Белз

Перша письмова згадка про Белз міститься у «Повісті врем'яних літ», де про 1030 р. говориться, що місто було відвойоване Ярославом I Мудрим від поляків.

На той час Белз вже був великим містом. Він був розташований на берегах річки Солокії, яка впадає в Західний Буг. З трьох боків його захищав вал, а з південного — крутий схил. Всередині містечко розділяв вал, відокремлюючи Дитинець від околиць. На території городища знайдено скляне намисто, уламки кераміки, що датуються часами Волинського князівства. В літописі згадується ще одна дата у зв'язку з княжою боротьбою за владу — 1188 рік. На цей час Белз був княжою резиденцією молодшого волинського князя.

На початку XIII ст. в Белзі княжив Василько Романович (Князь Белзький — 1207—1211 р.р.) В 1349 році король польський Казимир III захопив Белз, як й інші волинські міста, серед яких Володимир і Берестя, залишивши Любарту тільки місто Лучеськ (Луцьк), але вже через рік литовські князі повернули собі волинські території. Однак, заручившись підтримкою Папи Римського та допомогою угорського короля Людвіка I Угорського, Казимир знову йде на Волинь. У лютому Людвік наздоганяє Казимира ІІІ під Белзом, де він стоїть з великим військом.

«Вислали вістників до воєводи (castellanus) белзького, котрого угорське джерело зве Drozge: взивали його, аби піддався. Воєвода, аби протягнути час і скріпити свій замок та діждатися помічних військ від литовських князїв, заявив охоту до угоди. Він цілий тиждень тягнув переговори, під час їх на очах ворожого війська кріпив свій замок, - між іншим для оборони напустив воду з ріки в рови кріпости, так що вона обтікала її навколо. Вкінці заявив, що не хоче згоди. Королі пішли здобувати замок, але се показалось неможливим. З ранку й до полудня билися вони, стоячи по горло в холодній, текучій водї, що наповняла рови, і понісши великі страти, вкінці відступили. Між убитими був племенник Людовика, а й сам Людовик під час приступу дістав палицею по голові, так що злетів з коня й трохи не пропав. Покалічено Угрів і Поляків стільки, як каже угорське джерело, що й почислити не можна було. Під вражіннєм сього нещастя Людовик другого ж дня постановив вертати на Угорщину. Але, щоб врятуватися від сорому, деякі порадники намовили його вкласти угоду з белзьким воєводою, бодай про око. Белзький воєвода признав над собою якусь зверхність Людовика - повісив на белзьких мурах угорську корону. Угорське військо, діставши сю сатісфакцію, у перших днях квітня пішло собі додому, а Людовик, аби скоріше вернутися, перебіг навпростець Галичину на Мункач.»

(за Філєвичем).

Але Белзька земля, як і Луцька, Володимирська, Холмська й Берестейська (тобто Волинь), залишаються під владою литовських князів. Белз був під владою князя Юрія Наримунтовича, який 1366 року такою ж хитрістю не віддав Казимирові місто. А 1376 (інші дані — 1377) року місто перебувало в облозі того ж угорського короля Людвіка, який пішов походом проти князя Юрія Наримунтовича. У той час поляки билися за Холм, а взявши місто, приєдналися до короля. Облога Белза тривала 7 тижнів (як писав тоді сучасник, прусський хроніст Герман з Вартберґа). За даними «Словника географічного Королівства Польського», Людвік Угорський надав Белзьке князівство Юрію Наримунтовичу ленним правом.[3] Міг князь Юрій і тримати облогу довше, однак чекати допомоги не було звідки: інші князі обороняли свої землі. Холмсько-Белзьку землю відібрали від Юрія Наримунтовича й приєднали до Галичини під управу Владислава, князя Опольського.

З Белзом пов'язана й історія чудотворної ікони — Ченстоховскої Божої Матері, яка потрапила на українські землі через святителів Кирила і Мефодія, а до Белза — шляхом шлюбів руських княгинь з князями Галицькими та Польськими. З іконою пов'язане чудо, що трапилося під час облоги Белза татаро-монголами. Місцеві жителі, уповаючи на захист Пресвятої Богородиці, винесли чудотворну ікону на мур міської фортеці. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на татар спустилася повна темрява. У темряві татари піддалися паніці й підняли зброю один на одного, і багато загиблих татар було під мурами замку. А ті, хто залишилися живими, від жаху втекли. З того часу на святій іконі залишився трикутний шрам. У Белзі чудотворний образ перебував у храмі княжого замку до 1377 р. Потім ікону перевіз до Львова силезький князь Владиславом Опольчик, а згодом — до польського містечка Ченстохова, за назвою якого вона тепер відома.

1388 року Белзьку землю король Ягайло переказав князю Земовиту IV — своєму шваґру, чоловіку сестри Олександри.[3]

З 1462 року місто стало центром Белзького воєводства Корони Польської.

У XVI ст. Белз був розвинутим містом. За реєстром, 1578 року було прасолів 24, кравців 8, шевців 19, кушнірів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалів 4, мідяників (котлярів) 2, сідельників, колодіїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники). Отже, разом ремісників 96. У Белзі й Белзькім повіті 1578 року було 410 майстрів. На той час, у XVI ст., в Белзі проживало більше українців, ніж поляків. Однак поляки займали вищі посади, мали привілеї. Законодавство теж було в руках поляків. Тоді ж поширюється заселення міста євреями.

1590 року в місті з ініціативи львівського єпископа Гедеона (Балабана) відбулася нарада єпископів Холмського і Белзького Діонісія Збируйського, Луцького Кирила Терлецького, Пінського і Турівського Леонтія Пельчинського, на якій зокрема обговорювалось питання унії з РКЦ.[4]

Герб 1772 р.

На початку XVII ст. у місці збігу Львівського та Сокальського гостинців при в'їзді в середмістя Белза була збудована каплиця-усипальниця.

Великі пожежі в місті трапилися:

• 1704 року — з вини шведських вояків
• 1739 року, під час якої згоріла кафедральна церква св. Миколи, василіянський монастир УГКЦ.

Церква св. Параскеви на українському цвинтарі

З 1772 р. місто входило до складу імперії Габсбургів (з 1804 — Австрійської імперії, 1867 — Австро-Угорщини). У 1774 р. стало центром Белзького округу (циркулу, крайсу) Королівства Галичини та Володимирії, який поділявся на дистрикти. 1795 року після Третього поділу Польщі Белзьке воєводство ліквідували.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 8 000 осіб.[5]

Після розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни в листопаді 1918 року Белз включено до Західноукраїнської Народної Республіки.

Велика синагога в Белзі, знищена під час Другої світової війни

Місто потрапило під польський контроль 1919 року після окупації Галичини в результаті українсько-польської війни 1918—1919 років, що було підтверджено угодою між Польщею і Українською Народною Республікою в квітні 1920 року.

У середині вересня 1939 року німці окупували Белз, але вже 26 вересня 1939 року відступили і передали місто Червоній армії, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова Закерзоння належало до радянської зони впливу. Однак Сталін обміняв Закерзоння на Литву і на початку жовтня СРСР передав Белз німцям, південніше міста проліг кордон. До літа 1941 року лівим (північним) берегом річки Солокії проходив кордон між гітлерівським Райхом та СРСР. Більшість євреїв покинули Белз до німецького вторгнення. Однак до травня 1942 року в Белзі ще налічувалося близько 1 540 євреїв, більшість з яких були біженці з інших містечок Польщі. 2 червня 1942 року близько 1 000 євреїв перевели до Грубешева, а звідти — в концентраційний табір Собібор. Решту 504 перевели до Грубешева у вересні того ж року, після того, як вони стали вже непотрібні для збору врожаю.

Після вигнання гітлерівців 1944 року Белз спочатку віддали до складу Польщі. Після «коректування» кордону 1951 року згідно з договором — до СРСР (УРСР). У 1951 році Белз став центром Забузького району Львівщини, який 1962 року ліквідували. Тоді увійшов до складу Сокальського району.

З 1991 року — в незалежній Україні.

Меморіал, присвячений містянам-жертвам Голокосту (Холон).

Белз відомий своєю єврейською історією. Єврейську (Ашкеназі) громаду в Белзі створено наприкінці XIV ст. У 1665 році євреї Белза отримали рівні права. Саме сюди переїхав рабин, чудотворний хасидський цадик Соломон Роках (1779—1855). Від того часу звання цадиків передавалось у родині Рокахів від батька до сина, а до міста з'їжджалися хасиди. Він і його родина поховані в Белзі на єврейському цвинтарі.

З цим єврейським містечком (штетль) асоціюється відома в сучасній єврейській культурі народна пісня «Белз, мій любий Белз» (їд. Belz, Mayn Shtetele Belz‎), яку переспівували десятки співаків та оркестрів по всьому світу.

• Церква святого Духа (дерев'яна)
• Кафедральна церква св. Миколи
• Белзький замок
• Костел святого Миколая (Белз)
• Велика синагога

Каплиця Снопковських

Каплиця св. Валентина

Надгробки (мацеви) династії белзьких рабинів-цадиків Рокахів на єврейському цвинтарі

Монастир Домініканів

• Костел св. Миколая і монастир домініканців XVII ст., від ІІ Світової війни в руїнах, його збережена та відновлена частина використовується як будинок міської влади
• Церква святого Миколи, колишній костел домініканок
• Церква святого Миколи (колишній костел Непорочного Зачаття Пречистої Богородиці) і каплиця св. Валентина 1911 р., що розташовані на території колишнього замку
• Дерев'яні церква св. Параскеви XVII ст. та дзвіниця
• Каплиця Снопковських, відома також як «Аріянська вежа» 1606 р.
• Белзька ратуша XVII ст (?).
• Єврейський молитовний будинок 1909 р.
• Православний, католицький і єврейський цвинтарі
• Оригінальна галицька дерев'яна забудова

• Ґудзик Дмитро Васильович (1989—2015) — солдат Збройних сил України, учасник війни на Сході.
• Жарська Михайлина Іванівна — українська співачка (сопрано), акторка театру
• Неродихліб Наум Панасович — український радянський письменник, поет, філософ
• Соколюк Зиновій — український науковець-правник, професор УВУ
• Сологуб Леонід — український науковець-біохімік
• Яків Фростиг — польський і американський психіатр

• Ясько «Мазовіта» — війт міста[7]
• Яюс Йосиф — посол до Галицького крайового сейму (обраний 1870 року, мандат не затверджений[8])
• Теофіл Павликів — посол до Галицького сейму від округу Белз — Угнів — Сокаль (обраний 1873 року[9]).
• Калікст Кшижановський — архітектор
• Вітольд Равський — архітектор

• Стефан Александер Потоцький — засновник Бучацького монастиря оо. Василіян, батько Миколи Василя Потоцького

• з 1518 р. — Єжи Крупський

• Соломон Роках, 1779—1855, перший белзський ребе з 1815
• Єгошуа Роках, 1825—1894, другий белзський ребе з 1855
• Іссахар Дов Роках (I), 1854—1926, третій белзський ребе
• Аарон Роках 1880—1957, четвертий белзський ребе (Белз, з 1944 р. — Єрусалим)
• Іссахар Дов Роках (II), з 1957 — п'ятий белзський ребе (Єрусалим)

• Вавжинець (в миру Юзеф) Овлочимський (також Облочимський, Овлочинський) гербу Сухекомнати — місіонер-домініканець, префект в Рожаному Стоці, мав місію в місті; ймовірно, за версією польських істориків, отруєний лікарем-євреєм, помер 12 липня 1763 року[10]

• Діонізій Тхужевський — бучацький ц. к. староста, почесний громадянин Галича[11]