Деркач Леонід Васильович

Народився 19 липня 1939 року в Дніпропетровську, українець, мав дружину. У 1970 році закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету. За фахом — інженер-механік.

У 1973 році закінчив вищі курси КДБ СРСР. Працював на «Південмаші» начальником першого відділу, на підприємствах ракетної промисловості. З 1972 року — в Управлінні КДБ СРСР в Дніпропетровській області. Був заступником директора Павлоградського механічного заводу, начальником Павлоградського відділу КДБ.

З грудня 1992 року керівник Державної служби України з питань технічного захисту інформації[2].

З серпня 1994 по липень 1995 року — перший заступник Голови СБУ[3][4].

З липня 1995 року голова Держмиткому України[5] (Указ Президента України від 11 липня 1996 року № 525/96[6]).

Дійсний державний радник митної служби (Указ Президента України від 24 червня 1996 року № 461/96)[7]. 22 квітня 1998 року його було звільнено з посади (Указ Президента України № 352/98[8]) та призначено Головою СБУ (Указ Президента України від 22 квітня 1998 року № 353/98[9]).

З 14 травня 2002 по 25 травня 2006 року — народний депутат України 4-го скликання, обраний по виборчому округу № 36 «Дніпропетровська область», висунутий виборчим блоком політичних партій «За єдину Україну!». Член Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

З березня 2006 року кандидат у народні депутати України від Блоку НДП, № 13 в списку[10].

Помер у Києві 14 січня 2022 року у віці 82 років[11][12]. Його син, нардеп Андрій Деркач, розповів про останню розмову з батьком перед смертю.

“На запитання у реанімації: “Тату, ти як? Як справи?”, він відповів: “Все нормально. Вивчаю оперативну ситуацію”, – повідомив Андрій Деркач.

Прощання з Деркачем-старшим відбулося 16 січня у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври.

Колишній товариш по службі Леоніда Деркача Валерій Філіпов розповів про Леоніда Деркача.

Валерій Філіпов є соратником та давнім знайомим Леоніда Деркача, поруч із ним він був останніми роками. Також Філіпов мав відношення до деяких книг, які написав Деркач.

Валерій Філіпов поділився своїми спогадами про Леоніда Деркача.

За його словами, Деркач доклав багато зусиль для змін у Митній службі України.

“Розуміючи, що для покращення роботи митниці потрібні підготовлені, грамотні кадри, Деркач у 1996 році добився відкриття Університету митної справи, який розпочав свою діяльність у Дніпрі. За роки своєї роботи Університет випустив тисячі спеціалістів митної справи”, – каже він.

Окрім цього, як голова СБУ Деркач створив Ситуаційний центр у системі Служби безпеки України.

“Ситуаційний центр у цілодобовому режимі обробляв та систематизував всю інформацію, яка надходила з усіх куточків світу та областей нашої країни. Вона могла надавати інтерес з точки зору національної безпеки та для політичного керівництва країни”, – пояснює він.

Леонід Деркач має біографічну книгу під назвою “Про що можу розповісти”. Ось уривок із вступу до другої частини цієї книги.

“Пройшло 12 років відтоді, як вийшла моя автобіографічна книга “Про що можу розповісти…”. Тоді, після зміни керівництва України, зміни її політичного курсу, даних з Майдану обіцянок жити по-новому, мені хотілося вірити в краще, що наша держава, подолавши опір консервативних сил, олігархічних кланів, зможе перемогти корупцію, кумівство, господарське розгильдяйство і почне реально покращувати життя людей. Українці хотіли того ж. Але, на жаль, реальність розбила ці надії. Корупція розцвіла за цей час махровим кольором, кумівство стало нормою життя, а на розгильдяйство взагалі перестали звертати увагу, тим більше, якщо воно приносило прибуток злочинним кланам”.

Незадовго до своєї смерті Деркач, прикутий до інвалідного візка, писав у своїх мемуарах наступне:

“Мені рідко вдається зібрати всіх моїх онуків і правнуків разом – сучасний світ стрімкий і змушує пристосовуватися до себе, бігти все швидше і швидше. Але я позбавлений такого обов’язку через своє нинішнє становище. Повторюся, сьогодні у мене багато вільного часу, і я спокійно можу обміркувати події, які відбуваються зараз і відбувалися раніше, щоб розуміти, що в них немає нічого нового.

Ось, що сам говорив про себе Леонід Деркач:

“Але я ні про що не жалкую. Упевнений, мені пощастило в житті. По-перше, мене здебільшого оточували цікаві, віддані своєму народу люди, а також мої близькі, моя сім’я. По-друге, справа, якій я присвятив багато років, вважаю дуже потрібною і важливою для країни. Приносити користь державі, працюючи в колективі однодумців, – чи це не нагорода?”

• Орден «Знак Пошани» (1990)
• Орден Богдана Хмельницького III ступеня (07.1999)[13]
• Іменна вогнепальна зброя (1996, 1998, 1999, 2000)
• 6 медалей
• Нагрудний знак «Почесна відзнака СБУ» (1999)
• Відзнаки Міністерства оборони України «Доблесть і честь» (1998), «Ветеран військової служби» (2000)
• Почесна відзнака НОК України (1999)
• Відзнака Міністерства вугільної промисловості України «Шахтарська доблесть» I ступеня (1999)
• 19 липня 1999 року «за сумлінну державну службу, значні заслуги у становленні громадянського суспільства та захист національних інтересів України» нагороджений Орденом Святого Станіслава 1-го ступеню[14].

• Деркач Леонід Васильович // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• сайт ВРУ
• http://www.customs.gov.ua/dmsu/control/uk/publish/article?art_id=298442&cat_id=299111%5Bнедоступне+посилання+з+липня+2019%5D