Жерар Депардьє

Батько Жерара — Рене Депардьє мав прізвисько Деде (фр. Dédé Depardieu) і походив із селянської родини, яка мала глибоке коріння у департаменті Ендр поблизу м. Шатору.

Він народився 1923 року, не мав ніякої освіти і був неписьменним, рано залишив сімейну ферму і подався до міста, де почав працювати бляхарем. Тут він зустрів майбутню матір Жерара — Аліс Марійє, котру усі називали Лілет (фр. Lilette Mariller). Вона народилася того ж року, що й Деде у департаменті Юра біля швейцарського кордону у родині військового льотчика, якого перевели на службу до м. Шатору. Під час Другої Світової Війни Шатору перебувало під німецькою окупацією, але попри це, Деде і Лілет зустрілися та закохалися, і незадовго до визволення та закінчення війни, а саме 19 лютого 1944 року офіційно побралися в міській ратуші. Після закінчення війни молода сім'я жила дуже бідно: Деде був гарним бляхарем, але економіка країни була в занепаді, постійного заробітку не було. У вересні 1945 року у них народилася перша дитина, старший брат Жерара — Ален, а через два роки — 1947 року дочка Елен. Фінансове становище було настільки важким, що сім'я існувала здебільшого завдяки соціальній допомозі уряду.

Як написав сам Депардьє у власній 192-сторінковій автобіографії — коли мати ним завагітнила — вона намагалася зробити собі аборт за допомогою в'язальної спиці, але невдало[10]. Коли 27 грудня 1948 р. народився Жерар, окрім фінансових проблем додалися ще й проблеми сімейні: Деде почав пити і зникати з дому, залишаючи Лілету наодинці із трьома дітьми. Пізніше, через сім років, у родині народилося ще троє дітей  — Катрін, Франк та Ерік.

Маленький Жерар із сестрою Еленою та старшим братом Аленом.

Батьки були дуже часто холодні і непривітні у стосунках з дітьми і здебільшого залишали їх наодинці: Деде, через те, що не міг знайти роботу, проводив увесь вільний час у барах і випивав,— а мати з розпачу навчилася тримати все в собі. Від браку батьківської теплоти і спілкування у маленького Жерара розвинулися проблеми з мовленням, він почав затинатися і майже все своє дитинство спілкувався жестами і коротенькими фразами. У початковій школі Жерар спочатку вчився добре, хоча проблеми з мовленням робили його часто невпевненим у собі та мовчазним.

Тим часом із утворенням військового блоку НАТО до міста прибула американська військова база і значне число американських пілотів і службового персоналу. Депардьє та інші діти міста проводили майже весь час на базі, спілкуючись із військовими й цивільними американськими службовцями, які переїхали до Шатору. Для Жерара і його брата Алена, як і для багатьох інших дітлахів Шатору, військова база стала другим домом, місцем, де вони пізнавали американську культуру, американські фільми та музику. Уже в підлітковому віці Жерар проводив більше часу на американській базі та з військовими, ніж вдома чи на уроках. Батьки давали раду Жерарові як могли, але з часом його поведінка й успішність у школі почали значно погіршуватися — і до такої міри, що його залишили ще на один рік у середній школі. Причиною були не так розумові здібності хлопця, як відсутність підтримки батьків та заохочення вчителів. Після цього, від розпачу поведінка Жерара та ставлення до школи погіршилися ще більше і він втратив будь-яке зацікавлення в навчанні. З весною 1962 року Жерар нарешті отримав свідоцтво неповної середньої освіти та твердо вирішив залишити школу назавжди.

Восени 1962 року почав працювати складачем-шрифтувальником у друкарні міста Шатору. Разом із тим він продовжував проводити багато часу на американській військовій базі та з військовими. Коли в місті відкрилася боксерська студія, він почав займатися боксом. Особливого таланту у цьому виді спорту він не виявляв, а здебільшого був партнером, з яким тренувалися досвідченіші боксери. В одному з матчів йому зламали носа, — і завдяки новому суворому вигляду він здобув значної популярності, і на вулиці серед його друзів, і в барах міста, в яких він почав проводити дедалі більше часу. Одночасно Жерар познайомився з молодиками, які займалися крадіжками та перепродажем краденого палива з американської бази. Хоча його і членів цього угрупування неодноразово арештовувала поліція, формального звинувачення не було висунуто у зв'язку з неповноліттям Жерара. З часом поліція почала ставитися серйозно до злочинності серед молоді міста і в квартирі Депардьє було зроблено обшук: нічого не знайшли, але поліція запропонувала батькам відправити Жерара до колонії для неповнолітніх. Батько хлопця — Деде Депардьє рішуче відмовився підписати дозвіл на таку пропозицію поліції, і натомість Жерара взяли на облік у службі у справах неповнолітніх із застереженням, що він мав щомісяця відмічатися в поліції.

Ще у підлітковому віці Жерар був досить самостійним у виборі свого життєвого шляху. Неодноразово він залишав місто й подорожував спочатку довколишніми містами і селами, а пізніше навіть на Середземному морі. Він можливо й залишився б у Шатору, якби не його знайомий, який восени 1965 р. запросив його поїхати з ним до Парижа. Жерар спершу відмовився, але протягом трьох днів передумав — і, навіть не повідомивши батькам, просто поїхав до столиці й зупинився у квартирі друга, який навчався на курсах акторського мистецтва. Жодної конкретної мети в Парижі у Жерара не було, а з нудьги та простого зацікавлення одного дня він пішов разом із другом подивитися на курси та на школу, у якій той навчався. У класі досить ексцентричний викладач раптом запросив Жерара на сцену виконати зовсім спонтанний номер з пантомімою. Схвальна реакція викладача та студентів надихнули Жерара — і він вирішив серйозно зайнятися акторською справою та вступити на курси Жана-Лорана Коше, одного з найвідоміших професорів Франції з театрального мистецтва.

Актор визнав у біографічній книзі «Так вже сталося»[11], що вперше пішов «на панель» займатися проституцією ще у 10-річному віці[10]. Він з юних років відчув потяг до себе з боку гомосексуальних чоловіків і погоджувався на інтим з ними за гроші. Час від часу Жерар ще й грабував своїх клієнтів. «У 20 років в мені жив грабіжник. — Пише він у „Так сталося“, — Деяких клієнтів я грабував. Я бив їх і забирав у них всі гроші».[12]

Жерар по прибутті до Парижа у 1965 р.

Для того щоб остаточно вирішити вступити на курси акторського мистецтва, Жерару знадобився цілий рік. З кінцем осені 1966 року він наважився піти разом із друзями на прослуховування до акторської школи Жана-Лорена Коше (фр. Jean-Laurent Cochet). На відміну від інших претендентів, Депардьє обрав один із найважчих уривків з французької класики і так незграбно його виконав, що інші студенти в аудиторії почали сміятися. Однак Коше одразу розгледів акторський дар Депардьє і, незважаючи ні на що, запропонував юнакові вступити до школи, навіть не вимагаючи платні за навчання. Ба більше, Коше направив Жерара до лікаря логопеда-дефектолога, щоб той виправив вади мовлення, які були у Депардьє ще з дитинства. Коше сплатив з власної кишені курс лікування, яке також допомогло Жерару позбутися затинання та взагалі відкоригувало систему мовлення і слуху.

У той же час Депардьє почав удосконалювати себе як актора: виправляв вимову, інтонацію і експресивність, захоплено перечитував французьку класику, якої ніколи не читав у дитинстві. У класі Жана-Лорена Коше він був найкращим і найстараннішим студентом. Його наполегливість і працьовитість кардинально змінили його життя: за цей час він не тільки зріс духовно, але й змінився фізично. Із шаторуського розбишаки він перетворився на розсудливого й уважного учня, почав удосконалювати себе, відвідувати художні виставки та насолоджуватися культурним життям французької столиці.

Приблизно у той самий час, восени 1968 року, Жерар познайомився в Парижі зі студенткою Коше — Елізабет Ґіньйо (фр. Elisabeth Guignot). На відміну від Депардьє, Елізабет походила з давнього аристократичного роду та належала до однієї із заможних паризьких родин. Попри це, Елізабет виявилася дуже самостійною дівчиною, незалежною від бажань батьків та вимог свого оточення. Просте зацікавлення в одному з провідних учнів Коше переросло у дружбу, а згодом — у кохання. Коли Елізабет і Жерар вирішили взяти шлюб 11 квітня 1970 р. це майже нікого не здивувало, окрім батьків Жерара з Шатору. Деде і Лілетта почувалися ніяково на весіллі, проте були щасливі, що їхній син просувався по щаблях соціальної драбини Парижа.

Роль у «Вальсуючих» була першим великим успіхом Депардьє у Франції.

Ще за часів навчання в акторській школі Коше прізвище Депардьє стало відомим декільком режисерам, які запрошували його на невеличкі ролі в різних виставах та в різних театрах. Його дебютом у кіно стала епізодична роль у 1965 році у короткометражному фільмі «Бітнік і піжон» (фр. Le Beatnik et le minet). Після одруження його дружина спочатку користувалася більшою прихильністю режисерів і знімалася більше ніж сам Жерар. Однак з часом у театральних колах Парижа Жерара Депардьє почали згадувати та запрошувати не тільки в театральні постановки, але і в телепрограми, і на епізодичні ролі в кіно. У кіно та на телебаченні Жерар саме тоді виконував здебільшого малозначні, епізодичні ролі злочинців і хуліганів. А з початком 70-х років його запросив до себе відомий режисер Клод Режі (фр. Claude Regy), і під його керівництвом Жерар не тільки почав виконувати надзвичайно широку гаму ролей та персонажів, але й познайомився з найкращими акторами та режисерами Франції.

У трупі Режі та на численних презентаціях та виставах ім'я Жерара також стало відомим видатному кінорежисеру та письменнику Франції Бертрану Бліє (фр. Bertrand Blier). Бліє саме тоді збирався екранізувати свою п'єсу «Вальсуючі» (фр. Les valseuses) про конфлікт поколінь та про неординарну, часом і навіть деструктивну поведінку молодого покоління Франції. Бернар Бліє шукав молодого актора на роль одного із розбишак у фільмі і, хоча цінував талант Депардьє, вважав його непридатним для цієї ролі. Жерар, натомість, дізнавшись, почав наполегливо пропонувати себе на роль у фільмі та переконувати кінорежисера у своїй відповідності цю роль. Згодом Бліє погодився і, як виявилося пізніше, не помилився у своєму виборі — і Жерар, і фільм, одразу стали справжньою сенсацією у Франції і поза її кордонами. Хоча відношення до контроверсійної тематики кінофільму у 1971 р. було різне, більшість критиків гідно оцінили його високий художній рівень та відмітили гарну гру акторів — у тому числі і Жерара Депардьє. Успіх фільму та одного з їх співгромадян високо оцінили й жителі Шатору, де Жерар відразу став знаменитістю.

Фільм «Жан де Флоретт», де Жерар знявся поруч зі своєю дружиною Елізабет, отримав «Оскара» у 1986 р.

Після першого великого успіху у «Вальсуючих» Депардьє почали пропонувати дедалі більше ролей у театрі і кіно. Він рідко відмовлявся і грав різні ролі — від комедії до драми. У Жерара була й нагода співпрацювати з видатними режисерами і акторами Франції та почуватися з ними на рівних. Інший фільм, у якому він знімався у 1977 р. з Бліє був «Приготуйте ваші носовички» (фр. Preparez Vos Mouchoirs). Знову він користувався успіхом та одержав схвальну реакцію критиків і навіть отримав «Оскара» у 1978 р. Згодом у 1980 році Депардьє отримав престижну французьку премію «Сезар» за роль підпільника руху опору під час війни у фільмі «Останнє метро».

Тим часом родина Депардьє почала зростати: 7 квітня 1971 р. у них народився син Ґійом, а двома роками пізніше 18 червня 1973 р. ще й дівчинка — Жулі. З новим достатком, який приносили численні ролі в кіно, Жерар та Елізабет нарешті змогли купити власний будинок у передмісті Парижа і переїхати туди з сім'єю. Старша сестра Жерара, Елен, переїхала до них і допомагала доглядати за дітьми, а пізніше вийшла заміж за одного з друзів Жерара.

Протягом майже цілого десятиліття Жерар наполегливо працював, знімаючись щороку в декількох фільмах. Більшість із них приносили актору фінансовий достаток, але поза Францією він залишався здебільшого невідомим. Одним з перших фільмів, які зажили йому міжнародної слави, стала кінокомедія «Невдахи» (фр. La Chèvre), в якій він грав разом з відомим коміком П'єром Рішаром (фр. Pierre Richard). Кінокомедія була дуже популярною в Європі та Радянському Союзі і в 1981 р. лише у Франції її подивилося півтора мільйона людей. Разом з Рішаром він знявся ще у двох кінокомедіях: «Татусі» (фр. Les Compères) та «Втікачі» (фр. Les Fugitifs). Наступним великим успіхом Депардьє — це роль у фільмі «Жан де Флорет», де він зіграв разом з Елізабет. Фільм мав схвальну пресу, отримав «Оскара» у 1986 р. і ще більше підняв авторитет Депардьє, як одного з найкращих акторів Франції.

Хоча Депардьє був популярним в Європі, у США він залишався здебільшого невідомим. Першим фільмом після «Жана де Флорет», який приніс йому світову славу, став «Сірано де Бержерак». Депардьє вже був настільки відомим, що сценаристи та продюсери погодилися знімати цей фільм тільки за умови, що саме він гратиме головну роль Сірано де Бержерака. Таким чином, сценарій фільму був написаний майже виключно для нього. Депардьє вдалося не лише виправдати, але і перевершити всі сподівання продюсерів. Фільм отримав не тільки приз «Сезар», але й був номінований на приз «Оскар» у декількох категоріях, зокрема і за найкращу акторську гру Жерара Депардьє.

Жерар вирішив підкорити Сполучені Штати і прийняв запрошення у 1990 р. знятися у кінофільмі про життя іммігрантів у США — «Зелена картка». Перший фільм, знятий англійською мовою, виявився дуже успішним і Депардьє миттєво став відомим широкому загалу американської аудиторії. Проте разом зі славою у США Депардьє став об'єктом пильної уваги американської преси — і її гонитва за сенсаційними деталями із життя актора вилилася у справжній скандал. Американський журнал «Тайм» оприлюднив інтерв'ю Депардьє, в якому його слова неправильно переклали та звинуватили в зґвалтуваннях, Жерар буцімто брав участь у зґвалтуванні в дев'ятирічному віці, дарма що сам актор неодноразово заперечував ці твердження. У Франції журнали звинуватили його в махінаціях та в намаганні вплинути на рішення Американської академії кіномистецтв стосовно присудження «Оскара». Хоча його адвокати та Елізабет радили подати в суд на журнал, побоювання ще більшої уваги з боку американської преси примусили Жерара відмовитися від таких намірів. Натомість він почав уникати контактів з американською пресою й усамітнився на острові Маврикій, де знімав наступний фільм «Мій тато — герой» (фр. Mon Pere, Ce Heros). Як і очікувалося, ні Жерар Депардьє, ні «Сірано де Бержерак» не отримали «Оскара», однак за «Зелену картку» (англ. Green Card) у 1991 р. він отримав у США «Золотий глобус».

20 жовтня 2005 року брав участь у скандально відомому телешоу італійського співака Адріано Челентано «Рок-політика».

У 2012 році Депардьє переїхав до Бельгії, щоб не платити податок на розкіш. «Всі ті, хто залишив країну, не були ображені так сильно, як я», — зазначив Депардьє. Актор заявив, що він відмовляється від французького паспорта та соціального страхування, яким він ніколи не користувався. «У нас більше немає спільної країни, я справжній європеєць, громадянин світу, як мене завжди вчив мій батько», — написав Депардьє[13]. Більшість свого часу він перебуває сьогодні у Бельгії, в містечку Нешен, де має будинок. Купувати квартиру в Москві він передумав.[14]

3 січня 2013 року президент Росії Володимир Путін підписав указ стосовно прийняття Жерара Депардьє до громадянства Російської Федерації[4][5]. 23 лютого 2013 Жерар Депардьє був офіційно зареєстрований за місцем проживання в будинку номер 1 по вулиці Демократична у центральній частині столиці Мордовії Саранську. Ця квартира належать родичам директора Держфільмофонду РФ Миколи Бородачова, який є давнім другом актора. 25 лютого Жерар Депардьє став почесним громадянином Чеченської республіки, а глава Чечні Рамзан Кадиров вручив йому документи на п'ятикімнатну квартиру[15]. У червні 2013 року Жерар Депардьє заявив, що більше не вважає себе французьким актором. Натомість він є франко-російським актором, і хоче мати паспорти 7-ми країн світу[16].

Жерар Депардьє завжди любив подорожувати і відвідав безліч країн майже на всіх континентах планети. Його зацікавлення культурами та народами призвело до знайомства з багатьма провідними особистостями, незалежно від їх політичних уподобань. Так, наприклад, незважаючи на критику Фіделя Кастро з боку французької преси він залишається його персональним другом. В Україну Жерар Депардьє почав приїздити майже з моменту здобуття нею незалежності. Тут він мав ділові контакти, зокрема цікавився кримськими винами та мав намір придбати виноградники в Криму. Також були у нього плани відкрити власний ресторан у Києві[17]. Певний час йшли перемовини щодо екранізації «Тараса Бульби», у якому Жерар планував зіграти роль. У 2004 році Депардьє знявся у двох рекламних роликах компанії «Київстар», де говорив українською мовою. У 2011 році Депардьє знявся у рекламі французького банку «Crédit Agricole» під назвою «Це має сенс», де наприкінці також вимовив гасло банку українською.[18][19] Однаково добрі стосунки Депардьє мав як з Леонідом Кучмою, так і з Віктором Ющенком. Відразу після Помаранчевої революції Депардьє знову приїхав до України привітати нового президента Ющенка, з яким пізніше у Депардьє зав'язалися тісні, дружні стосунки. Разом із Віктором Ющенком та президентом Грузії Міхеілом Саакашвілі він святкував Різдво Христове в Українських Карпатах, де йому сподобалася як і природа, так і місцева культура та народні вироби. Жерар Депардьє також зізнався, що вважає Віктора Ющенка і його дружину Катерину своїми друзями — і досить регулярно їх відвідує[20].

29 серпня 2014 року Жерар Депардьє заявив, що Україна є частиною Росії.[21]

«Я люблю Росію і Україну, яка є її частиною»

У травні 2015 р. під час кінофестивалю у Каннах Депардьє у мікрофон сказав: «Слава Україні!», що стало відповіддю журналістці на питання, чи змінив він своє ставлення до президента Росії В. Путіна та Росії через події на Донбасі. Актор сказав, що симпатизує українцям, обожнює Україну і Крим, куди неодноразово їздив. Говорячи про Ющенка, Депардьє сказав, що він ніколи не прагнув до влади, яка потрапила до його рук практично випадково. Відповідаючи на запитання російських журналістів, Депардьє заявив, що «ніхто не розуміє», що відбувається в Україні, чи в Росії, «чи у Великоросії» і, як і всі, не любить війну. Крім того, не забув він нагадати і про свою любов до Путіна[22][23][24] .

28 липня 2015 р. СБУ на підставі подання Міністерства культури ухвалила рішення про заборону в'їзду Депардьє на територію країни на 5 років[25].

4 серпня Віктор Ющенко сказав, що Депардьє ще декілька років тому називав Путіна нецензурними словами. Ющенко додав, що вважав таку позицію Депардьє його переконанням, тому не може уявити, які мотиви змусили «людину в роках так помилятися»[26].

8 серпня 2015 року Депардьє внесено до «Чорного списку Міністерства культури України»[27].