактично написав на основі незакінченої поеми Кретьєна де Труа — «Персеваль, або повість про Грааль» (фр. Perceval, le Conte du Graal)[17]. Вольфрам значно розширив французьку версію (25000 проти 9000 віршованих рядків), надав деталізовану передісторію та довів поему до логічного закінчення. Провідною темою твору є пошуки Святого Грааля (у Вольфрамовій інтерпретації це коштовний камінь[18] — Lapis Exillis, який дає своїм прибічникам їжу та напої, а також має здатність омолоджувати та подовжувати життя [19]).

Пролог «Парціфаля»

Поема «Парціфаль» починається з пригод Парціфалевого батька Ґамурета, який покидає свою батьківщину, аби не служити під началом свого старшого брата, якому за законом перейшов увесь батьківський спадок. Під час своїх подорожей, він рятує одну мавританську царівну від її ж васалів та, як нагороду, отримує її руку. Далі йде його від'їзд, а царівна за його відсутності народжує сина, який успадковує від батька та матері подвійний колір шкіри — чорний і білий. Ґамурет тим часом прибуває до Іспанії, де править королева Герцелейда, і , здобувши перемогу в турнірі, одружується з нею. У них народжується син — Парціфаль. Згодом Ґамурет гине в битві з невірними, а Герцелейда, приголомшена смертю коханого, відходить до лісової хащі, де виховує сина як простолюдина, щоб той ніколи не дізнався про лицарів та лицарство. Але молодий Парціфаль відчуває нестримний потяг до пригод та подвигів. Він сам робить для себе стріли та списи та весь час полює на дичину. Одного разу він зустрічає в лісі чотирьох лицарів і просить матір відпустити його з ними. Герцелейда погоджується. Відтоді починаються його пригодницьке життя. Парціфаль одружується з королевою Кондвірамур, здобувши перемогу над її ворогом, царем Кланідом, який тривалий час тримав місто в облозі аби змусити царицю стати його дружиною. Далі він потрапляє до священного міста Грааля, де багато лицарів служать священній чаші, в якій міститься благодать святого духа. Опис храму Грааля та бенкет лицарів цієї таємничої держави належать до одних з найгарніших місць поеми. Парціфаль стає лицарем цього братства. Наприкінці поеми, він разом із своїм братом, сином мавританської цариці, прибуває до двору короля Артура та вступає до лав лицарів Круглого столу. Поема закінчується обранням Парціфаля королем Грааля. Він також дізнається, що в нього народився син — Льоенґрін, майбутній спадкоємець держави. Життя і пригоди Льоенґріна складають окремий епізод поеми, в якому описується те, як він, припливши на лебеді до Антверпена, одружується з брабантською принцесою, але за умови, що вона не питатиме його імені, а потім покидає її, коли довідується, що вона все-таки дізналася його ім'я.[3]

Рукопис «Тітуреля».

Рукопис «Віллегальма».

Поему «Тітурель» Вольфрам фон Ешенбах написав між 1210—1220 рр[20]. Твір складається з двох фрагментів, у яких розповідається історія двох закоханих — Шіонатуландера та Сігуни (персонажі, які вже були зображені в «Парціфалі»). Перший фрагмент — зародження любові між головними персонажами. В другому ж фрагменті Шіонатуландер та Сігуна розбивають шатро посеред лісової галявини, коли раптом з'являється таємничий собака, на повідку якого викарбувана історія. Сігуна хоче прочитати її, але пес виривається. Шіонатуландер йде на його пошуки. На цьому розповідь уривається. Близько 1272 року Альбрехт фон Шарфенберґ написав продовження «Тітуреля», яке за традицією називають «Юний Тітурель»[20].

«Віллегальм» — останній твір поета, що датується другим десятиліттям XIII ст. Першоджерелом для поеми послугувала жеста «Алісканс», яка описує дві великі битви між християнами на сарацинами[21]. Твір був досить популярним у свої часи, адже дійшов до нас у шістнадцяти рукописах. У поемі описуються битви головного героя з язичниками, які мстяться за те, що Віллегальм викрав дочку їхнього короля та одружився з нею, навернувши у християнство. В поемі використані притаманні для середньовічної літератури ознаки, як-от: перемога над цілим сонмищем сарацинів, які нападають на нечисельну християнську армію, зворушливий епізод смерті Віллегальмового племінника, молодого лицаря Вівіяна, який уособлює середньовічний образ лицарської хоробрості у поєднанні з духовною чистотою[3].

Мінезанг Ешенбаха у Манесському кодексі (Великому Гайдельбергерському пісеннику)

Всього до нас дійшло дев'ять ліричних поезій Вольфрама фон Ешенбаха:

• I. «Ранішній промінь» (нім. Den morgenblic);
• II. «Його пазурі» (нім. Sîne klâwen);
• III. «Зараз день» (нім. Ez ist nu tac!);
• IV. «З башточки я спущусь» (нім. Von der zinnen wil ich gên);
• V. «Ти співом скрите кохання оплакував» (нім. Der helnden minne ir klage);
• VI. «Дама може таки дозволить мені» (нім. Ein wîp mac wol erlouben mir);
• VII. «Розцвітання квітів» (нім. Ursprinc bluomen);
• VIII. «Благородна пані, я благаю вашої любові» (нім. Guot wîp, ich bite dich minne);
• IX. «Багато чоловік горює» (нім. Maniger klaget);

Мінезанг Ешенбаха у Малому Гайдельбергерському пісеннику

Перші п'ять поезій є різновидом «таґеліду» (нім. Tagelied — «пісня дня»; німецький жанр, який утворився під впливом провансальської альби[22]). В них розповідається про лицаря, який провів ніч зі своєю коханою, а зранку мусить знову розлучатися з нею, аби ніхто з придворних не помітив їх. Найчастіше саме дама виконує провідну роль — вона прокидається ще на досвітку та будить свого коханого, щоб він зміг вислизнути непоміченим.[23] Вольфрам фон Ешенбах також виступає новатором — у деяких таґелідах з'являється вартовий, що будить коханців на світанку (таким чином він перебирає роль дами на себе).

Інші чотири пісні виконані у дусі традиційного мінезангу. Мелодії не збереглись[24].

Одну з ліричних поезій переклав Ігор Качуровський[25]:

800 років тому Вольфрам фон Ешенбах у своєму «Парціфалі» оспівав поганий стан турнірної галявини в замку Абенберґ, а сьогодні за станом цієї галявини спостерігає статуя поета.

З творчістю Вольфрама фон Ешенбаха були ознайомлені значна кількість його сучасників, зокрема: Гартман фон Ауе, Готфрід Страсбурзький, Йоган фон Вюрцбурґ, Дер Стрікер, Вірнт фон Ґрафенберґ, Ульріх фон Ліхтенштейн тощо. Вірнт фон Ґрафенберґ, зокрема, так говорив про Ешенбаха:

Ще ніколи уста мирянина не мовили краще.[29] Оригінальний текст (нім.) Leien munt nie baz gesprach.

Деякі поети навіть взялись за написання продовжень до його творів. Найвідоміші з них:

• «Ренневарт» (нім. Rennewart) — продовження до Вольфрамового «Віллегальма», яке близько 1250 року здійснив Ульріх фон Тюргейм. Твір містить 36,000 віршів. Користувався надзвичайною популярністю та дійшов до нас у тринадцяти рукописах та двадцяти дев'яти фрагментах.[30]
• «Юний Тітурель» (нім. Jüngere Titurel) — продовження фрагментарного «Тітуреля» (170 строф), яке здійснив Альбрехт фон Шарфентберґ близько 1272 року. Містить 6,000 строф. Протягом тривалого часу приписувався самому Ешенбаху.[31]

Ріхард Вагнер, німецький композитор, вперше познайомився з творчістю Вольфрама фон Ешенбаха влітку 1845 року[32], а вже за три місяці по тому в його опері «Тангейзер» Вольфрам фігурує як один із персонажів. 1850 року композитор написав оперу «Лоенгрін»[3], сюжетом для якої послугував кінцевий епізод з «Парціфаля», а 1882 року переробив сюжет поеми, яка послужила основою для його однойменної музичної драми — «Парсіфаль»[33].

Перше повне видання творів Вольфрама фон Ешенбаха здійснив Карл Лахман у 1833 році. Протягом тривалого часу це видання перевидавалось іншими вченими, зокрема: Морісом Гауптом (1854, 1872), Карлом Мюлегофом (1879), Карлом Вайнголдом (1891). 1926 року світ побачило видання Едуарда Гартла — воно залишається найбільш авторитетним та часто перевидається. Також варто відзначити видання Альберта Лайцмана, яке суттєво базується на версії Лахмана, проте корисне з точки зору пунктуації[10].

Українською деякі уривки з «Парціфаля» переклали Максим Славінський (Культурно-мистецький календар-альманах на 1947 рік. Реґенсбурґ) та Ігор Качуровський[34].

Є російський варіант «Парціфаля» в перекладі Льва Гінзбурга, проте принаймні третину тексту перекладач дає від себе, тому текст передає лише зміст твору, а не його стиль[34].

2009 року переклад «Тітуреля» з німецького видання Карла Лахмана (1891) російською мовою здійснив Володимир Мікушевич[35].