Делькевич Йосиф

Другим моїм професором з педагогії в руській мові був о. др. Йосип Делькевич... Називано його "Дикас", бо коли питав питомців при іспиті, починав питання словами "Dykas" (dicas mihi, domine - скажіть мені, пане). Тому що він приятелював з відомим ученим, крилошанином Антонієм Петрушевичем, консисторія висилала заодно останнього на іспити питомців о. Делькевича. Як учений нічим не відзначився, хоть полишив по собі гектографовані скрипти. Належав до тих учених, що блистіли ученістю, але в науці тривкого сліду по собі не залишили. Його скрипти з педагогії, писані мовою церковною, українською, а в часті російською, були таким "вавилонським столпотворенієм", що треба хіба було якоїсь спеціальної прелекції, щоб їх дочитати до кінця. Я їх взагалі не читав і склав іспит, бо добрі товариші знаменито підповідали, а я не менше гарний мав слух. Правда, що як довелося мені повторяти відповіді "язичієм", я так зіпрів при іспиті, що безнастанно хустиною обтирав чоло. Для молоді був о. Делькевич прихильний, а коли питомець мало що відповідав, професор Делькевич питався заодно о. Антонія Петрушевича, чи має дати екзаменованому "первую" ноту, на що останній покивував головою, при чому оба нюхали табаку.[2]

Знав я о. проф. д-ра Йосифа Делькевича, ще як гімназійний учень, особисто і служив не раз йому у Волоській церкві раненько до читаної Служби Божої. Мав він сильний голос, а що був уже глуховатий, то його тиха Служба Божа в каплиці Трех Святителів була голосніша, аніж співана сотрудником о. Волод. Ґурґулою Утреня при головнім вівтарі. Був він понад 50 років безпереривно у Львові, але не позбувся свого лемківського акценту і говорив: Ісус Хрйстос, молоко, господин, не уживав одначе вже слова «лем», зате «кусцьок», «дашто», «вшитки» (кусок, дещо, всі) і т. п. Мешкав він при вул. Руській ч. З, коло Волоської церкви. Ходив похилений вже, опираючись на палиці, але в чоботах з широкими, легкими до взуття холявами, вдягався в капоту, яка між священством в 1860—70 рр. була модна, носив пацьорковий, фіолетного кольору обойчик, а на сивій, з буйною ще чуприною, голові носив він високий, стіжковатого формату тяжкий циліндер, що неначе пригнітав його до землі. Курив заедно цигари, хоч — заедно відкашлював і все обтирав хусточкою уста, (через що держав усе цю хусточку в рукаві лівої руки). Стрічних знайомих задержував на вулиці, бо всіх пізнавав, окулярів уживав лиш до читання. Любив жартувати, а нас молодиків частував сильною табакою і тішився, як ми пчихали, а він желав нам — «во здравіє!» Табакерку мав срібну, а на накривці був — в емалії — портрет митр. Йосифа Сембратовича; цю табакерку дістав він в дарунку від митрополита особисто. Раз в тижні їздив він однокінним (дешевшим) фіярком (трамвіаем не їздив ніколи бо — мовляв — там «толпа голотиться») на Св. Юрську Гору, щоб відвідати свого ровесника, вже темного, о. крил. Ант. Петрушевича і приносив йому «новости» з міста. Тоді приходив ще до о. А. Петрушевича старий емер. гімн. проф. о. Іван Костецький, що мешкав при вул. Міцкевича у стіп св.юрського городу та о. крил, д-р Гавриїл Крижановський, що мешкав у забудованнях святоюрських. Було це справді добірне товариство, бо всі вони чотири були живими учасниками подій переломового 1848 року![3]