Гічва

Сліди давнього городища в гирлі річок Сян і Гочівка вказують на існування тут давньоруського поселення в X—XI ст.

Село згадується в документі 1400 р. Перші відомі власники села — давньоруський рід Русин (згодом Гочевські, від назви родового гнізда), — брати Яцько (1376—1407), Юрій (+до 1407) та Іванко (1376—1388). Після загарбання Сяноцької Землі польською короною, попередники Владислава Ягайла підтвердили власність за Русинами-Гочевськими. Але згодом вони витісняються родом Балів за невідомих обставин. Перед 1427 поселення належало Матьяшу Угорцю (Matiasza Węgrzyna) сину Пьотра де Лобетанса (Piotr de Lobetans), дитини Новотанця (Nowotańca). 29 січня 1480, після смерті Яна Бала, стольника сяніцького, його сини: Матьяш II Баль, прапорщик сяніцький, кс. Пьотр Баль i Міколай I Баль, стольник сяніцький з Новотанца розділили власність батька. Миколай Баль отримав власність, що лежала біля Гочіва, у тому числі і Гочів. 19 грудня 1480 три брати Балі зробили перерозподіл володінь після смерті батька. Старшим братам (Матьяшу i кс. Пьйотрові) відійшли села: Гочів, Дзюрдзів, Терпичів (Бахлаве), Середнє Село, Березка, Вовкове Велике, Терка, Бережниця Вижня і Жерниця з лісами, які належали до тих сіл. З 1493 на місці був невеликий замок. 1519 — розділ володінь Балів від володінь Кмітів з Соб'єня — Матьяшу і кс. Пьотру Балам належать села: Гочів, Середнє Село й інші.

В 1565 село налічувало 66 селян і 43 ¾ ланів, войтівство Гочівське. 6 ланів належало до каштеляна Збігнева Сененського (Zbigniew Sienieński). Прибуток з села становив 172 зл. 1 грош. З тої місцевості походив Пьотр II Баль гербу Гоздава, син Матьяша III, шляхтич польський, який підписувався «з Гочіва». Наступні власники села — Белзецькі через шлюб Зофії Баль зі Станіславом Бельзецьким, воєводою подольським. Потім — у власності Катарини з Бельзецьких, яка вийшла заміж за Йозефа Любомирського гербу Шренява, воєводу чернігівського. В 1709 — Гочів у власності сина воєводи Адама Вельзецького, коштеляна белзецького, a з 1712 — Любомирського, князя на Віснічу і Ярославлю, генерала військ саксонських і польських. З 1720 село належало до Михала Урбанського, власника Лютовицьк, a з 1740 у власності роду Фредрів (Fredrów).

У 1867—1939 рр. Гочів — у Ліському повіті, суд посадовий у Балигороді. Під кінець XIX ст. в селі проживало 600 мешканців. У 1919—1939 рр. — у складі Польщі. Село належало до Ліського повіту Львівського воєводства, у 1934—1939 рр. у складі гміні Лісько. В 1921 р. — 848 осіб у 144 будинках. На 01.01.1939 у селі було 1000 жителів, з них 610 українців, 350 поляків і 40 євреїв[2]. До 1939 в селі знаходився особняк, власниками якого були Казимир Сулятицький і Станіслав Мєльнєвич.

15 вересня 1944 р. село окуповане радянськими військами. Село Гічва стало одним із осередків нової польської злочинно-шовіністичної міліції. Згідно чисельним спогадам міліціонери-нелюди проводили чисельні каральні акції по українських селах, грабували простих людей, знущались над ними, катували членів сімей українських повстанців, кидали у в'язниці, у тому числі підлітків і старих, вибивали у них інформацію тортурами, а часто і вбивали ні в чому невинних без суду і слідства.

Попри польський терор за 1945—1946 рр. незначна частина українців виїхала на територію СРСР. У 1947 р. в рамках так званої операції «Вісла» 513 українців з Гічви депортовані на понімецькі землі.

У 1975—1998 роках село належало до Кросненського воєводства.

Церква Вознесіння Господнього

Церква Вознесіння Господнього у Гічві у 1905 році

Про першу церкву даних немає. Дерев'яна церква згадується в документі за 1761 р. Наступна дерев'яна збудована в 1798 р. коштами громади і Йозефа Бобовського. Остання мурована з цегли збудована в 1905 р. за проектом Є. Нагірного. Це була трикупольна парафіяльна святиня Балигородського деканату. З 1947 не діюча. На травень 1954 р. в церкві знаходились 3 вівтарі, 6 хоругов, 10 образів, 4 хрести і 4 лавиці. Церкву розібрано в 1965 р., а речі з неї передано до церкви в с. Дзюрдзів. Пресвітерія мурована збудована в ХІХ ст. і вкомпонована в частину церковного входу. В даний час у ній — етнографічний музей.

На 1785 рік селу належало 10.03 кв км земельних угідь, мешканці: 253 греко-католики, 145 римо-католиків і 12 юдеїв.

фрагмент карти 1779 року — Гічва

Кількість вірних, греко-католиків: 1840—266 осіб, 1859—290 осіб, 1879—294 особи, 1899—436 осіб, 1926—551 особа, 1936—615 осіб.

Крім цього, в 1938 в селі мешкало 250 римо-католиків і 41 юдей.

• Козак Іван — Доктор права, сотник УГА, і сотник Армії УНР.

Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року[1][3]:

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гічва

• Hoczew // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1882. — Т. III. — S. 86. (пол.)
• Hoczew // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1900. — Т. XV, cz. 1. — S. 564. (пол.)
• Aleksander Fredro — opis wsi, Pamiętniki W dolinie nad brzegami rzeki płynącej do Sanu, ujrzeliśmy szczątki niewielkiego zamku. Obok biały dworek i gospodarskie, dość porządne zabudowania. Dalej kościółek karczma i chaty, wzdłuż łęgu rozsypane. To była Hoczew.
• Akta Grodzkie i Ziemskie z archiwum tzw. bednadyńskiego
• Akta konsystorskie t. XV Acta consistorialia premisliensia. Przemyśl
• Achiwum parafialne w Hoczwi — dokumenty i metryki
• https://web.archive.org/web/20161007123922/http://boyko.info/places/hoczew-гічва-гочів/genealogy/
• Stanisław Stadnicki. O wsiach na prawie wołoskiem. BO. 1848
• Gazeta lwowska. O kniastwach we wsiach wołoskich. 1853
• Kodeks Dyplomatyczny Małopolski t. III. Piekosiński. Kraków 1876
• Грицков'ян Ярослав. Осередки української долі. Історія сіл Березка та Воля Матіяшова. Дрогобич, 2005. 304 с.
• Herbarz Polski. t. I. A. Bonieckiego
• Orichoviana, opera inedita et espistole . Stanisław Orzechowski vol. I, Kraków 1891.
• Jan hr. Drohojowski. Kronika Drohojowskich. Kraków. 1904
• Central Statistical Office (GUS) – TERYT (National Register of Territorial Land Apportionment Journal) (Polish). 1 червня 2008. Архів оригіналу за 17 вересня 2008. Процитовано 8 жовтня 2012.
• Українська Галицька Армія — У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях, том IV — Вінніпег. 1968. с. 282