Генеральське (Алуштинська міська рада)

Панорама Хапхала з Демерджі. Праворуч внизу - с. Генеральське.

Пам'ятний камінь. Генеральське.

До 1475 року прибережна і гірська частина Криму перебували під впливом Візантійської імперії і населення було християнським. Починаючи з 15 століття в деякі райони Криму стала проникати нова, мусульманська релігія. Під час подорожі турецького дослідника Евлія Челябі ним було зафіксовано, що в с. Улу-узень було всього сім сімей, які сповідують іслам. А в 1541 р. в селі вже 50 сімей стали сповідувати іслам. До кінця 1600 р.р. вже все село сповідувало ісламську релігію. Тому в селі було два цвинтаря — християнський і мусульманський.

В 1700 р.р. була побудована мечеть, яка після виселення корінних жителів 18 травня 1944 р. ще простояла до 1960 р. Мечеть могла вмістити 500 парафіян і на прилеглій площі можна розмістити 1500 чол.

За даними на 1864 рік у казенному татарському селі Ялтинського повіту Таврійської губернії мешкало 304 особи (166 чоловічої статі та 140 — жіночої), налічувалось 50 дворових господарств, існувала мечеть[2].

Станом на 1886 у колишньому державному селі Алуштинської волості мешкало 91 особа, налічувалось 15 дворових господарств, існували православна церква, мечеть, недобудована каплиця.[3].

У 1895 р. село відвідав видатний український письменник М. Коцюбинський .[4]

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1830 осіб (1245 чоловічої статі та 585 — жіночої), з яких 506 — православної віри, 1091 — магометанської[5].

Після революції 1917 р. мечеть ще вела свою діяльність до 1929 р. Але з приходом комуністів влада закрила її перетворивши в складське приміщення. Після приходу німецьких окупантів мечеть знову відновила свою діяльність. В 1943 р. — коли німці підпалили села мечеть залишили нетронутою. У 1951–1953 р.р. мечеть використовувалася як сировина для будівництва будинків нових жителів. Залишки стін за розповідями очевидців у 1960 р. зносили бульдозером і тракторист помер під час робіт по знесенню.

Фотографія села 1920 року

У 1933 р. (До розкуркулення) в селі працювали три кав'ярні. Господарів цих кофеєнь розкуркулили і вислали на Урал, а кав'ярні перетворили в магазин, управління колгоспу, третю — в складське приміщення. Так як село було багатоводне на березі працював водяний млин, а також одна ступа по обробці шерсті. Була одна пекарня традиційної випічки хліба, який міг зберігатися дуже тривалий час не черствіючи.

У селі був громадський майданчик — «Таш огу» (нині автобусна зупинка). Чоловіче населення старшого віку збиралося на цьому майданчику який було викладено каменями. Сидячи на лавках, люди обговорювали політичні, економічні та життєві питання. Це було місцем традиційних зустрічей жителів всього села. Крім того в селі було місце під назвою Азизлер — на свята селяни збиралися на цьому місці і проводили молебні, різали баранчика, готували їжу і пригощали один одного.

Комуністична влада радикально порушила цей спосіб життя. Було зруйновано Азизлер. У 1933 р. відбувся голод, під час якого померло 51 чоловік, у тому числі люди похилого віку і дітей. На площі мечеті була організована громадська їдальня для дітей, там зі спійманих змій, жаб та іншої живності варилися супи для годування дітей.

У 1939 р. раптово багатьох чоловіків призвали на службу в армію це було великим здивуванням для багатьох. Багатьох відправили на фінську війну. У 1941 р. в березні місяці в селі пройшла чутка що незабаром почнеться велика війна і наприкінці квітня почали мобілізовувати всіх чоловіків від 18 до 50 років в червону армію. Після цих мобілізацій село було спустошеним. Багато які сім'ї закрилися в своїх будинках і майже не виходили на вулицю.

У жовтні 1941 року в село прибули німецькі війська, з боку німецьких військових сім'ї особливого приниження не відчували якщо не врахувати що німецькі війська відбирали корм для своїх коней. За два роки німецької окупації в селі були припиненні сільгоспроботи, позаяк поля і сади знаходилися за межею села і там господарювали партизани — німці не дозволяли виходити за його межі. Але тим не менше коли німці ввечері виїжджали на нічліг до моря, партизани спускалися в село.

До кінця листопада 1943 року в селі випав перший сніг, у цей день німці стали виселяти всіх жителів в нижні села Куру-узень і Кучук-узень. Коли село спорожніло, німці з села Тувак гарматами стали обстрілювати з. Улу-узень, але це особливого результату не дало. После чого німці прибули в село і привезли з собою в каністрах гас, обливши всі будинки вони підпалили село. Єдина будова яку вони залишили — це була мечеть.

У 1944 р. німці покинули нижні села. 25 квітня 1944 р. в село прибули війська НКВС і організували штаб потім почали опис сімей та майна. 25 квітня всі чоловіче населення від 18 до 50 років було переписане і взяте на облік і відразу всіх зібравши відвезли на збірний пункт в село Ускут. Відти їх переправили в Карасу-базар та потім у село Сеітлер, де їх повантажили на вагони і повезли в м. Куйбишев. Згодом всі працювали у військово трудовій колонії з будівництва нафтоперегінного заводу до 1953 р.

За даними перепису населення 2001 року, у селі мешкало 289 осіб[6]. Мовний склад населення села був таким[7]:

• Керім Якуб. Книга «Улу-узень»
• ГНПП Картография, 2009 г.