Дубас Павло Ілліч

Народився 10 лютого 1894 року в с. Ражнів Бродівського повіту в родині місцевого рільника Іллі Дубаса та Катерини з роду Лисюк.[1] Початкову освіту отримав в рідному селі. Важливу роль у майбутній долі Павла відіграв парох села Ражнів о. Лев Сілінський (1901—1918) — «священик-патріот», який «виховав продовж 18 років нову ґенерацію в українському дусі та прищепив у селі український патріотизм». Саме за порадою священика батьки віддали Павла навчатися до Цісарсько-королівської державної гімназії ім. кронпринца Рудольфа у Бродах. «Пам'ятай, що це він (о. Лев Сілінський) нас намовив, щоб ми тебе до гімназії послали, а пізніше вирвав тебе із рук кацапів і примістив в українській бурсі», — так говорила мати Катерина своєму синові. Василь Санат, Василь Щурат, Іван Созанський, Софрон Глібовицький, Филимон Мелянко, Михайло Гнатишин — це імена українських професорів Бродівської гімназії, під впливом яких формувався світогляд юного Павла. Згодом у своїй краєзнавчій праці він присвятить їм окремі розвідки.

Бродівську гімназію закінчив у 1914 році. Саме цього року розпочалася перша світова війна, яка спрямувала долю хлопця у військове русло.

Маючи гімназійну освіту, Павло Дубас був направлений у австрійську старшинську школу в Єґерндорфі (Моравія), яку успішно закінчив. Служив у 90-му австрійському полку, що формувався в Ярославі (територія сучасної Польщі). Під час подій української революції, коли у 1918 році німецькі та австро-угорські війська були покликані Центральною Радою для підтримки у боротьбі з більшовиками, 90-й полк переїздить на Велику Україну. В складі цього військового формування старшина Павло Дубас перебував в Одесі, Кривому Розі, а потім і в Єлисаветграді (сучасний Кропивницький). Після отримання звісток про Листопадовий Зрив у Львові, полк, який складався переважно з поляків, вирішив повернутися до Ярослава, з подальшою метою посилити польські війська у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки. Зрозумівши це, Павло Дубас разом з іншими українськими старшинами і в порозумінні з станційною командою у Волочиськах зупинили і роззброїли потяг, в якому їхали частини 90-го полку. Далі П. Дубас як командант транспорту припроваджував його до Тернополя, а звідти 18 листопада 1918 року повернувся до рідного села Ражнева. Там він застав вже нову владу — нового сільського війта о. Лева Сілінського. «Знаєш, він дочекався свого. Вісімнадцять літ говорив у церкві на кожній проповіді про Україну. За те ми його зробили першим українським війтом» — згадував у своїх спогадах Павло слова своєї матері про о. Лева Сілінського у листопаді 1918 року.

Від української влади, в особі свого наставника, Павло отримав доручення супроводжувати новобранців до м. Броди. Про свою зустріч з молодим старшиною (четарем) Павлом Дубасом у місті Броди згадував у своїх споминах ще один учасник національно-визвольних змагань Теодор Федусь із с. Шишківці. Згодом Павло Дубас відбув на українсько-польський фронт, де отримав призначення коменданта сотні 9-ї Белзької бригади. Обов'язки коменданта виконував з грудня 1918 до лютого 1919 року, коли в бою під Белзом був поранений.[2]

Разом з Українською Галицькою Армією Павло Дубас пройшов тернистий шлях національно-визвольних змагань 1918—1920 років, посідаючи відповідальні посади і виконуючи важливі обов'язки. З жовтня 1919 року до лютого 1920 року був командантом етапної стаційної команди в м. Миньківці на Поділлі. З лютого до травня 1920 року — командант Переходового Відділу при Начальній Команді УГА в Балті.

У 1921 році доля закинула Павла Дубаса у США, де він оселився та брав активну участь у житті української громади. Навчався на факультеті дантистики Пенсільванського університету у Філадельфії, який закінчив 1926 року. Був одним з засновників і членом головної управи Української Стрілецької Громади в США. Також був членом Провірної Комісії Наділення Пропам'ятних Відзнак УГА в 1929 році.

Працюючи лікарем-дантистом, Павло Дубас не полишав громадської праці, а також збирав матеріали про історію рідної Брідщини: записуючи свої спогади, опрацьовуючи доступні наукові праці з історії нашого краю, цікавлячись тогочасною дійсністю.

«Дехто думає, що реґіональні історики — „то якісь невинні диваки“. Але ці „диваки“ збирають зерно по зерні з нашої історії, наших традицій і таким чином пропагують любов до своєї батьківщини»[3]

— так написав Павло Дубас в грудні 1967 року у вступному слові своєї краєзнавчої праці «Брідщина», яку присвятив своєму наставникові о. Леву Сілінському:

«В незабутню пам'ять присвячую йому цю історію, з додатком історії села Ражнева, в якому працював він разом зі своєю дружиною, Євгенією».[3]

14 листопада 1968 року Павло Дубас передав для ознайомлення свою краєзнавчу працю своєму землякові Осипу Мазурку (уродженцю с. Конюшків), котрий, перечитавши її, переписав заголовки статей і повернув авторові. Дослідження «Брідщина» включало 130 позицій (разом з джерелами, мапами і показниками).

24 листопада 1972 року Павла Дубаса не стало, а його праця на деякий час загубилася. І лише завдяки старанням редколегії історично-мемуарного збірника «Броди і Брідщина» (Торонто-Онтаріо, 1988) її вдалося віднайти, а окремі розділи надрукувати у цьому збірнику. Деякі статті Павла Дубаса публікувалися також на сторінках газети «Броди вечірні». Проте, на превеликий жаль, повністю рукопис Павла Дубаса так і не був виданий. Очевидно, праця очікує свого часу.

Безумовно, що Павло Дубас був тим, хто твердо вірив в ідею незалежної Української Держави, і докладав усіх зусиль, щоб ця ідея стала дійсністю. Він належить до когорти тих людей, якими сьогодні гордиться Брідщина і вся Україна.