Дантон (фільм, 1982)

Франція, Париж, холодна весна другого року Республіки (1794). З вересня 1793 року країна живе за законами революційного терору. Дантон (Жерар Депардьє), найпопулярніший в народі лідер Революції, повертається до столиці з надією покласти край репресіям; при в'їзді до міста його зустрічає гільйотина, що похмуро поблискує в місячному світлі. Дантону протистоїть радикальний Комітет громадського порятунку, очолюваний Робесп'єром (Войцех Пшоняк). На боці Дантона — журналіст Каміль Демулен з безмежно відданою дружиною.

Після довгих коливань і спроб переманити Дантона та Демулена на свій бік, Робесп'єр приймає рішення про їх арешт; воно буде виконано в ніч з 9 на 10 жерміналя (29-30 березня 1794). Полум'яний ораторський дар Дантона, залишеного прибічниками й до того ж замішаного в корупції, не допомагає йому впоратися з супротивниками. Швидкий і неправедний суд відправляє Дантона на гільйотину (16 жерміналя, або 5 квітня 1794).

Перед смертю Дантон устигає виголосити безсмертні промови про те, що «революція пожирає своїх дітей», і передректи швидке падіння Робесп'єра.

К.-М. Шарпантьє. Портрет Дантона (фрагмент). Париж, музей Карнавале.

У п'єсі Пшибишевської справжнім героєм виведений Робесп'єр; Дантон же, навпаки, бенкетує, коли парижани гинуть від голоду. Вайда у своєму фільмі дещо зміщує акценти, притушує звинувачення Дантона в черствості й продажності. Для нього за Дантоном стоїть здоровий капіталістичний світолад, а на Робесп'єра падає мертвотна тінь головних, умоглядних побудов соціалізму. Невипадково всіх радикалів у фільмі грають польські актори, а прибічників Дантона — французи.

Психологічний інтерес фільму тримається на дуелі двох видатних акторів — Пшоняка і Депардьє. Ідеалістичні розмови, що вигукуються охриплим Дантоном у залі суду, нагадали Роджеру Еберту спілкування футбольного тренера з гравцями під час п'ятнадцатихвилинки.[2] Усупереч намірам режисера та назві кінострічки, багато оглядачів визнали фігурою фільму, що запам'ятовується і трагічною, швидше Робесп'єра у виконанні Пшоняка.[3] На відміну від Дантона, який так і залишається цілісною брилою, характер Робесп'єра по ходу дії зазнає істотної еволюції.

Французькі критики хворобливо поставилися до історичних неточностей, закладених в п'єсі Пшибишевської, і побачили в «Дантоні» не стільки повноцінний історичний фільм, скільки завуальований коментар до недавніх політичних подій, які змусили Вайду покинути Польщу.[4] Дантона порівнювали з «народним трибуном» Лехом Валенсою, а Робесп'єра — з «диктатором», що відірвався від народу, Ярузельського; Вайді відводилося місце спостерігача — художника Давіда. В інтерв'ю газеті Le Monde після виходу фільму Вайда заперечував такі паралелі, у загальних рисах ототожнюючи Робесп'єра зі Східною Європою, а Дантона — із Західною.[3]

Фільм критикували (або хвалили) за статичність, яка залишає по собі відчуття театральної постановки. «Відповідно до камерної природи цієї революції, „Дантон“ розгортається в ланцюжок здебільшого приватних, рельєфно змальованих зіткнень між Дантоном, здоровилом з розвиненим почуттям здорового глузду, і сталевим Робесп'єром», — написала The New York Times, що відмітила також «єдину у своєму роді та дещо моторошнувату фамільярність» стосунків між центральними фігурами революції. Неминучі сцени за участю масовки, мабуть, цікавили режисера менше, бо вони сильно програють по глибині психологічним баталіям двох головних героїв.[3]

• Дантон на сайті IMDb (англ.) (станом на 7.09.2017)
• Дантон на сайті filmpolski.pl (пол.)
• Дантон на сайті Filmweb.pl (пол.)