Герман Бар

Народився і виріс в Лінці. Вивчав античність, філософію, економіку і право в університетах Відня, Ґраца, Чернівців і Берліна. Працював спочатку в Берліні, потім у Відні. З 1888 року по 1889 жив у Парижі, де написав свій перший великий твір «Die Grosse Sude» («Великий гріх»). Під час тривалого перебування в Парижі виявив у собі інтерес до мистецтва в цілому. З 1906 по 1907 рік разом з Максом Рейнгартом працював режисером в Німецькому театрі в Берліні, а в 1918 році − драматургом в Бургтеатрі у Відні.

Пізніше він влаштувався коректором в німецьке видавництво «S. Fischer Verlag», де познайомився з Арно Хольцем. Був ініціатором суспільно-літературного руху «Молодий Відень», активним членом австрійського авангарду[3]. Був також знайомий з Іваном Франком. Довгий час листувався з ним[4]. Творча діяльність Бара наповнена передусім літературно-критичними статтями, п'єсами, кількома прозовими творами і автобіографією.

У 1909 році одружився з видатною оперною співачкою Анною фон Мільденбург[5].

Помер 15 січня 1934 року в Мюнхені у віці 70 років. Пам'ять митця увіковічена зображенням на австрійській поштовій марці 1963 року.

П'єси

• «Die Grosse Sude» («Великий гріх»);
• «Das Konzert» («Концерт») ;
• «Der Franzl» («Францл»);
• «Sanna» («Санна»);
• «Die Stimme» («Голос»).

Романи

• «Himmelfahrt» («Вознесіння»);
• «Die Rotte Korahs» («Зле плем'я»);
• «Selbstbildnis» («Самоосвіта»).

Наділений багатогранним талантом Герман Бар протягом 30 років мав значний вплив на літературні течії, що з'являлися в Центральній Європі. Розпочав свою літературно-критичну діяльність спочатку як прихильник натуралізму, згодом перейшов на позиції неоромантизму, пізніше став проповідником імпресіонізму, духовним лідером віденської сецесії, а під кінець життя — відстоював експресіонізм.

Теоретичною основою для поглядів Бара послужили передусім праці філософа Ернста Маха, який обстоював повний релятивізм у ставленні до життя. Також Бар проповідував «нову літературу», закликаючи її творців стати по той бік добра і зла і відкинути «бюргерський ідеалізм епігонів»[3].

З негативно відзначених напрямів у Бара — відомий насамперед декаданс. Критик негативно оцінив появу цього напряму в мистецтві, який з'явився після падіння Паризької комуни. Живучи тоді у Франції, спостерігаючи за новим поколінням письменників і поетів, він глибоко розчарувався, особливо після того, як декаденти почали заперечували позитивістські доктрини у творчій практиці. Вважаючи декадентсво недолугою штучною школою, яка не керується жодним загальним правилом, він передрік їм занепад[4]. Так, у 1891 році в журналі «Кунстварт» він написав статтю, в якій заявив наступне:

Особливістю декадентів є їхній потяг до штучності. На їхню думку, справжня гідність людини полягає у віддаленні від природи, в уникненні природності за всяку ціну...[6]

Свої погляди щодо інших напрямів, а також видів мистецтва, він висловлював на шпальтах тоді провідних газет та журналах «Die Zeit», «Deutsche Zeitung», «Die freie Buhne». За період 1892-1906 Герман Бар видав чотири томи критичних статей. Найголовніші з них «Zur Kritik der Moderne» («До критики модерни», 1890), «Die Überwindung des Naturalismus» («Переборення натуралізму», 1891), «Renaissanse» («Ренесанс», 1897), «Wiener Theater» («Віденський театр», 1899)[3].

• Donald G. Daviau: Der Mann von Übermorgen. Hermann Bahr 1863—1934. Österreichischer Bundesverlag, Wien 1984, ISBN 3-215-05093-5.