Джоан Фонтейн

Джоан де Бовуар де Гевілленд (Joan de Beauvoir de Havilland) народилася 22 жовтня 1917 року в Токіо, в районі, де проживали іноземці, в родині Волтера Оґастаса де Гевілленда, англійського адвоката, і його дружини Ліліан Рузі, театральної акторки, відомої під ім'ям Ліліан Фонтейн. В родині вже була донька Олівія, яка народилась за 15 місяців до Джоан, згодом стала відомою кіноактрисою, з якою Джоан все життя змагалася: їх гучні публічні сварки часто потраплятимуть на сторінки преси. Шлюб батьків виявився невдалим, врешті-решт, у 1925 році батьки дівчаток розійшлися. У ранньому віці Джоан перенесла кір і у неї розвинулася анемія, ускладнена стафілококом, за рекомендацією лікаря, мати, стурбована здоров'ям дитини, переїхала з дітьми до Каліфорнії де вони оселилися в місті Саратоґа. Мати віддала сестер до коледжу міста Лос-Гатос, а потім до католицького монастиря. Як і старша сестра Олівія, брала уроки дикції. Джоан ще раз повернулася в Токіо у 15 років і два роки прожила з батьком, для того, щоб закінчити там американську школу.[7]

Джоан Фонтейн

У 1934 році, опинившись знову в Каліфорнії, де сподівалася, відповідно до бажання матері і свого власного, зробити артистичну кар'єру. Джоан дізналась, що сестра вже була акторкою Голлівуду і прийняла рішення взяти, на відмінну від неї, прізвище — Фонтейн, яким було театральне ім'я матері. Професійні навички вона отримала під керівництвом відомого режисера Макса Рейнгардта.[8]

В середині 30-х модними були яскраві акторки, які уміли себе подати. Джоан не була красунею, мала непомітне обличчя і пряме волосся, худенька, незграбна — сіра мишка і овечка в дівочому образі, яку хотілося приголубити і захистити. Тому після невдалого кінематографічного досвіду — епізоду у фільмі «Дами більше не потрібні» (1935), вона повернулася в театр, де грала в п'єсі «Назвіть цей день» (її сестра Блискуче зіграла роль в екранізації п'єси). Тут Джоан помічає представник кінофірми «РКО-Радіо» і вона підписала з кінофірмою контракт. Під псевдонімом «Фонтейн» дівчина знялася більш ніж в дюжині фільмів, в тому числі і в «Дівочих страждання» (1937) з Фред Астером, в образі англійської аристократки. Але успіху не було. Період 1935—1940 років став в кар'єрі Фонтейн підготовчим: фільми, в яких вона знялася в ці роки на студії MGM, відносились до категорії «В», тобто до фільмів «другого сорту». Акторка грала дуже маленькі ролі, зокрема знявшись у фільмі «Гангу Дін» (1939) або «Жінки» (1939). Це не принесло успіху і її контракт не був відновлений студією, а коли він закінчився в 1939 році Джоан одружилась зі своїм першим чоловіком, британським актором Брайаном Аерном, шлюб з яким був невдалим.[8]

Джоан зовсім вже було вирішила залишити кіно, якби не щасливий випадок. На одному з голлівудських обідів актрису посадили поруч з відомим продюсером Девідом Селзник і вона часу дарма не втрачала. До кінця цього урочистого заходу він запросив сусідку знятися в пробах на роль місіс де Вінтер в «Ребеці» (1940) — першому американському фільмі знаменитого англійського режисера Альфреда Гічкока. Зовсім юна дівчина, вчорашня школярка, з гострими ліктями і спадаючим на щоки прямим волоссям, соромлива, незграбна, мовчазна вона, ставши дружиною англійського аристократа, починає боротьбу з минулим, де панує перша дружина її чоловіка — красуня Ребекка. Складний психологічний процес становлення жінки, що черпає сили в любові і отримує перемогу, актриса з допомогою постановника передала надзвичайно переконливо. Хічкок перетворив Фонтейн з «жіночої декорації» в прекрасну, тонку виконавицю, хвилююча гра якої багато в чому сприяла посиленню драматичної напруги у фільмі.[8]

Джоан Фонтейн у фільмі «Підозра»

Такий успіх відразу ж породив низку наслідувань. Тихою, беззахисною, жіночною Джоан була і в «Підозрі» (1941) того ж Гічкока, де створила багатогранний образ Лайн МакКінлоу, що підозрює чоловіка, якого грав Кері Грант, в намірах скоїти вбивство. За цю роль вона, нарешті, отримала «Оскара» і премію нью-йоркських кінокритиків, хоча всі розуміли, що це — компенсація за «Ребекку» (в той рік Оскар вручили Джинджер Роджерс за «Кітті Фойль»). Такою ж актриса була і в «Джейн Ейр» (1944) — екранізації однойменного роману Шарлотти Бронте.[8]

У категорію оскарівських номінантів і володарів «Оскара» Джоан Фонтейн увійшла, зігравши головні ролі у гічкоківських фільмах «Ребекка» (1940) та «Підозра» (1941). Їй було тоді всього 23 роки. Відносини між Джоан Фонтейн та її старшою сестрою Олівією де Гевіленд, яка прославилася роллю Мелані у «Віднесених вітром», що сестри перестали спілкуватися. погіршилися ще більше в 1941 році, коли обидві були номіновані на премію Оскар як найкращі актриси. Їх взаємна неприязнь і ревнощі переросли в тотальну війну після перемоги Джоан (Олівія номінувалася за фільм «Затримайте світанок»). Попри те, що Де Гевіленд надалі виграла дві нагороди Академії, вони залишилися назавжди суперницями. Суперечку між сестрами поглибив Говард Г'юз, який мав інтрижку з Олівією де Гевіленд, а Джоан пропонував декілька раз вийти за нього заміж.[8]

Джоан Фонтейн в фільмі «Народився, щоб бути поганим»

У 1943 році Джоан прийняла американське громадянство і отримала третю номінацію на Оскар за фільм «Весела німфа» (1943), (Оскара отримала Дженіфер Джонс за роль у фільмі «Пісня Бернадетт»). Номінування на Оскар три роки поспіль вивело її в розряд зірок великої величини, а з цим прийшло і довгоочікуване визнання її зіркою більшої величини, ніж сестра Олівія де Гевілленд. Якщо вірити чуткам про суперництво сестер, то для Джоан перемога над Олівією була важливіша Оскара. Успіхи Фонтейн викликали таку заздрість її старшої сестри, що вони з тих пір перестали спілкуватися. Добре відомі слова Фонтейн:

«Я першою вийшла заміж, першою отримала Оскара, і якщо я помру також першою, це, безсумнівно, викличе лють Олівії, оскільки я поб'ю її і тут!»[8]

Фонтейн і Гарі Купер на церемонії «Оскар» у 1942 році

Після успіху Джоан почала прагнути інших ролей. За своїм характером вона зовсім не була схожа на тих жертовних героїнь, які стали її амплуа з легкої руки Гічкока. Тепер це була незалежна жінка, яка нічого не боялася, Фонтейн сама водила літак і піднімалася в небо на повітряній кулі, ловила тунця і грала в гольф нарівні з чоловіками. ід час Другої Світової війни Джоан невпинно працювала помічницею медсестер і багаторазово виступала на голлівудському радіо в підтримку американських військ. На екрані їй теж хотілося постати переможницею, вольовою жінкою. У «Любовних пригодах Сьюзен» (1945) чотири претенденти на її руку і серце дивляться на неї різними очима, тому актрисі довелося зобразити чотирьох різних жінок, несхожих одина на одну. По-акторському це було цікаво, однак внутрішня вразливість, м'якість і жіночність були втрачені у грі з'явились фальшиві нотки.[8]

Однак ролі активних героїнь їй не давалися, це повторилося і в картині «Народжена бути поганою» (1950), тоді Джоан зрозуміла, що не зможе відмовитись від обазу, знайденого Хічкоком, і повернулася до образів зворушливих, люблячих, відданих героїнь і знову досягла успіху в «Листі незнайомки» Макса Оффюльса (1948 екранізація Стефана Цвейга). Продюсером картини був її другий чоловік Вільям Дозьє. Незважаючи на відверто мелодраматичний сюжет, в якому жінка згадує про свою самовіддану любов в молодості до чоловіка, який її взагалі не пам'ятає, актриса зуміла стати щирою і драматичною.[8]

Остання значна робота Фонтейн в кіно — «Те, заради чого варто жити» Джорджа Стівенса (1952), де Джоан зіграла зворушливу роль актриси-алкоголічки, яку рятує представник товариства тверезості (Рей Мілланд). За багаторічну кар'єру кінозірки Джоан Фонтейн знялася в декількох десятках фільмів, в яких її партнерами були актори, вже давно стали легендами Голлівуду, — Дуглас Фербенкс, Фред Астер, Кері Грант, Лоуренс Олів'є, Орсон Веллс, Кетрін Гепберн, Боб Гоуп, Тайрон Пауер. Серед її продюсерів — Дейвід Селзник, серед режисерів — Альфред Гічкок. Останньою значною роллю Фонтейн стала роль шкільної вчительки, яка залишилась наодинці з чаклунством у власному оточенні (фільм «Служка диявола», 1966 рік)[8]

У травні 1948 року у другому шлюбі з Вільямом Дозьє Джоан Фонтейн народила дочку Дебору Леслі. У 1952-му вона удочерила дівчинку перуанку Маріту Перею Кальдерон, яка народилася 3 листопада 1946 року. Дівчинка втекла з сім'ї Фонтейн в 1963 році. Коли Джоан знайшла її, їй було відмовлено в контакті з дитиною. Влада посилалася на те, що усиновлення дитини з Перу не є дійсним в Сполучених Штатах. Маріта підтримувала стосунки з сестрою Деббі, але ніколи не зустрічалась із названою матір'ю, що дуже образило. У 1964 році Джоан останній раз виходить заміж за Альфреда Райта-молодшого, редактора журналу «Ілюстрований спорт». Вона двічі завагітніла в 1964 році, у віці 46, але обидва рази трапився викидень і вони в 1969 році розлучаються.[8]

З середини 60-х Фонтейн в кіно не знімається. Вона багата, живе в Нью-Йорку, обертається в світському суспільстві. Зрідка з'являється на Бродвеї і на телебаченні («Егоїсти», 1978; «Роздоріжжя», 1986; «Хічкок: мурашки генія», 1985), віддаючи перевагу читанням лекцій, подорожам і власне літературній творчості. В 1978 році Фонтейн закінчила і опублікувала автобіографію, яку назвала «Не ложі з троянд». Життєві судження актриси, відомі своєю прямотою і чіткістю формулювань, часом стають афоризмами. Так, виходячи з досвіду чотирьох заміжжь, Фонтейн називає шлюб «інститутом настільки ж мертвим, як птах додо». Такий висновок жінки, яка на початку першого заміжжя була впевнена, що її сім'я стане винятком. Крім того, Джоан Фонтейн мала ліцензію пілота, була чемпіонкою з повітроплавання, прекрасною наїзницею, спортивним рибалкою, яка завоювала призи за ловлю тунця, гравцем в гольф, професійним кухарем і професійним дизайнером внутрішнього інтер'єру. Джоан Фонтейн удостоєна зірки на Голлівудській Алеї Слави.[8] Про Джоан Фонтейн:

«В Америці Фонтейн називають однією з «найміцніших ікон», маючи на увазі тривалість кінокар'єри, усталену репутацію і довге життя кінострічок з її участю. Всі три чинники є очевидним свідченням приналежності актриси до золотого фонду і до золотого віку найбільшої і найвідомішої у світі фабрики мрій. Ветерану Голлівуду актрисі Джоан Фонтейн виповнилося 85 років»[8]

Граючи Пітера Пена, Джоан говорить:

«Сподіваюся, я помру на сцені у віці 105»[8]

Після смерті Кетрін Гепберн у 2003 році, вона і її сестра Олівія де Гевіленд були останніми великими провідними зірками 1930 і 1940 років у Голлівуді.[8]

16 грудня 2013 року, на 97 році життя, актриса померла в місті Кармель Гайлендс, в Каліфорнії, природною смертю.[9]