Герцик Аделаїда Казимирівна

Аделаїда Казимирівна Лубни-Герцик (у шлюбі — Жуковська) народилася 16 лютого 1874 року в місті Александров Владимирської губернії. Батько — Казимир Антонович Лубни-Герцик (1843 — 1906[1]) — інженер-шляховик, походив із зросійщених польських дворян. Рано втратила матір. Росла з сестрою Євгенією (*1878 — †1944), яка згодом написала мемуари про життя родини. Мала також молодшого брата Володимира (*1885–†1976)[1].

Батько з дітьми часто переїжджав: крім Александрова, жили у Севастополі та Юр'єв-Польському. З 1898 року — у Москві та Судаку, де купили будинок.

Росла замкнутою, вдумливою дитиною, схильною до самоаналізу, створювала в уяві власний фантастичний світ[2].

Отримала спочатку домашню, потім — гімназійну освіту. Вільно володіла німецькою, французькою, італійською та польською мовами. Побувала у Західній Європі: Швейцарії, Франції, Німеччині.

До поезії заохотив домашній учитель Михайло Карлін, який сам писав вірші.

У 1899 році в журналі «Русское багатство» опублікувала есе про Джона Раскіна «Релігія краси». Через три роки — вийшов переклад книги Раскіна «Прогулянки по Флоренції. Нотатки про християнське мистецтво». Займалася також перекладами філософських книг Ніцше.

З 1905 року співпрацювала як автор рецензій в журналом символістів «Весы» під псевдонімом Сірін.

У 1907 року опублікувавла два цикли віршів: «Золотий ключ» і «Сонети».

Зліва направо: чоловік Аделаїди Дмитро Жуковський, сама Аделаїда та її сестра Євгенія
1909

У 1908 році — вийшла заміж за вченого, перекладача, видавця філософської літератури Дмитра Жуковського. У московській квартирі подружжя бував Микола Бердяєв, Дмитро Мережковський, Андрій Бєлий, Федір Сологуб, Олександр Блок та багато інших.

У 1909 році, у Вюрцбурзі, народила сина Данила (†1938)[1].

У 1910 році — видала єдину прижиттєву збірку «Вірші» (рос. «Стихотворения») на 106-ти сторінках. Тоді ж — познайомилася і подружилася з Мариною Цвєтаєвою. Ініціатором їхнього знайомства був Максиміліан Волошин, який перед зустріччю сказав Цвєтаєвій таке: «Ця жінка — глуха, некрасива, літня, чарівна. Любить мої вірші, чекає мене до себе»[3]. Натомість Цвєтаєва після знайомства сказала таке: «Прийшла — побачила тільки чарівну. Подружилися пристрасно»[3].

Втрата слуху, за однією версією, — вроджена недуга Аделаїди, за іншою — наслідок нещасливого захоплення немолодим та одруженим Олександром Бобрищевим-Пушкіним, відомим юристом, чия трагічна смерть в Дрездені у 1903 році стала для Аделаїди (яка поспішала до вмираючого, але так і не застала його в живих) потрясінням, що і викликало втрату слуху[4].

У 1913 році — народила другого сина Микиту (†1995)[1].

У січні 1921 року подружжя Жуковських заарештували. Його — за «участь в антирадянській змові», її — як дружину представника «колишніх»[3]. У в'язниці-підвалі її тримали з 6 по 21 січня[1]. Через три тижні — подружжя звільнили. Зокрема, Аделаїду на волю випустив молодий слідчий, любитель поезії. Він дізнався, що у в'язниці-підвалі вона написала цикл віршів «Підвальні», змусив її їх записати і додати напис, що вірші присвячені йому. Після цього — відпустив додому[1].

Побачене і пережите за дні ув'язнення — описала також в своїх «Підвальних нарисах». Зокрема, перший з п'яти нарисів, що має назву «Todesreif» (з німецької — «Готовий до смерті»), присвятила «Графу К.» — розстріляному чекістами графу Ростиславу Капністу[5].

Після арешту — Жуковські голодували. Ось як описували цей період життя Аделаїди її сучасники:

«За терором настав голод. А.Г. (Аделаїда Герцик), з опухлим, мертво-сірим обличчям, бродила по знайомих і незнайомих домівках «ситих» і вимолювала дітям хоч би кухонних помиїв. З картопляного лушпиння готувала вона «котлети», з кавової гущі і старих запліснявілих виноградних вичавок пекла «коржі». Варила «супи» з виноградної лози, з необробленої шкіри «посталів» (татарські сандалі). Раділа, коли з Феодосії привезли шматок макухи — її жували і вважали «смачною»... І найстрашніше — у А.Г. голодували діти. Особливо важко переносив голод старший хлопчик. Він іноді ночами, не маючи сили спати, вибігав на подвір'я, в зимовий холод, і там «вив»...»[6]. Оригінальний текст (рос.) «За террором наступил голод. А.Г., с опухшим, мертвенно-серым лицом, бродила по знакомым и незнакомым домам «сытых» и вымаливала детям хоть бы кухонных отбросов. Из картофельной шелухи готовила она «котлеты», из кофейной гущи и старых заплесневелых виноградных выжимок пекла «лепешки». Варила «супы» из виноградной лозы, из необделанной кожи «посталов» (татарские сандалии). Радовалась, когда из Феодосии привезли кусок жмыхов — их жевали и находили «вкусными»... И самое страшное — у А.Г. голодали дети. Особенно трудно переносил голод старший мальчик. Он иногда по ночам, не будучи в силах спать, выбегал на двор, в зимний холод, и там «выл»...».

Згодом — з чоловіком і двома синами — переїхала до Сімферополя. Жуковський влаштувався до Таврійського університету, у якому викладав його московський друг — отець Сергій (Сергій Булгаков).

Померла 25 червня 1925 року у Судаку. Похована на місцевому кладовищі. Могила не збереглася.

Для ранніх віршів характерний стан духовного пошуку і самотності. Вірші насичені релігійно-філософською символікою, але за формою — близькі до фольклору. Дійсність міфологізується, наповнюється знаками і символами. Витончений світ ліричної героїні, співучість поезії відзначали Бальмонт, Волошин, Брюсов, Іванов[2]. Кращі вірші раннього періоду увійшли в єдину збірку «Вірші» (рос. «Стихотворения»).

Для періоду 1910-1917 років характерні спроби досягти єдності з буттям через естетичний пафос. Водночас, лірика стає більш предметною. Виникає тема поезії як служіння Творцю[7].

Дореволюційна проза — нариси, присвячені становленню особистості дитини, есе про літераторів — автобіографічна і глибоко психологічна («Зі світу дитячих ігор», «Про те, чого не було» та інші)[7].

Останній період — Жовтневий переворот і Громадянська війна — найважливіший для внутрішнього розвитку та для поезії Аделаїди Герцик. У цей час вона створила найкращі свої вірші[7].

Мала молодшу сестру Євгенію (*1878 — †1944), яка теж стала поетесою, та молодшого брата Володимира (*1885 — †1976)[1].

У 1909 році, у Вюрцбурзі, народила сина Данила (†1938)[1]. У 1913 році — народився другий син — Микита (†1995)[1]. Данила арештували за доносом в 26-річному віці. Загинув у 1938 році у більшовицьких катівнях. Встиг написати «Думки про дитинство та немовляцтво» (рос. «Мысли о детстве и младенчестве») (опубліковані у 1997 році у шостому номері журналу «Новый мир»), у яких описав своє дитинство[1].

Онука — Тетяна Микитівна Жуковська, співробітниця Дому-музею Марини Цвєтаєвої[8], авторка статей і укладачка книжок про своїх бабусь-письменниць — сестер Герцик (Аделаїду та Євгенію).

• Герцык Аделаида Казимировна // Сухоруков В. Н. Биографический словарь Крыма. Книга первая. — Симферополь: Бизнес-Информ, 2011. — 528 с. — ISBN 978-966-648-253-5 — С. 275.
• Лубны-Герцык Аделаида Казимировна // Сухоруков В. Н. Крым в лицах и биографиях. — Симферополь: Атлас-Компакт, 2007. — С. 88-90.
• Любомудров А. М. Герцык Аделаида Казимировна // Русская литература XX века. Прозаики, поэты, драматурги. Биобиблиографический словарь. — М., 2005. — Том 1. — С. 471-472.
• Предисловие // Герцык Е. К. Воспоминания. — Paris: YMCA-Press, 1973. — С. 5-6.
• Риц Герман. Аделаида Герцык — поэтесса меж временем и вечностью // Герцык Аделаида. Из круга женского / Подг. текста, коммент., вступ. статья Т. Н. Жуковской. — М.: Аграф. — 2004. — С. 5-30.
• Эдельштейн Михаил. Серебряный век: женский взгляд (Рецензия на книгу «Сестры Герцык: Письма») // Новый мир. — 2003. — N 6. — С. 193-196.