Державні засоби масової інформації

• 1999 р. — початок обговорення питання про роздержавлення. Верховна Рада прийняла постанову, в якій було визнано «за необхідне прискорити розробку концепції роздержавлення ЗМІ». Зрушень не відбулося.
• 2003 р. — Верховної Радою проведені слухання, результатом яких стала постанова про внесення до порядку денного розгляд законопроекту «Про Концепцію роздержавлення ЗМІ». Процес знову зупинився.
• 2006 р. — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розглянула і затвердила проект закону «Про роздержавлення ЗМІ», але його так і не було ухвалено.
• 2010 р. — у Верховній Раді знову зараєстрували два законопроекти про роздержавлення (влітку — проект № 6468 «Про реформу державної та комунальної преси», автором якого є народний депутат Степан Курпіль (БЮТ), а восени — № 7313 «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», внесеного Кабміном).

За словами Степана Курпеля, принципова відмінність між його законопроектом і урядовим полягає у тому, що депутатський проект передбачає добровільність приватизації, реформування і роздержавлення. Тобто самі редакційні колективи вирішуватимуть чи залишатися в тому ж статусі, в якому вони є, чи заробляти гроші самостійно:

Для багатьох редакцій піти у вільне плавання означає загинути. Оскільки не всі готові, далеко не в усіх регіонах є нормальний рекламний ринок.[3]

За роздержавлення ЗМІ виступає чимало фахівців сфери журналістики та медіаправа. Наприклад, Андрій Сайчук, представник Інституту масової інформації, в одній зі своїх статей для «Телекритики» переконує:

Очевидно, що державні друковані ЗМІ повинні зникнути як явище, як це сталося в усіх країнах Східної Європи і Балтії за останні 20 років. Україна, яка є однією з найбідніших країн Європи, просто не може собі дозволити оплачувати з бюджетних коштів рекламу місцевих чиновників і бюрократів із замашками середньовічних князьків.[4]

29 вересня 2010 р. Інститут медіа права провів круглий стіл «Неконкурентні переваги державних та комунальних друкованих ЗМІ». Йшлося про те, що державні ЗМІ мають ряд переваг: економічних (орендна плата за 1 грн., пряма і додаткова фінансова підтримка тощо), інформаційних (надання інформації про діяльність влади, публікація нормативно-правових актів та ін.), соціальних (журналісти цих ЗМІ отримують надбавки та користуються пільгами, передбаченими для державних службовців). Учасники круглого столу вважають такі переваги несправедливими, тому було запропоновано внести ряд змін до законодавства, що регулює діяльність державних ЗМІ, зокрема:

• заборонити державним і комунальним ЗМІ, враховуючи їх особливий економічний статус, розміщувати комерційну рекламу;
• ввести чітке визначення терміну «офіційний бюлетень», яке б не мало статусу ЗМІ, не мало б права розповсюджувати рекламу, телепрограму тощо, а розповсюджувало суто інформацію органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• скасувати заборону для недержавних ЗМІ на публікацію нормативно-правових актів;
• скасувати норму про необхідність укладання угод із недержавними ЗМІ для отримання інформації про діяльність влади;
• виключити норми щодо розповсюдження інформації про діяльність державної і місцевої влади, публікації регуляторних актів переважно у державних і комунальних ЗМІ.[5]

Протягом 2017—2019 років редакції 25 екс-комунальних газет запустили сучасні міські сайти за підтримки Агенції розвитку локальних медіа «Або» та міжнародних донорів. Нині всі вони входять до мережі міських сайтів The City, розвитком яких продовжує займатися агенція. Її мета — навчити локальні редакції працювати в ринкових умовах, створювати конкурентний продукт та стати фінансово незалежними[9][10].

У Польщі газета, аналогічна «Урядовому кур'єру» — «Річ Посполіта» після приходу інвесторів стала найпопулярнішою газетою в країні. Уряд залишив свою невелику частку і публікує там свої матеріали, проте він не може монопольно впливати на те, що друкує газета.[11]

В Естонії роздержавлення державної і комунальної преси в основному було проведене протягом першої половини 1990-х років. Станом на 1997 рік лише 2 газети (що виходили один раз на тиждень) та близько 10 журналів продовжували перебувати у державній власності. Після офіційної заборони комуністичної ідеології більшість видань реально опинились без власника, оскільки до відновлення естонської незалежності всі вони перебували у власності Комуністичної партії Естонії. Відповідно, розвиток цих видань здійснювався у двох напрямах — одні з них практично відразу припинили своє існування, а інші — були приватизовані головними редакторами.

Наприклад, приватизація газети «Postimees» здійснювалась на конкурсних умовах — уряд запропонував викупити газету за 50 000 радянських рублів. Переможцем конкурсного відбору стало господарське товариство, створене головним редактором, журналістами та іншими співробітниками газети. Процес приватизації був досить тривалим і конфліктним — сама приватизація видання продовжувалась близько 9 місяців, і на момент її завершення «Postimees» фактично не мала на балансі будь-якого майна. Це зумовлювалось насамперед тим, що за весь період приватизаційного процесу газета не отримувала будь-яких субсидій з державного бюджету і, фактично, була змушена виконати майнові зобов'язання перед численними кредиторами за рахунок власного майна. На додаток, більшість журналістів, побоюючись продажу газети невідомому власнику, звільнилась з роботи і зареєструвала власне господарське товариство та торгову марку «Postimees», яка, як і було відзначено вище, стала переможцем конкурсної приватизації фактично збанкрутілого видання. На базі господарського товариства «Postimees» згодом було побудовано імперію «Eesti Meedia», яка нині посідає значну частку на ринку друкованих ЗМІ.[12]

В Словаччини роздержавлення ЗМІ здійснювалась шляхом їх продажу на конкурсних умовах. В одних випадках ЗМІ були викуплені іноземними інвесторами, в інших — господарськими товариствами, заснованими членами трудових колективів ЗМІ. До першого випадку слід віднести приватизацію газети «Новий час», створеної на базі партійного видання «Народ» — за результатами продажу її новими власниками стали два австрійських бізнесмени, які перепрофілювали видання, перетворивши його на таблоїд. Після цього у видання газети були вкладені кошти іноземних інвесторів, завдяки чому «Новий час» став найбільш тиражним виданням, стабільні позиції якого на ринку зберігаються і нині. До другого випадку слід віднести приватизацію друкованого органу Комуністичної партії — газети «Правда». Остання була викуплена господарським товариством, заснованим членами трудового колективу ЗМІ ще в 1990 році. Проте, з огляду на посилення економічної конкуренції на ринку друкованих ЗМІ, наклади газети постійно скорочувались, і члени трудового колективу у 1995 році продали належні їм частки в статутному фонді газети Гарвардській групі інвестиційних фондів.

У 1989 році ринок друкованих ЗМІ Чехословаччини виглядів наступним чином: 6 загальнонаціональних щоденних чеських газет, 5 словацьких загальнонаціональних щоденних газет, 7 чеських регіональних щоденних газет та 3 регіональні щоденні словацькі видання. Крім того, деякі центральні органи виконавчої влади здійснювали випуск спеціалізованих друкованих видань (Міністерство оборони (газета «Народна оборона»), Міністерство агропромислового комплексу (газета «Сільські вісті») та Міністерство спорту). Свої періодичні друковані видання мали і партійні органи — Комуністична партія, Чехословацька народна партія, Чехословацька соціалістична партія, Соціалістичний союз молоді, Федерація профспілок. Процес роздержавлення преси стартував на початку 1990 року, коли трудові колективи більшості державних ЗМІ запровадили самоврядування і самостійно обрали головних редакторів газет. Сам приватизаційний процес відбувався стихійно, і першою роздержавленою в рамках «спонтанної приватизації» газетою став «Молодий фронт», який до повалення комуністичного режиму випускався Соціалістичним союзом молоді. Коли останній припинив існування, вся його власність була націоналізована. Трудовий колектив газети, не чекаючи прийняття на офіційному рівні рішень щодо його участі у приватизації газети, скористався положеннями нового Закону про господарські товариства, заснував товариство з обмеженою відповідальністю і розпочав випуск газети «Молодий фронт сьогодні». Відповідно, газета Соціалістичного союзу молоді припинила своє існування. Аналогічним чином було реформовано і більшість інших партійних та державних видань — їх трудові колективи звільнялись з роботи, створювали власні господарські товариства і здійснювали випуск газет з подібною назвою (наприклад трудовий колектив газети «Землеробські новини» після звільнення з газети і створення власного господарського товариства, розпочав випуск газети «Чеські і моравські землеробські новини»). ЗМІ, які не були приватизовані в ході т. зв. «спонтанної приватизації» 1990—1992 років, були або визнані банкрутами, або продані власниками (останнє стосується, зокрема, періодичних видань галузевих асоціацій) іноземним видавничим групам, або ж приватизовані в ході «сертифікатної» приватизації, яка розпочалось у 1992 році.[12]

В Хорватії станом на 2005 рік процес приватизації державної і комунальної преси остаточно не завершився — у державній і комунальній власності продовжувало перебувати 82 друкованих ЗМІ. Сама приватизація ЗМІ відбувалась на тлі порушень і непрозорості, типових для приватизаційних процесів в Хорватії в цілому. Найвдалішим прикладом приватизації можна вважати досвід роздержавлення газети «Novi List». Процес роздержавлення «Нової газети» розпочався 31 жовтня 1991 року, коли трудовий колектив газети прийняв рішення про перетворення газети в акціонерне товариство. На підставі прийнятого рішення було проведено емісію 68 128 акцій, які були продані діючим працівникам газети та працівникам, які вийшли на пенсію. Сама приватизація була оголошена Урядовим агентством з питань реструктуризації та розвитку досить сумнівною з точки зору її відповідності вимогам закону, однак 26 лютого 1993 року легітимність реорганізації компанії була визнана на офіційному рівні. За результатами роздержавлення основним акціонерами компанії стали члени трудового колективу (97,6 % акцій) та державні фонди (2,4 % акцій).[12]

Станом на 1988 рік власниками ЗМІ в Угорщині були правляча партія, профспілкові об'єднання та органи державної влади. У державній власності також перебували 4 найбільших угорських видавництва. Загалом, приватизація ЗМІ в Угорщині проводилась в умовах відсутності необхідної нормативно-правової бази. Саме роздержавлення проходило за схемою, подібною до латвійської — трудові колективи ЗМІ створили господарські товариства, вступили в переговори з іноземними інвесторами, заснували друковані видання з назвами, аналогічними до тих, випуск яких здійснювався в попередні роки, і перепрофілювали ЗМІ під потреби інвесторів та ринкової економіки. Всі 4 видавництва, що перебували у державній власності, приватизовані не були — в умовах відсутності законодавчої бази та коштів на модернізацію обладнання і переустаткування вони стали банкрутами.[12]

Досить специфічно відбувалась приватизація друкованих засобів масової інформації в Словенії. На відміну від низки інших країн Східної Європи, в Словенії приватизація проходила не «спонтанно», а на підставі прийнятого ще на початку 1990-х років спеціального закону. На практиці приватизація ЗМІ в Словенії проводилась наступним чином: частка державної власності у ЗМІ передавалась в управління трьом соціальним публічним фондам — Пенсійному (10 % державної частки у статутному капіталі кожного ЗМІ), Фонду компенсацій (10 %) та Фонду розвитку (20 %), ці частки потім були передані уповноваженим інвестиційним агентствам, які могли здійснювати їхній вільний продаж. Після завершення цієї фази приватизаційного процесу наставала друга фаза — викуп часток у статутному капіталі членами трудового колективу ЗМІ. Викуп дозволявся, якщо відповідне рішення було підтримане щонайменше третиною членів трудового колективу. При викупі часток членам трудового колективу надавалась знижка — вони могли викупати майно з 25 % знижкою від його реальної вартості. Сам викуп, згідно із законодавством, міг бути проведений упродовж протягом 4 років, щороку трудовий колектив мав викупляти не менше 1/4 часток, що могли бути передані трудовому колективу, при цьому протягом зазначеного 4-річного періоду, підприємство, засновниками якого були члени трудового колективу, не мало право отримувати позики та проводити випуск облігацій.[12]

На відміну від Латвії, в Литві процес роздержавлення друкованих ЗМІ з самого початку відбувався в межах правового поля — 10 квітня 1991 року Верховна Рада Республіки Литва ухвалила Закон про приватизацію державного майна, який дозволяв приватизувати всі державні підприємства, частка держави в статутному капіталі яких становила понад 20 %. Сама приватизація відбувалась наступним чином: члени редакцій засновували господарське товариство, яке на конкурсних умовах викупало майно державного засобу масової інформації, після чого кожен засновник товариства міг вільно розпорядитись своє часткою у статутному капіталі. В результаті приватизації 1991—1992 років практично вся державна і комунальна преса була передана у власність трудових колективів за вищезгаданою схемою, однак вже в середині 1990-х років більшість засновників нових господарських товариств продали свої паї іноземним та найпотужнішим національним компаніям, що в згодом призвело до суттєвої концентрації медіа-власності на друковані ЗМІ — на сьогодні весь ринок друкованої реклами фактично поділений між 5 видавцями газет і журналів.[12]