Чернівці

Чернівці розташовані на південному заході України, у східному Передкарпатті, на межі між Карпатами й Східноєвропейською рівниною, за 40 км від кордону з Румунією.

Населений пункт розміщується у східноєвропейському часовому поясі в районі 26 меридіану, місцевий час відрізняється від поясного на 18 хвилин.

Місто розташоване в самому центрі Чернівецької області.

Чернівці знаходяться на перетині транспортних артерій: E85, Н03 та Н10.

Місто розташоване у помірному кліматичному поясі. Клімат є помірно континентальним із м'якою зимою і теплим літом. Середньорічна температура повітря становить +8,6 °C, найнижча вона у січні (–2,9 °C), найвища — в липні (+19,8 °C). Зима, як правило, настає 28 листопада, а закінчується 9 березня; літо починається 20 травня, а закінчується 10 вересня. У середньому за рік у Чернівцях випадає 621 мм атмосферних опадів, найменше — у жовтні та січні-лютому, найбільше — у червні — липні. У літній період можливі сильні зливи[10]. Щороку у зимовий період утворюється сніговий покрив, проте його висота незначна. Середня швидкість вітру — від 3,3 м/с у липні до 4,0 м/с у січні. Середньорічна вологість повітря — 77 %.

Загальна площа Чернівців в адміністративних межах 2020-го р. становить близько 153 км². Відповідно до функціонального призначення землі міста розподілені наступним чином: землі житлової та громадської забудови (64 %), землі сільськогосподарського призначення (17 %), землі промисловості (9 %), землі рекреаційного та природоохоронного призначення (5 %), землі загального користування (3 %), землі комерційного призначення (2 %)[11].

Головною водною артерією Чернівців є річка Прут у її верхній течії, яка розділяє місто навпіл. Крім того, населеним пунктом протікає шість малих річок-струмків, у межах міста знаходяться дев'ять озер.

Рельєф характеризується значними перепадами — від 150 м над рівнем моря у долинах Пруту до 537 м на західних околицях (гора Цецино), що обумовлено розташуванням на пагорбах Чернівецької височини.

Чернівці вважаються «зеленим містом», значну територію якого займають парки, сквери, сади, алеї та квітники. Дев'ять об'єктів визнані пам'ятками садово-паркового мистецтва. У місті функціонує ботанічний сад ЧНУ імені Юрія Федьковича з унікальною оранжереєю (подібна в Україні є тільки у Дніпровському ботанічному саду). Серед реліктових рослин, що ростуть у ботсаду, особливе місце займає гігантський секвоядендрон (крім Чернівців, можна побачити ще в Нікітському ботанічному саду)[12].

Чернівці розташовані фактично у центрі Чернівецького регіонального парку, на їх західній околиці починається заказник «Цецино», на північній — урочище Берда.

Наприкінці ХХ ст. основними забруднювачами довкілля Чернівців були промислові підприємства, зокрема ВПК. У 1990-х рр. значна їх частина припинила існування, або значно скоротила виробничі потужності, у зв'язку з чим зменшились і промислові викиди. Незважаючи на це, викиди в атмосферу 58 підприємств (38,4 % від загальної кількості по області) залишаються основним забруднювачем навколишнього середовища. У повітря щорічно викидається приблизно 1,2 т забруднюючих речовин (34,9 % від сукупного обсягу викидів по області). У структурі викинутих шкідливих речовин переважають неметанові леткі органічні сполуки, діоксид вуглецю та речовини у вигляді твердих суспендованих твердих частинок. Крім того, в атмосферу міста періодично потрапляє діоксид вуглецю, який має парникову дію. Щільність викидів від стаціонарних джерел становила 7,9 т на 1 км² території Чернівців. У розрахунку на кожного мешканця обласного центру приходиться в середньому по 4,8 кг шкідливих викидів на рік[13].

2008-го р. у Чернівцях було створено систему моніторингу довкілля (СМД) — інформаційну структуру, яка об'єднує організації, що здійснюють екологічні спостереження та промислові підприємства, що забруднюють природне середовище або можуть своєю діяльністю негативно впливати на стан довкілля чи на його складові[14].

З кінця 1990-х рр. суттєвим фактором негативного впливу на екологію є транспорт, потоки якого збільшилась у десятки разів. Певною мірою ситуацію вдалося покращити із будівництвом першої (2004) та другої (2010) черг об'їзної дороги, якою було з'єднано напрямки «Київ — Чернівці» та «Чернівці — Сучава». Проблема з транзитним транспортом у місті буде остаточно вирішено після будівництва третьої гілки об'їзної дороги, якою буде з'єднано напрямки «Сучава — Чернівці» та «Чернівці — Львів»[15].

Поселення на території Чернівців були вже за неоліту, у їх передмістях виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи й заліза. В околицях Чернівців виявлено слов'янські пам'ятки початку нашої ери (II—V ст.), поселення склавінів в урочищі Кодин (V—VII ст.), що були носіями празької культури[16]; за ранньої історичної доби тут були поселення білих хорватів і тиверців (IX—XI ст.).

Оборонний город на місці Чернівців заснував у другій половині XII ст. галицький князь Ярослав Осмомисл на лівому березі Прута (збереглися руїни фортеці, яка існувала до середини XIII ст., коли її зруйнували татари); нове місто було побудоване на високому правому березі Прута.

У XV столітті Чернівці входили до складу Молдавського князівства і були його північною околицею. Через місто проходив торговельний шлях зі Львова на Сучаву. Воно згадується як «Черновьци» у статутній грамоті молдавського воєводи Олександра I від 8 жовтня 1408 року, наданій львівським і подільським купцям, які мусили сплачувати тут мито[8].

1488 р. Чернівці стали центром Чернівецького повіту. За молдовського періоду вони користувалися самоуправою на магдебурзькому праві і як «вільне місто» підпорядковувалися безпосередньо воєводі; управа Чернівців була в руках «шолтиса» і 12 радних.

В Молдавському князівстві, яке складалось із трьох країн (Верхньої («Цара де сус» (див. Кантемир 1973: 21-24)) на півночі (Сучава), Нижньої по центру (Старий Орхей) і Бессарабії ((Кельменецький, Новоселицький (частково), Сокирянський та Хотинський райони Чернівецької області) від Новоселиці до м. Рені і звідти до гирла Дунаю (південна частина Одеської області)), як писав у грамотах молдавський господар Роман I Мушат — «від гір до моря» склалась і утвердилась українська державність (М. Дністрянський). У 1412 році Угорщина уклала з Польщею сепаратний договір про розподіл Молдавії. За цим договором Угорщина претендувала на південні землі в гирлі Дунаю (Нижня країна) разом із Кілією (Параска), а Польща виявляла інтерес на доступ у Молдавію (Верхня країна, включаючи Буковину і Бессарабію). Покуття з 1388 року знаходилось у заставі під управлінням Молдавії. Після смерті польського короля Владислава Ягайла велись перманентні війни за цей спадок.

В Чернівцях відбулись перемовини між представниками Королівства Польського на чолі з Миколаєм Фірлеєм за дорученням короля Олександра Ягеллончика, Молдовського князівства за посередництва представників Угорщини щодо повернення Покуття Польщі на початку XVI століття[17].

Місто було спалене військами під командуванням коронного гетьмана Миколая Каменецького під час походу-відповіді після нападу молдовського воєводи Богдана Сліпого на Королівство Польське.[18]

У XV—XVI ст. Чернівці були торговим центром із ярмарками, які відбувалися на лівому березі Прута, але з середини XVI ст. почали занепадати через постійні війни, а 1538 опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за воєн Молдови з Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і татарами (1626, 1646, 1650, 1672 рр.). Козаки (під проводом Богдана Хмельницького) побували у Чернівцях 1650 і 1653 роках та після поразки під Полтавою взимку 1709—1710 років. Переслідуючи їх, московське військо тоді вперше зайняло Чернівці. Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову побували тут за Російсько-турецької війни 1735—1739 рр., внаслідок чого воно перетворилося на невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев'яних будинків із прибл. 1200 мешканцями.

Вілла Йозефіни на вул. Флюрґассе (Щербанюка)

Унаслідок чергової російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Чернівці були взяті російським військом та перейшли під владу союзної Австрії (1774—1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774—1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786—1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини. В 1864 році Чернівці здобули повну міську самоуправу. Перехід із турецько-балканської до західноєвропейської сфери впливу вплинув на зростання населення. Уже в 1779 р. у Чернівцях було 3200 мешканців, і це число зростало завдяки допливу німців (службовців, учителів, торгівців), а також українців і поляків із Галичини, євреїв і румунів та українців із Буковини.

1781 року імператор Йосиф II видав патент (указ), яким всі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини були об'єднані в одну єпархію та підпорядковані єпископові Досифеєві Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. 1783 р. у Чернівцях постали ремісничі цехи, з кінця XVIII ст. почала розвиватися промисловість. На початку XIX ст. засновано гімназію, побудовано церкву св. Параскеви (1814—1862 рр.) і греко-католицький собор (1820—1821 рр.). З 1832 р. у Чернівцях уконституювався магістрат на чолі з бургомістром.

Революційні події 1848 р. призвели до автономії краю і міста та до загострення політичного суперництва між представниками української та румунської громад на Буковині. У середині XIX ст. дійшло також до пожвавлення економічного розвитку Чернівців (побудовано броварню, паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено торговельну палату, 1877 р. — торгову біржу).

23 січня 1873 року вийшов імператорський декрет, відповідно до якого була утворена незалежна Буковинська митрополія, а митрополиту Євгенію Гакману було надано титул — архієпископ Чернівецький, митрополит Буковини й Далмації.

До розвитку Чернівців спричинилася побудова залізничної лінії Львів — Чернівці (1866 р., продовження залізниці Відень — Краків — Перемишль — Львів; 1868 року в місті зруйнувався міст через р. Прут системи Шлікфорна[19][20]), 1895 р. побудовано електрівню, 1897 р. введено в дію електричний трамвай, 1895—1912 рр. — водогін і каналізацію. Споруджено нові визначні будівлі: кафедральний собор (1844—1864 рр.), резиденцію буковинських православних митрополитів (1862—1882 рр.), вірменську церкву (1869—1875 рр.), єзуїтський костел (1893—1894 рр.), єврейську синагогу (1873—1879 рр.), міський театр (1904—1905 рр.), залізничний двірець (1905—1908 рр.). Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч цей вигляд мала тільки центральна частина міста. 1895 р. у Чернівцях працювало понад 2500 робітників, а з 1910 — в місті було 2140 ремісників і 1400 торгівців.

До 1781 р. у Чернівцях була тільки одна народна школа (румунська). Австрійська адміністрація відкрила німецьку школу, а на 1869 р. було вже 6 шкіл із 26 учителями. Першу класичну гімназію засновано 1808 р., реальну — 1869 р., учительську семінарію чоловічу — 1860 р., жіночу — 1872 р. У другій половині XIX ст. засновано фахові школи: сільськогосподарську, ткацьку, ремісничу, 1827 р. вищу теологічну. У 1875 р. засновано Чернівецький університет із 3 факультетами. У Чернівецькому університеті навчалися також студенти з Галичини; працювали українські вчені: С. Смаль-Стоцький, О. Калужняцький, Є. Козак, М. Кордуба, З. Кузеля та інші. У середніх школах навчання відбувалося німецькою мовою, з 1851 р. як предмет навчання введено українську мову в гімназії, згодом і в учительській семінарії. З 1896 р. при другій німецькій гімназії засновано український відділ. Під кінець австрійського панування в Чернівцях було 4 народні школи з українською мовою навчання. З Чернівцями тісно пов'язана діяльність письменників Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О. Кобилянської. Організоване українське громадське життя Чернівців починається з заснуванням 1869 р. товариства «Руська Бесіда», політичного товариства «Руська Рада» (1870 р.), студентського товариства «Союз» (1875 р.). У цих товариствах спершу переважали москвофільські тенденції, але з 1884 р. перемогли «народовці» (Є. Пігуляк, О. Попович, С. Смаль-Стоцький та інші), відтоді почався швидкий розвиток українського національного руху. З 1884 р. українське громадсько-культурне життя було зосереджене в Українському Народному Домі. Діяли товариства: Українська Школа (з 1887 р.), економічні установи «Руська Каса» (1896 р.) і «Селянська Каса» (1903 р.); «Міланська Читальня» (1880 р.), Жіноча громада (1906 р.), спортовий Союз Січей (1904 р.), бурса ім. Ю. Федьковича (з 1896 р.), музичне товариство Буковинський Боян (1895 р.), Міщанський хор (1901 р.), Буковинський народний театр (1897 р.).

Центральна площа — колишня площа Ринок — на початку XX ст.

До 1914 р. Чернівці були важливим українським видавничим центром. Тут з'являвся місячник «Буковинська Зоря» (1870—1871 рр.), газета «Буковина» (1885—1918 рр.), «Нова Буковина» (1917—1918 рр.); місячник РУП «Гасло» (1902—1903 рр.), політичні газети «Народний Голос», «Народна Справа», «Громадянин», «Борба» (1907—1914 рр.) та інші; працювали видавництва: «Православний календар» (1874—1918 рр.), «Бібліотека для молодежі, селян і міщанства» (1885—1996 і 1906—1914 рр.), «Крейцарова бібліотека» (1909—1914 рр.); видавалися підручники для народних і середніх шкіл, словники, красне письменство. У Чернівцях була резиденція православного єпископату, а з 1873 р. — резиденція митрополита.

Чернівці були також важливим осередком діяльності румунів, євреїв, німців і поляків. З німецьких культурних діячів письменник К. Францос популяризував творчість Шевченка, а історик і етнограф Р. Кайндль досліджував історію й етнографію Буковини.

Протягом Першої світової війни Чернівці тричі окупували російські війська (2.09.1914 — 20.10.1914; 27.11.1914 — 17.02.1915; 18.06.1916 — 03.08.1917 рр.). Російська влада переслідувала буковинців, які не сприймали російську окупацію, полегшення настало після Лютневої революції 1917 р., коли на початку травня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії призначив обласним комісаром Галичини і Буковини Дмитра Дорошенка. Нова демократична російська влада в його особі відразу відмежувалася від політики царату. У Буковині відновилося національно-громадське життя. Проте зміна влади не вплинула позитивно на життєвий рівень буковинського населення. Після провалу наступу Керенського влітку 1917 р. російський окупаційний режим у більшій частині Буковини був знесений. У Чернівці повернулася австрійська влада. Однак це не поліпшило становища збіднілого населення. Скрізь панувала катастрофічна нестача продуктів. 6 серпня відбувся історичний візит цісаря Карла І до Чернівців.

Український крайовий комітет Буковини було створено 25 жовтня 1918 р. У Чернівцях перебував загартований у боях 2,5 тисячний полк Легіону Украї́нських січових стрільців (УСС), який створена Українська Національна Рада (Львів), хотіла перекинути до Львова, що не вдалось через заборону австрійського командування[21].

1—2 листопада 1918 р., за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради (Львів) заходами поручника Іллі Поповича повстали 3 українські сотні Легіону УСС. З допомогою сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу міста[22].

3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося велике народне віче, на якому більшість проголосувала за возз'єднання з Українською державою, проголошеною у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука, С. Канюка про союз із радянським Харковом. Віче одностайно висловило рішучий протест проти приєднання Буковини до Королівства Румунії. Установчі збори (відбулись 27 жовтня) засудили діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Головою Українського крайового комітету (Українським президентом) обрали Омеляна Поповича[23]. (інші дані — 3 листопада 1918 р.) 6 листопада 1918 року українці перебрали владу в Чернівцях (бургомістром міста було призначено О. Безпалка).

Організаторами інтервенції румунських військ на Буковину були акредитовані в Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії (Румунія брала участь у І-й світовій війні на стороні Антанти). Наказ про введення армії в Буковину був відданий румунським урядом 5 листопада[22]. 11 листопада 1918 р. румунське військо увійшло до Чернівців, а 28.11.1918 р. румунський Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Північної Буковини і Чернівців до Румунії.

За румунської влади Чернівці залишилися адміністративним осередком Буковини. Незважаючи на румунське переслідування, вони і далі залишалися центром українського життя на Буковині. Крім названих товариств засновано нові — «Буковинський Кобзар», «Український Мужеський Хор», «Український Театр». Також з'явилися спортивні «Довбуш» і «Мазепа» і кілька інших. Існувало в Чернівцях і відділення Української Національної Партії. Видавнича діяльність зменшилася. Виходили тижневики «Боротьба», «Рідний Край», «Рада» і «Самостійність», а також щоденник «Час», журнали «Промінь» і «Самостійна думка». Відчувався брак україномовних книжкових видань.

При кінці румунського панування Чернівці стали потужним економічним центром. 1936 року тут працювало 155 великих та 61 мала фірма.

З 1938 по 1940 рік місто входило до Сучавського цинуту.

Вступ частин Червоної Армії до Чернівців 1940 р.

У червні 1940 місто та вся Північна Буковина були анексовані у Румунії Радянським Союзом і увійшли до складу УРСР. У Чернівцях відбулися величезні зміни в національному складі населення: німців переселено 1940 до Німеччини, частина румунів переселилася до Румунії. Коли Німеччина напала на СРСР, 6 липня 1941 румунські та німецькі війська зайняли місто. Чернівці стали адміністративним центром губернаторства Буковина. Німці за допомогою румунської поліції вбили чи депортували до Трансністрії більшість єврейського населення. Було зруйновано синагогу, мости через Прут та ін. Цілковито розгромлено українське і єврейське громадсько-культурне життя, багатьох діячів заарештовано. Проте завдяки діяльності мера Чернівців Траяна Поповича від депортацій та знищення було врятовано близько 20 тисяч чернівецьких євреїв[24][25][26].

Ювілейна монета НБУ присвячена 600—річчю міста

Після захоплення Чернівців радянським військом (29.03.1944), місто стало обласним центром. До складу області крім районів Буковини (Заставнівський, Кіцманський, Вижницький, Сторожинецький, Глибоцький райони, частина Новоселицького і Герцаївського районів) увійшли і території, які раніше входили до складу Бессарабії (частина Новоселицького району, Хотинський, Кельменецький і Сокирянський райони). Також увійшла Герца з прилеглою територією, яка раніше завжди була румунською. З міста вибули поляки, натомість прибували українці, росіяни та євреї. З 1957 року почалася розбудова Чернівців уздовж головної магістралі: вулиць Хотинська — Вокзальна (Гагаріна) — Леніна (Головна) — Червоноармійська (Героїв Майдану) — Сторожинецька. 1965 року до Чернівців приєднано містечко Садгору (Садаґуру) на лівому березі Прута. 1988 року мала місце епідемія хімічної ендогенної інтоксикації.

24 серпня Верховна Рада проголосила незалежність України. 6 вересня того ж року в Чернівцях зруйнували пам'ятник Леніну.

2001 року відбувся Всеукраїнський перепис населення. Під час нього більше 79 % населення міста вказало рідною мовою українську.

Чернівці і Чернівецька область стали одним із основних епіцентрів епідемії коронавірусу в Україні — перший випадок захворювання в Україні було виявлено ввечері 2 березня у жителя Чернівців, що повернувся з Італії[27][28]. 12 березня було виявлено ще один випадок захворювання[29], після чого кількість інфікованих почала стрімко зростати.

Вважається, що основним вектором інфекції в Чернівецькій області були заробітчани, які з початком введення карантину у країнах Євросоюзу почали масово повертатися до України[30].

20 березня вилікувався перший хворий — 39-річний чоловік із Чернівців[31][32].

Географічно місто ділиться руслом Пруту на «Правий берег» (велике місто) та «Лівий берег» (Садгора).

З 1940[43][44][45] до 1948 р.[46], з 05.05.1952[47]… та з 1965 по 2015 роки територія міста була поділена на 3 адміністративні райони:[48]

Районний поділ міста ліквідовано з 01.01.2016 року Рішенням 62 сесії Чернівецької міської ради VІ скликання за № 1542 «Про адміністративно-територіальний устрій міста Чернівців» від 26 березня 2015 року[49]. Це Рішення прийнято відповідно вимог підготовки до адміністративно-територіальної реформи, зменшення видатків на утримання управлінського апарату державних виконавчих органів, посилення основ самоврядування, спрощення доступу громадян до адміністративних послуг, приведення управління територією до європейських стандартів[50]. 1 грудня 2016 року райони міста виключені з облікових даних[51].

Неофіційно також Чернівці поділяють на «Старе місто», «Нове місто»: «Південний житловий масив» та «Житловий масив Руська-Гравітон», «Садгору».

Поряд із цим у вжитку активно використовуються старі топоніми сільських населених пунктів, що свого часу були включені у межі Чернівці. Правий берег: Гарячий Урбан, Калічанка, Клокучка, Монастириська, Роша. Лівий берег: Ленківці, Нова і Стара Жучки. Окремі з них відображені сьогодні у назвах вулиць, мікрорайонів тощо. Рішенням сесії Чернівецької міської ради від 6 березня 2014 року вулицю Червоноармійську було перейменовано на вулицю Героїв Майдану[52].

Чернівецька ратуша

Представницьким органом місцевого самоврядування є Чернівецька міська рада, яка формується з 60 депутатів (30 обираються за партійними списками, 30 — за мажоритарними округами).

За посадою до складу міськради входить Чернівецький міський голова (мер), якого обирають містяни на прямих виборах.

Мер Чернівців є головною посадовою особою міської територіальної громади та ключовою фігурою в управлінні містом — головує на засіданнях міської ради, очолює її виконавчий комітет.

В результаті кризи, спровокованої одним з олігархічних угрупувань, 31 березня 2011 року був усунутий із посади обраний чернівчанами багаторічний міський голова Микола Федорук. З того часу, Чернівці більше двох років перебували без легітимного керівництва.

На позачергових виборах міського голови Чернівців 23 травня 2014 року мером Чернівців було обрано колишнього депутата міськради від партії «Фронт змін» Каспрука Олексія Павловича. За нього свої голоси віддали більше 60 тисяч мешканців міста.

До системи управління містом входять департаменти, управління, відділи та інші підрозділи міської ради.

Правоохоронні функції в межах Чернівців здійснюються Чернівецьким відділом поліції, Садгірським та Шевченківським відділеннями поліції. Загальноміського органу внутрішніх справ не має. Так само відсутній єдиний міський судовий орган. Водночас, правосуддя здійснюється трьома місцевими судами, юрисдикція яких розповсюджуються на відповідні колишні адміністративні райони міста.

Нагляд за дотриманням законодавства (та інші функції) в межах міста здійснює Чернівецька місцева прокуратура.

Демографічний розвиток Чернівців (тис. осіб за роками)

У липні 1762 р. чернець-єзуїт Й. Боскович, який супроводжував англійського посланця Портера, у своєму щоденнику відзначав, що населення міста складалося з православних та євреїв, які мешкали у 200 хатинах. Починаючи з 1775 р. населення Чернівців неухильно зростало завдяки припливові з Буковини, а ще більше з Галичини (українців та поляків) та німців з Австрії і Німеччини.

У радянські часи населення Чернівців стрімко збільшилося за рахунок міграції селян до міста. Значне зростання населення міста відбулося у 70—80 роках минулого століття, що зумовлювалось будівництвом та розміщенням великих промислових об'єктів на території міста. Це спричинило приток робочої сили зі східних областей та навколишніх населених пунктів. Починаючи з дев'яностих років минулого століття спостерігалася певна стабілізація цього зростання зі збереженням тенденції до збільшення. У 2000—2001 рр. відбувся помітний спад чисельності населення міста. Не виключно, що це пов'язано з упорядкуванням даних про чисельність населення під час Всеукраїнського перепису 2001 року. Протягом 2002-2017 років населення міста збільшувалося. Це відбулося тільки під впливом міграційних процесів. Так у 2005 р. кількість прибулих була більша за кількість вибулих на 1581 особу.

Динаміка природного приросту населення Чернівців за останні 15 років дуже схожа до динаміки інших міст України. В цілому, за цей час природний приріст населення зменшився майже вчетверо. Особливо різке падіння природного приросту спостерігалося протягом 1989—2001 років. З 2001 року негативний показник природного приросту населення дещо зменшується, проте кількість померлих продовжує перевищувати кількість народжуваних. У 2005 р. природний приріст становив 357 осіб.

Чернівці — молоде місто: більша частина населення Чернівців має вік до 44 років (в 2005 році — 63,85 %). Проте, відстежуючи тенденції, можна спостерігати ознаку наростаючого «старіння» населення. З 1989 року по 2005 рік частка населення віком 0—14 років скоротилася з 21,70 % до 13,85 %.

За національним складом Чернівці — поліетнічне місто. Починаючи з 1775 року, національний склад населення Чернівців набув мішаного характеру. Крім українців і румунів, у Чернівцях селилися євреї, німці й поляки. До 1918 року в місті панувала німецька мова, якою, крім німців, розмовляли також євреї (разом вони становили половину населення міста) і навіть частково українці, румуни і поляки. За австрійської доби в Чернівцях був такий національний склад:

• українців — 19 %
• румунів — 15 %
• німців — 17 %
• євреїв — 33 %
• поляків — 15 %

За румунських часів із напливом румунів та фальшуванням перепису 1930 року маємо відповідно:

• українців — 11 %
• румунів — 26 %
• німців — 23 %
• євреїв — 29 %
• поляків — 7 %.

У 1940 році з Чернівців було репатрійоване майже усе етнічне німецьке населення, що завдало місцевому поліетнічному колориту непоправної шкоди. Перепис 1941 року показує великі зміни, що відбулися на початку Другої світової війни: переселення німців, частково українців, поляків і румунів до Німеччини і Румунії, приплив євреїв із довколишніх місцевостей. За радянського часу зникли німці і поляки, зменшилась чисельність румунів (17 %), євреїв, натомість збільшилась чисельність українців (62 %) і росіян (11 %).

Сьогодні у Чернівцях мешкають представники 65 національностей. Серед них найбільше українців — близько 80 %, росіян — до 12 %, румунів — до 5 %, молдован — до 2 %, поляків, євреїв, білорусів — до 1 %.

Етномовний склад населення колишніх районів міста (рідні мови за переписом 2001 р.)[61]

У промисловому секторі міста склалося 10 галузей, які налічують 70 великих підприємств із загальною чисельністю працівників понад 20 тис. осіб або 13 % працездатного населення міста. Річний обсяг промислового виробництва на цих підприємствах становить близько 775 млн грн. Частка загальноміських податкових надходжень до бюджетів всіх рівнів по промисловості становить 21 %. Визначальними галузями в промисловості міста є харчова, легка, машинобудування і деревообробна. Підприємства харчової промисловості виробляють цукор, хлібобулочні вироби, спирт, олію, м'ясо-молочну, плодоовочеву та іншу продукцію. У легкій промисловості переважає виробництво швейних, трикотажних, панчішно-шкарпеткових виробів, гумового та шкіряного взуття, текстилю. Машинобудування представлене виробництвом нафто- і газопереробного обладнання та сільськогосподарської техніки. В деревообробній галузі домінують виробництво пиломатеріалів, меблів, столярних та інших виробів із дерева.

• Чернівецький машинобудівний завод

Готель «Черемош»

У 2005 році в місті функціонувало 1922 підприємства торгівлі, 609 закладів ресторанного господарства, 892 об'єкти сфери послуг. У місті працює 22 ринки і мікроринки, в їх будівництво, реконструкцію, поліпшення умов торгівлі та створення зручностей для покупців щорічно вкладається коштів до 10 млн грн.

Чернівецький міський торговельний комплекс, комунальне підприємство «Калинівський ринок» є сучасним багатопрофільним підприємством із потужною інфраструктурою. Середньоденна кількість відвідувачів ринку становить 50 тисяч осіб, яких обслуговує 9100 підприємців. Обсяги послуг за 2005 рік склали майже 23 млн грн, в міський бюджет сплачено податків понад 18 млн грн, або майже 10 % від загальних надходжень.

Чернівці мають давні традиції громадського транспорту. Так, 70 років, від 1897 до 1967 року, в місті існував трамвай. Сьогодні перевезення пасажирів у м. Чернівці здійснюють кілька видів громадського транспорту: тролейбуси, маршрутні автобуси, маршрутне таксі й таксі. Маршрутна сітка складається з 43 автобусних та 9 тролейбусних маршрутів. Крім того, послуги по перевезенню пасажирів надають близько 20 служб радіо-таксі.

Провідним громадським транспортом у місті є тролейбус (дивитися основну статтю: Чернівецький тролейбус). Цей вид транспорту з'явився у Чернівцях 1 лютого 1939, однак у період Другої світової війни тролейбусний рух було тимчасово припинено. При відступі румунських військ було вивезено майже весь рухомий тролейбусний парк, 7 із 8 тролейбусів[64], і 1944 року його довелось створювати наново. Існуюче тролейбусне депо працює від 1966 року.

Костел Серце Ісуса

Кафедральний собор Святого Духа (Святодухівський собор) — кафедральний собор Української православної церкви (Московського патріархату) в Чернівцях. Перший камінь у його фундамент був закладений у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового інженера А. Маріна та віденського архітектора А. Рьолля, а в 1860 році за проєктом Йосефа Главки було перебудовано фасад храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи продовжувались аж до кінця століття. Так, ще в 1892—1896 рр. група художників із Відня розписувала стіни. Собор вражає своєю величною красою. Він побудований у стилі італійського Ренесансу, причому за основу був узятий один із проєктів Петербурзького Ісаківського Собору, подарований єпископу Є. Гакману під час його паломництва до Троїце-Сергієвої Лаври.

Українська греко-католицька церква має в Чернівцях велику кількість вірян, які з кожним Божим роком збільшуються. На даний час у місті споруджено декілька храмів. Головний храм, що представляє УГКЦ на Буковині — Співкатедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці, якому в 2021 році виповнюється 200 років. Він також носить звання найстарішого храму, що було споруджено на теренах Буковини протягом останніх декількох століть. 12 вересня 2017 року папа Франциск потвердив рішення Синоду єпископів УГКЦ про утворення окремої Чернівецької єпархії і призначення її єпископом Йосафата Мощича, дотеперішнього єпископа-помічника Івано-Франківського.

Вірменська церква Чернівців — діюча вірменська католицька церква східного обряду Святих апостолів Петра та Павла в місті Чернівці. Збудована і освячена 1875 року, функціонує з перервою на час перебування радянської влади на Буковині. Занесена до списку будівель міста, що охороняються законом України.

Базиліка‭ ‬Воздвиження Всечесного Хреста (Чернівці) — римо-католицька церква, що має статус малої базиліки, перша мурована споруда міста. Однією із перших мурованих споруд Чернівців була римо-католицька церква. Її історія розпочинається з часу входження Буковини до складу Австрії в 1774 році. На час приєднання Буковини до Австрії у краї не було римо-католицьких храмів. Перша свята меса відбулася у дерев'яному будинку генерала Габріеля фон Сплені — першого австрійського управителя Буковини, в якій взяла участь тільки невелика кількість римо-католиків. В 1778 році в Чернівцях було закінчено будівництво першого костелу. Архітектурній споруді костелу‭ ‬Воздвиження Всечесного Хреста притаманні класицистичні риси. (Інші джерела оцінюють стиль як єзуїтський). Також у різних мікрорайонах міста розташовані численні каплиці, церкви.

Архітектурною спадщиною ЮНЕСКО в м. Чернівцях є резиденція митрополитів Буковини та Далмації.

Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської

У місті діють 3 театри:

• Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської;
• Чернівецький академічний обласний театр ляльок.
• Духовно-мистецький центр «Голос»

Музичне життя міста представлено обласною філармонією, в якій розпочинали свій творчий шлях народні артисти України Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Анатолій Євдокименко, чимало заслужених артистів країни.

У наш час Чернівецька обласна філармонія зі своїм творчим складом стоїть у перших лавах провідних філармоній України, в якій зокрема функціонують такі творчі колективи:

• Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю України (1944 p.);
• Камерний оркестр (1975);
• Концертна група солістів «Музична просвіта» (1953);
• Дует «Писанка» (1990);
• Симфонічний оркестр (1992);
• Академічний камерний хор «Чернівці» (1993);
• Естрадна група (1998)[71].

18 серпня 1992 року відбулось урочисте відкриття Залу органної та камерної музики, присвячене 1-й річниці Дня Незалежності України.

Меморіальний музей В. Івасюка

Чернівці славляться своїми музеями:

• Чернівецький краєзнавчий музей (вул. О. Кобилянської, 28) — найбільше зібрання матеріалів і артефактів природи, історії та культури Північної Буковини: колекція стародруків з унікальною Острозькою біблією, друкованою Іваном Федоровим у 1581 р.; нумізматична колекція, яка налічує понад 3 тис. монет; цікава колекція зброї; археологічна колекція, що нараховує понад 12 тисяч музейних предметів. Гордістю музею є колекція творів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, основу якої складають ікони XVI—XVIII ст., роботи видатних буковинських митців. Природнича збірка налічує майже 10 тисяч натуральних зразків (опудала, мокрі препарати, гербарій, ентомологічні колекції тощо);
• Чернівецький художній музей[72] (Центральна пл., 10). Сама споруда має художню цінність: в її оформленні віртуозно поєднані скульптура, живопис, ліпнина, вітражі, художній метал. Загальна кількість експонатів музею перевищує 8400. Тут створено колекцію унікальних буковинських народних образів та ікон на склі XIX—XX ст., буковинських народних килимів XIX—XX ст., буковинських і гуцульських писанок, а також зберігаються такі рідкісні пам'ятки, як композиція «Страшний суд», буковинські ікони XVII—XX ст. та стародруки, серед них «Апостол» 1632 р. В експозиції живопису художнього музею представлені загалом рідкісні полотна, які належать пензлям знаних буковинських малярів, що працювали переважно в класичній манері;
• Музей історії та культури євреїв Буковини[73](Театральна пл., 10). Знаходиться у колишньому Єврейському народному Домі (нині Центральний міський палац культури). Основною концепцією музею є відображення та підкреслення характерних рис саме буковинського єврейства — буковинського феномена XIX — початку XX сторіч на Буковині, який суттєво відрізнявся від феноменів сусідніх галицького, бессарабського та подільського єврейства.
• Музей буковинської діаспори (вул. Йосипа Главки, 1);
• Чернівецький обласний музей народної архітектури та побуту[74] (вул. Світловодська, 2) — архітектурно-ландшафтний комплекс, який складається з пам'яток народної архітектури кінця XVIII — першої половини XX ст. Просто неба відтворене стародавнє буковинське село, де можна ознайомитися з народною архітектурою та побутом буковинців різних районів та етнографічних груп. Експозиція музею включає близько 35 споруд, перевезених із різних куточків області й відтворених у первісному вигляді з відповідним природним оточенням;
• Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської (вул. Софії Окуневської, 5);
• Літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича (пл. Соборна, 10);
• Меморіальний музей Володимира Івасюка (вул. Маяковського, 40/1);
• Музей авіації та космонавтики (вул. Головна, 220)[75].

Кінотеатр «Чернівці»

У вересні 2009 року в Чернівцях відкрився центр розваг «Панорама-Чернівці» — тут працюють льодовий майданчик, боулінг, 2 більярдні зали, скеледром, зал лазерних боїв, кілька дитячих кімнат відпочинку, а також арт-кафе, 2 кінотеатри, один із них — формату 5D (об'ємне зображення, що виходить за межі екрана та супроводжується спецефектами). До послуг відвідувачів 17 закладів громадського харчування зі стравами кухонь від народної буковинської до італійської, винне подвір'я. Цей комплекс отримав свою назву через те, що з третього-четвертого поверхів у ньому відкривається чудова панорама міста, звідки видно всі архітектурні перлини столиці Буковини, в тому числі й університет — колишню резиденцію буковинських митрополитів[76].

Станом на кінець 2010 року в місті діють 7 кінотеатрів:

• кінопалац «Чернівці» (у приміщенні колишнього темплю — міської хоральної синагоги);
• кінотеатр імені І. Миколайчука (славетний український актор Іван Миколайчук родом з села Чортория Вижницького району Чернівецької області);
• палац кіно імені О. Кобилянської (3D);
• кінотеатр «Ефект» (3D);
• 5D-кінотеатр ТРЦ «Панорама-Чернівці»;
• XD-кінотеатр у ТРЦ «DEPOt»;
• «Кінопаркінг».

У Чернівцях щороку проводяться кілька фестивалів та ярмарків. Серед них:

• Поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz»;
• Фольклорно-етнографічний фестиваль «Буковинська Маланка»;
• Етнодуховний фестиваль «Обнова-фест»;
• «Петрівський ярмарок».

У Чернівцях часто проводять різного роду виставки у музеях та в Центрі культури “Вернісаж”, що на вулиці Івана Франка.[77]

Ботанічний сад Чернівецького національного університету (загальнодержавного значення), Чернівецький дендропарк (загальнодержавного значення), Парк імені Тараса Шевченка, Парк Реформації (Жовтневий), парк ім. Ф. Шиллера, парк ім. Ю. Федьковича, парк-сквер (вул. Кордуби), парк-сквер (вул. Стеценка), парк-сквер (Соборна площа), Садгірський (вул. Підкови), Садгірський (вул. Д. Квітковського).

Гарячий Урбан і (частина) Цецино (загальнодержавного значення).

Ботанічні: Берека звичайна, Гінкго дволопатеве, Група рідкісних дерев (вул. Буковинська), Група рідкісних дерев (вул. Головна), Група рідкісних дерев (вул. Курильська), Група різновидностей рідкісних дерев, Діброва, Дуб крупноплідний, Кедр європейський (вул. Аксенина), Кедр європейський (вул. Стрийська), Лавр благородний, Магнолія Кобус, Магнолія Суланжа (вул. Аксенина), Магнолія Суланжа (вул. Українська), Магнолія Суланжа (вул. 28 Червня), Псевдотсуга тисолиста, Сквер із різновидностями рідкісних дерев (вул. Л. Українки), Сквер із різновидностями рідкісних дерев (на розі Університетської та Коцюбинського), Туя західна, Черемха звичайна, Ялина колюча.

Гідрологічні: Садгірська мінеральна.

Свято-Миколаївський собор

• Резиденція Буковинських митрополитів — найімпозантніша споруда Чернівців, побудована 1864—1882 чеським архітектором Йозефом Главкою з використанням форм романської і візантійської архітектури та мотивів українського народного мистецтва; з 1956 тут міститься Чернівецький національний університет; 28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету Світової спадщини ЮНЕСКО включена до списку Світової спадщини[3][79].
• Миколаївська дерев'яна церква (з 1607, реставрована 1954) (вул. Сагайдачного, 87а)
• Дерев'яна Успенська церква на Калічанці (1783) (вул. Новоуспенська, 2)[80]
• Церква Різдва Пресвятої Богородиці «Гореча» (1767 р.) (вул. Троянівська, 1)
• Дерев'яна церква св. Спиридона (1715 р.) та дзвіниця у колишньому присілку Долішні Шерівці (вул. Квітковського, 11), переосвячена як церква Різдва Пресвятої Богородиці[81]
• Вірменська церква (1869—1875, архітектор Й. Главка), сьогодні зал органної та камерної музики, а також використовується для проведення богослужінь і родинних урочистих заходів
• Дерев'яна Вознесенська церква та дзвіниця, кін. XVII ст., у колишньому присілку Гарячий Урбан (вул. Бориспільська, 13)[82]
• Кам'яна церква святого Юрія на Горечі (1767, в стилі бароко)
• Собор Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ (1821) у стилі ампір, добудована на початку XX століття у стилі українського бароко
• кафедральний Собор Святого Духа (1844—1864, архітектори Фердінанд Роєлль і Йозеф Главка)
• церква святої Параскеви у псевдороманському стилі, закінчена 1862 (архітектор А. Павловський)

Синагога Боянер Ребе

• Костел Найсвятішого Серця Ісуса в неоготичному стилі (1893—1894)
• Свято-Миколаївська церква (1927—1939) в стилі неоромінеск з оригінальними «крученими» банями
• Свято-Троїцька церква (на Клокучці)
• Церква Св. Антонія (УГКЦ) на вул. Капеланська, 31
• Базиліка Воздвиження Всечесного Хреста (1787—1814) на вул. Бетховена, 4/5

• Садгірська синагога
• Реформістська синагога «Темпль»
• Велика синагога (Чернівці)
• Синагога Мордко і Таубі Корн
• Хоральна синагога «Бейт-Арес»
• Бейт-Тфіла Біньямін
• Синагога Боянер Ребе

Площа Філармонії,
колишній готель Брістоль

• Комплекс Центральної площі (XIX—ХХ ст.): сьогодні — пл. Центральна 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
• Ансамбль Театральної площі з міським театром (1904—1905, архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер) у стилі віденського бароко з елементами модерну (тепер музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської), Торговельно-промисловою палатою (нині — головний корпус Буковинського медичного університету), Єврейським (нині — Центральний палац культури) та Румунським народним домом (нині — гарнізонний Будинок офіцерів).
• Комплекс Геренгассе (XIX—ХХ ст.) — сьогодні вул. О. Кобилянської, 1—57, 4—44
• Комплекс Гауптштрассе (XIX—ХХ ст.) — сьогодні — вул. Головна, 4—58, 1—79

• Буковинська ощадна каса[83] — сьогодні Чернівецький художній музей, Центральна пл., 10
• Чернівецька ратуша з двоповерховою 45 метровою вежею в стилі ампір (1843—1847, архітектор А. Микулич), тепер міська рада, Центральна пл., 1
• Музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської (арх. Ф. Фельнер та Г. Гельмер, 1904—1905 рр.), Театральна пл., 1
• Палац Юстиції (арх. Ф. Сковрон, 1904—1906 рр.) — сьогодні споруда Обласної державної адміністрації, вул. Грушевського, 1
• Будинок крайового уряду Буковини, (архітектор фон Глаубіц, при участі арх. Й. Главки, 1871—1873 рр.), вул. Поповича, 2
• Будівля залізничного вокзалу (1898—1909) в стилі модерн (віденська сецесія)
• Німецький народний дім (1905—1910, архітектор Ґ. Фрич)
• Будинок філармонії (1887) в стилі стриманого класицизму
• Комплекс Чернівецького музею народної архітектури та побуту (XVII—ХХ ст.), вул. Світловодська, 2

Панорама Чернівців

Вулиця Миколи Лисенка, 4

Історична забудова старого міста — це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX — початку XX століть.

У розвитку архітектури Чернівців XIX століття чітко виділяються два періоди, межею яких є 1840-ві роки. Перший період характеризується, як і в усій європейській архітектурі, стійким пануванням класицизму. Починаючи з 1840-х років, в образі деяких споруд міста простежуються риси, пов'язані з відходом від принципів класицизму і зверненням до архітектурних прийомів італійського Ренесансу. Цей перехід прослідковується у художньо-естетичному образі міської ратуші Чернівців: фасад споруди вирішений у традиціях класицизму, тоді як у вежі проглядаються ренесансні мотиви.

Із середини XIX століття в архітектурі міста починається другий період, який характеризується пануванням еклектики, зокрема запізнілого класицизму, неоренесансу та необароко. Найяскравішою пам'яткою цього періоду є архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, збудований у дусі еклектики з переважанням візантійського та романського стилів. Творцем цього символу міста був видатний чеський архітектор Йозеф Главка.

На зламі XIX—ХХ ст. у європейській архітектурі запанував стиль модерн, який в Австро-Угорщині, до складу якої входила й Буковина, був відомий під назвою віденська сецесія. Історичне середмістя Чернівців просто неможливо уявити без стильних сецесійних будівель, створених за проєктами учнів і послідовників видатного австрійського зодчого Отто Ваґнера. Серед них: дирекція ощадних кас, залізничний вокзал, готелі «Брістоль» і «Золотий лев» та багато інших споруд. Починаючи з 20-х років XX ст. Чернівці забудовуються архітектурою в стилі ар-деко і конструктивізм.

Центральна площа Чернівців

Центр Чернівців уособлює Центральна площа, у минулому майдан Ринок або Рінґпляц, що є серцем міста ось уже майже два століття. Ідея створення площі зародилась у самого австрійського цісаря Йосифа ІІ. У 1787 р. під час відвідин Чернівців він запропонував створити на тодішній південній околиці міста просторий майдан, де можна було б проводити ярмарки і де працював би ринок. Вже принаймні в перші десятиліття XIX ст. майдан набув статусу головного, про що зазначив у своєму щоденнику під час подорожі містом у серпні 1817 р. цісар Франц І.

Архітектурний ансамбль майдану Ринок, що почав формуватися на рубежі XVIII—XIX ст., став уособлювати нове обличчя міста. Однак справді європейського вигляду площа набула лише після спорудження тут у 40-х роках XIX ст. ратуші, яка назавжди закріпила за майданом статус центру Чернівців й головного осередку міського життя. Вона побудована в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім двориком. Сьогодні з балкона башти кожної днини, рівно о 12-й, на всі чотири сторони міста лунає мелодія «Марічки», яку виграє на трубі сурмач у буковинському народному вбранні.

Впродовж 1900—1901 рр. поруч із ратушею постала імпозантна триповерхова споруда дирекції Буковинської ощадної каси, у якій сьогодні міститься художній музей[84]. Вона була зведена за проєктом талановитого учня Отто Вагнера віденського архітектора Губерта Гесснера. Ця будівля може вважатися класичним зразком віденської сецесії, однією з найвишуканіших пам'яток модерну, що збереглися у Центрально-Східній Європі.

Театральна площа Чернівців

На початку австрійського періоду там, де тепер Театральна площа, була околиця міста, за якою починався густий ліс. У середині XIX ст. на майдані торгували зерном, а пізніше — рибою, тож він став називатися Рибним — Фішпляцом. Активна забудова площі розпочалася на початку XX ст.

Перевтілення цієї містечково-базарної площі в імпозантний і стильний європейський майдан відбулося завдяки спорудженню тут протягом 1904—1905 рр. нового міського театру. Споруда музично-драматичного театру є однією з найвідоміших пам'яток архітектури, яка прикрашає місто. Чернівецький театр — творіння знаменитої віденської фірми Фельнера і Гельмера. Він постав за якихось два роки і за архітектурою та інтер'єром не поступався перед найкращими театрами Європи. Про це втілення мистецьких амбіцій чернівчан гарно висловився австрійський публіцист Г. Гайнцен: «Чернівецький театр — це мрія з оксамиту і золота, спроєктована віденськими архітекторами Гельмером і Фельнером. І все ж їх запросили на роботу в Чернівці лише після того, як були споруджені за їхніми проєктами театри у Відні й Одесі. Чернівецький театр — то пам'ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялись набути репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шановному метрополю Відню».

Колишня резиденція митрополитів Буковини і Далмації

Серед визначних пам'яток Чернівців особливе місце посідає архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, побудований на місці старого єпископського палацу в 1864—1882 рр., включений до списку об'єктів всесвітньої культурної спадщини UNESCO у червні 2011 року. Нині тут розташувались центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Митрополича резиденція з'явилася завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він домігся від австрійського цісаря дозволу на спорудження нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.

Проєкт архітектурного ансамблю виконав відомий чеський учений, архітектор, академік Йозеф Главка. Він спроєктував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. Цей проєкт неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був, зокрема, відзначений на Всесвітній виставці у Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але відзначається чіткістю планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія.

вулиця Ольги Кобилянської

вул. Кобилянської 36

Вулиця Ольги Кобилянської — єдина у Чернівцях пішохідна вулиця. Дата народження тодішньої Молодіївської, а пізніше Панської вулиці відома точно: в 1786 році на розі Центральної площі та теперішньої Кобилянської був закладений перший мурований будинок, а перед тим на його місці довелося викорчувати чимало пеньків. На початку XX ст. старожитні хатки були витіснені дво- і триповерховими стильними кам'яницями, а саму вулицю забрукували. Ще живі ті чернівчани, котрі пам'ятають, як тодішню Панську двірники мили по кілька разів на день водою з милом, а поліціант примушував кожного «нечупару» з брудним взуттям гарно витерти ноги, перш ніж ступити на бруківку.

У Чернівцях велике число монументів і скульптур, деякі з них збереглись ще з періоду до Другої Світової війни.

• класики української літератури: Юрій Федькович (1834—1888), Іван Франко (1856—1916), Ольга Кобилянська (1863—1942).
• австрійський та румунський історик Даніель Веренко (1847—1940),
• румунський піаніст Кароль Мікулі (1821—1892),
• видатний громадсько-політичний діяч Буковини Антон Кохановський (1817—1906),
• німецькомовний поет, прозаїк, драматург, перекладач, журналіст, актор Георг Дроздовський (1899—1987),
• німецький військовий діяч Евальд Бур'ян (1896—1981),
• видатний математик Ганс Ган (1879—1934),
• біохімік Ервін Чаргафф (1905—2002),
• єврейський (їдиш) письменник Іцик Мангер (1901—1969),
• німецькомовна поетеса Роза Ауслендер (1901—1988),
• німецькомовний поет Пауль Целан (1920—1970),
• німецькомовний письменник та журналіст Грегор фон Реццорі (1914—1998),
• єврейський письменник Еліезер Штейнбарг (1889—1932),
• румунський поет Міхай Емінеску (1850—1889),
• письменник та публіцист Карл-Еміль Францоз (1848—1904),
• поет та перекладач Альфред Маргул-Шпербер (1896—1967),
• тенор Йозеф Шмідт (1904—1942),
• економіст (згодом міністр фінансів Австрії) Йозеф Шумпетер (1883—1950),
• українська поетеса Ольга Терлецька (1921—1998),
• австрійський та український військовий діяч, сотник, начальник штабу 11-тої Стрийської бригади УГА Броніслав Абель (1892—1960),
• лейтенант (четар), командир 4-ї сотні легіону УСС Каратницький Іван (1889—1916),
• поручник Української галицької армії Кирстюк Іван Семенович (1898 — після 1966).
• Дубик Роман-«Боєвір» — український військовик, командир сотні у Буковинському курені УПА.

Алея зірок на пл. Театральній

• Бакай Микола Петрович (2.03.1930 — 18.07.1998) — український поет-пісняр.
• Безпольотова Валентина Володимирівна (20.10.1920 — 14.10.1973) — українська актриса. Заслужена артистка УРСР (1963).
• Блещук Юрій Юрійович (19.04.1930 — 8.05.2021) — український музикант. Цимбаліст. Керівник ансамблю «Глиницькі музиканти». Заслужений працівник культури УРСР (1981).
• Бужинська Катерина Володимирівна (13.08.1979) — естрадна співачка. Народна артистка України (2015).
• Борін Борис Абрамович (19.11 (01.12).1899 — 09.02.1965) — український режисер. Народний артист УРСР (1960).
• Бо́бул Іван Васильович (Іво Бобул) (17.06.1953) — естрадний співак. Народний артист України (1998).
• Василько Василь Степанович (26.03 (07.04).1893 — 18.03.1972) — український режисер, актор, педагог, театрознавець. Народний артист СРСР (1944).
• Воробкевич Сидір Іванович (5.(17).05.1836 — 05(18)1903) — український письменник, композитор, диригент, педагог.
• Гаврилець Дмитро Григорович (29.11.1958) — музикант, педагог, заслужений діяч мистецтв України.
• Гаденко Мар'ян Ілліч (15.09.1955) — український композитор, поет-пісняр, співак, народний артист України, телеведучий на Першому національному телеканалі.
• Гайко Георгій Васильович (21.12.1936) — український медик, доктор медичних наук, професор, академік Національної академії медичних наук України, директор Інституту травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України.
• Галябарда Степан Петрович (2.12.1951) — поет-пісняр, культурний діяч.
• Ґіна Георгій Миколайович (Юрій Ґіна) (16.04.1932) — український скрипаль, диригент, композитор і педагог. Народний артист України (2002).
• Гнатюк Дмитро Михайлович (28.03.1925—29.4.2016) — український оперний співак і режисер. Народний артист України(1999), Герой Соціалістичної Праці.
• Дворський Павло Ананійович (1.02.1953) — український естрадний співак, поет і композитор. Народний артист України (1994).
• Добрянський Анатолій Миколайович (26.08.1935 — 04.03.2003) — український поет, літературознавець, мистецтвознавець, педагог, перекладач, громадський діяч.
• Дутківський Левко Тарасович (9.04.1943) — український композитор, поет, режисер. Народний артист України (1997).
• Ельгісер Йосип Мойсейович (29.12.1929) — піаніст, композитор, концертмейстер, музичний громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв України.
• Жуковський Аркадій Іларіонович (1922—2014) — український історик, громадський і політичний діяч.
• Затуловський Леонід Борисович (01.09.1935) — музикант, композитор, диригент. Заслужений діяч мистецтв України (1999).
• Зінкевич Василь Іванович (01.05.1945) — український естрадний співак. Народний артист України.
• Золотова Євгенія Борисівна (14.01.1928) — українська актриса, режисер, педагог, професор. Народна артистка України (1998).
• Івасюк Володимир Михайлович (04.03.1949 — 22.05.1979) — український композитор, поет, фольклорист. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
• Ілащук Василь Степанович (20.07.1963) — президент Національної телекомпанії України. Народний артист України (2007).
• Іскович-Лотоцький Ростислав Дмитрович (06.06.1947) — український науковець у галузі машинобудування. Доктор технічних наук, професор, відмінник освіти України (2015), заслужений працівник освіти України (2018).
• Костенюк Дмитро Степанович (1989—2019) — старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Крижанівський Богдан Володимирович (24.10.1894 — 20.04.1955) — композитор, диригент, педагог. Заслужений артист України.
• Кушніренко Андрій Миколайович (17.10.1933 — 11.01.2013) — композитор, хоровий диригент. Народний артист України.
• Литвинчук Анатолій Григорович (23.02.1935 — 11.08.1993) — режисер. Народний артист України.
• Лобурак Володимир Миколайович (23.10.1962) — український естрадний співак, поет і композитор. Учасник дуету «Скриня». Заслужений артист України (2004).
• Лобурак Марія Миколаївна (18.09.1955) — українська естрадна співачка, режисер, педагог. Учасниця дуету «Скриня». Заслужена артистка України (2004).
• Майданська Софія Василівна (7.09.1948) — українська письменниця. Заслужений діяч мистецтв України.
• Матіос Марія Василівна (19.12.1959) — українська письменниця. Заслужений працівник культури України. Народний депутат України.
• Мельников Володимир Миколайович (14.09.1951) — український письменник, композитор, науковець. Заслужений діяч мистецтв України.
• Мельничук Святослав Васильович (13.09.1926 — 6.06.2019) — український громадсько-культурний діяч, вояк УПА, засновник та диригент хору «Гомін Буковини», співзасновник товариства Просвіта ім. Т. Шевченка, засновник і голова братства ОУН-УПА на Буковині.
• Миколайчук Іван Васильович (15.06.1941 — 03.08.1987) — український актор, режисер, сценарист. Заслужений артист України.
• Миколайчук Марія Євгенівна (8.04.1941) — українська актриса, співачка. Народна артистка України.
• Міський Ілля Михайлович (30.08.1920 — 26.11.2005) — український скрипаль, диригент. Заслужений працівник культури України.
• Міхневич Петро Герасимович (9(21).10.1901 — 15.07.1993) — український актор. Народний артист УРСР (1957).
• Мозговий Микола Петрович (1.09.1947 — 30.07.2010) — український композитор і естрадний співак.
• Михайлюк Василь Пилипович (13.01.1929 — 02.05.2003) — український композитор, диригент. Заслужений працівник культури України.
• Мунтян Тетяна Степанівна (7.03.1968) — українська спортсменка, виступала в стрільбі з блочного лука, заслужений майстер спорту. Дворазова чемпіонка світу зі стрільби з лука.
• Ончул Петро Єпіфанович (30.12.1936) — український співак, педагог. Професор. Народний артист України (1980).
• Пілат Андрій (23.05.1993) — український художник-абстракціоніст, який виконує роботи технікою «recycling art».
• Проданчук Микола Георгійович (6.12.1954) — вчений у галузі токсикології, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, директор Інституту екогігієни і токсикології ім. Л. І. Медведя Міністерства охорони здоров'я України.
• Радул Оксана Іванівна (16.09.1977) — естрадна співачка, солістка Естрадного оркестру Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
• Рибачук Марина Василівна — українська художниця, член Національної спілки художників України.
• Ротару Софія Михайлівна (9.08.1947) — визначна естрадна співачка сучасності. Народна артистка СРСР, України, Молдови.
• Брати Руснаки: Орест(1895—1960) і Денис(1901—1952) — українські оперні співаки.
• Сабадаш Степан Олексійович (5.06.1920 — 28.08.2006) — український композитор і диригент. Заслужений діяч мистецтв України. Народний артист України.
• Савчук Євген Герасимович (10.02.1947) — український хоровий диригент. Заслужений діяч мистецтв України. Народний артист України. Герой України.
• Сандулеса Лілія Василівна (28.02. 1958) — естрадна співачка. Народна артистка України (1996).
• Станкевич Стелла Омелянівна (04.07.1943) — українська майстриня ділового одягу, генеральний директор ТДВ «Трембіта».
• Табачнік Яків Піневич (Ян Табачник) (31.07.1945) — український музикант-акордеоніст. Народний артист України.
• Тальський Ростислав Борисович (25.01.1953) — український бізнесмен, дистриб'ютор, меценат, громадський діяч.
• Ткач Михайло Миколайович (26.11.1932 — 04.04.2007) — український поет-пісняр, кінодраматург, перекладач. Член НСПУ. Народний артист України.
• Сіді Таль (8.09.1912 — 17.08.1983) — єврейська актриса, естрадна співачка. Заслужена артистка УРСР (1965).
• Стиць (Куліковська) Ірина Степанівна (27.10.1977) — українська естрадна співачка (лірико-колоратурне сопрано), педагог, Заслужена артистка України (2016).
• Фалік-Рейфер Пінхас (26.11.1910 — 1985) — театральний діяч, адміністратор-організатор мистецького життя на Буковині.
• Фельдер Авраам — джазовий сурмач, «золота сурма Ізраїлю».
• Фольварочний Василь Іванович (7.09.1948) — український письменник. Заслужений діяч мистецтв України.
• Фредерік Целнік (1885—1950) — актор, режисер і кінопродюсер.
• Цибух Валерій Іванович (25.01.1953) — український партійний, громадський і державний діяч, дипломат, кандидат філософських наук.
• Шкурган Андрій Семенович (27.11.1961) — український оперний співак. Заслужений артист України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
• Шмідт Йозеф (04.03.1904 — 16.11.1942) — єврейський оперний співак.
• Яків'юк Ігор Васильович (25.01.1953) — український бізнесмен, меценат, громадський діяч, Заслужений будівельник України (2018).
• Янушевич Ганна Яківна (27.12.1907 — 25.12.1983) — українська актриса. Народна артистка України.
• Яремчук Назарій Назарович (30.11.1951 — 30.06.1995) — український естрадний співак. Народний артист УРСР (1987).
• Яремчук Дмитро Назарович (19.02.1976) — український естрадний співак. Заслужений артист України.
• Яремчук Назарій Назарійович (23.03.1977) — український естрадний співак, композитор. Заслужений артист України.
• Яремчук Марія Назарівна (02.03.1993) — українська естрадна співачка, фіналістка «Євробачення-2014».

• Маланчук Олександр Васильович (1997—2020) — лейтенант ЗСУ, загинув у бою при захисті Вітчизни.