Дьюла Грошич

Народився у невеличкому шахтарському містечку Дорог в родині шахтаря. Мати Дьюли хотіла аби він став священником[7], втім хлопець вирішив займатись футболом і у віці 13 років, захищав ворота шкільної команди, незважаючи на свій не дуже великий зріст[8], де його помітив головний тренер клубу «Дорог» з другого дивізіону країни. У ньому згодом Грошич і розпочав дорослу кар'єру, зробивши кілька революційних змін у воротарській професії[9].

	У 15 років я задумався: чому голкіпер слухняно стоїть у своєму воротарському майданчику, ніколи його не залишаючи? Адже правилами йому не заборонено грати, нехай і не торкаючись м'яча руками за межами штрафного майданчика, хоч по всьому полю. І я став підстраховувати захисників, любив далекі виходи. За мною пішли і інші воротарі. Винайшов я і ще одну штуку. Адже мене прозвали «Чорною Пантерою» тому, що завжди грав в чорному светрі. До мене голкіпери рідко з'являлися на полі в таких кольорах. Так я і запустив цю моду, що стала інтернаціональною.
— Дьюла Грошич[10]

Будучи ярим антикомуністом, наприкінці Другої світової війни у 1945 році воював у нещодавно створеній угорській дивізії СС «Гуняді»[11][12][13], яка воювала проти наступаючих на Угорщину радянських військ і потрапив у полон до американців[14] . Після повної окупації країни та встановлення однопартійної тоталітарної комуністичної держави, у 1949 році Грошич, який тоді вже грав за інший місцевий клуб МАТЕОШ, вирішив разом із однодумцями втекти із країни, але один з партнерів по команді повідомив владу про майбутню втечу, через що Грошича заарештувало Управління державної безпеки і відправило до сумновідомої в'язниці на проспекті Андраші[15]. Втім незабаром був звільнений, але отримав заборону на виступи за збірну[16], що, за словами самого Грошича, разом із наступним другим відстороненням не дозволило йому награти 100 матчів за збірну[10].

Дьюла Грошич у 1953 році.

Натомість на клубному рівні Грошич став виступати за новостворений клуб «Гонвед»[14], який опинився під опікою угорської армії і швидко став панівним у країні. Разом зі своїм клубом він став чемпіоном Угорщини у 1950, 1952, 1954 і 1955 роках, а також у цей час він вдруге був заарештований. Цього разу Грошич був звинувачений у шпигунстві і зраді, що пов'язують із сенсаційною поразкою збірної у фіналі чемпіонату світу 1954 року, через що вдруге на певний термін був відсторонений від футболу — протягом 15 місяців він не мав права не те що виходити на поле або навіть тренуватися, а й отримав заборону з'являтися на всіх існуючих на території Угорщини спортивних спорудах[10]. Повернувшись до футболу, в 1956 році взяв участь з «Гонведом» в другому розіграші Кубка європейських чемпіонів. У другому раунді йому в суперники потрапив «Атлетик» з Більбао. Першу виїзну гру, яка відбулася 23 листопада, «Гонвед» програв з рахунком 2:3. За місяць до цієї дати, 23 жовтня, в Будапешті відбулось Угорське повстання проти радянського режиму, яке у листопаді було жорстко придушене радянськими військами. В результаті виїхавши до Іспанії на єврокубкову гру футболісти «Гонведа» не стали відразу повертатися на батьківщину і вирішили зіграти матч-відповідь в Брюсселі. Нічия 3:3 принесла загальну перемогу іспанцям і «Гонвед» вилетів з турніру.

Після цього клуб вирішив не повертатись на батьківщину. Незважаючи на заперечення ФІФА і Угорської футбольної федерації, до команди прийшов легендарний Бела Гуттман і організував благодійний тур по Італії, Португалії та Іспанії[2]. Тут можна відзначити нічию проти «Реала» (3:3) і перемогу над «Барселоною» (4:3). Мексиканська влада висловила готовність не тільки надати політичний притулок «Гонведу», а й включити клуб в національний чемпіонат. Подякувавши мексиканцям, але відмовившись від пропозиції[17], «Гонвед» вирішив продовжити світове турне, тепер по південноамериканському континенту. До цього моменту ФІФА вже оголосила команду поза законом і заборонила використовувати назву «Гонвед» для майбутніх ігор[2].

Після повернення в Європу думка членів клубу розділилася: в той час як кілька головних зірок команди, таких як Золтан Цибор, Шандор Кошич і Ференц Пушкаш вирішили грати за кордоном, Йожеф Божик, Ласло Будаї, Дьюла Лорант і Дьюла Грошич вирішили повернутися на батьківщину[2]. Сам же Дьюла так пояснив причину повернення до комуністичної Угорщини:

	Не хочу давати вам стандартну відповідь, що мій батько і інші родичі залишалися в Угорщині і могли, якби я не повернувся, постраждати при тому суворому режимі. Ні. Я вже добрався до Бразилії, але просто не міг жити там, знаходячись у щоденних порівняннях. Чи можна порівняти бразильське життя і наше, угорське? А способи мислення - які ж вони різні. Дивлячись на статую Христа в Ріо-де-Жанейро, я порівнював її зі статуєю на горі Гелерт, що стоїть при в'їзді в Буду. А пляжі Копакабани я порівнював з моїм Балатоном. І ці постійні порівняння доводили до божевілля. Стрес нестерпний. Я мучився без моєї Угорщини. І вирішив, незважаючи на важкі часи, повернутися. Кинув це Ріо і зустрівся зі своєю сім'єю, яка теж країну покинула, у Відні. Ми пішли в консульство соціалістичної Угорщини, і навіть наш посол запитав мене співчутливо: "Товариш Грошич, ви впевнені, що прийняли правильне рішення?" Але я повернувся.
— Дьюла Грошич[10]

Повернувшись до Угорщини, Грошич спробував перейти в «Ференцварош»[18]. Однак замість цього його насильно перевели в скромну «Татабанью»[16], де Дьюла грав до 1962 року, моменту завершення своєї кар'єри гравця[16][19], так і не втіливши у життя свою мрію зіграти за «Ференцварош». Загалом за кар'єру провів 390 ігор у вищому угорському дивізіоні.[5]

Через 46 років після цього, в 2008 році «Ференцварош» дізнався про тяжке фінансове становище легендарного угорського воротаря і його мрії. Адміністрація «Ференцвароша» уклала з Грошичем довічний контракт[2]. Щоб мрія не залишилася невиконаною, клуб організував товариський матч проти «Шеффілд Юнайтед» і включив Грошича в стартовий склад[20][21]. Завдяки цьому на 82-му році життя Дьюла відіграв кілька хвилин за свій улюблений клуб і під овації футболістів і уболівальників був замінений другим воротарем клубу Адамом Хольцером[19][22].

На честь Грошича «Ференцварош» вивів з обігу футболку № 1 і закріпив її довічно за Дьюлою. З 2009 року щорічно на початку нового сезону клуб направляв в Футбольну федерацію Угорщини заявку на участь і список гравців, де під першим номером значився саме Дьюла Грошич[2].

20 серпня 1947 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Угорщини в грі Балканського кубка проти Албанії (2:0). Загалом зігравши у всіх чотирьох іграх на тому турнірі, він допоміг в усіх здобути перемогу і вперше принести угорцям золоті медалі турніру.

«Золота команда» із Дьюлою Грошичем у 1953 році.

З 1950 року став основним воротарем так званої «Золотої команди», яка провела без поразок серію з 32 матчів поспіль, що залишається неперевершеним результатом в європейському футболі донині. За час цієї серії збірна Угорщини стала олімпійським чемпіоном 1952 року у Гельсінкі та виграла Кубок Центральної Європи 1953 року, при цьому обидві перемоги стали дебютними у своїх турнірах для цієї команди. Крім того із Грошичем у складі в 1953 році угорці здобули перемогу над збірною Англії з рахунком 6:3 в так званому «Матчі століття»[5], ставши першою небританською командою, яка змогла перемогти англійців на «Вемблі»[16]. А через 7 місяців, в матчі-реванші, збірна Англії була розбита в Будапешті з рахунком 7:1, що і донині залишається найбільшою поразкою для англійської збірної.

В такому статусі однозначних фаворитів «Золота команда» поїхала і на чемпіонату світу 1954 року у Швейцарії, втім саме на цьому турнірі безпрограшна серія завершилася, коли у фіналі Угорщина несподівано поступилася ФРН з рахунком 2:3, при тому що на груповому етапі угорці розгромили німців 8:3[16], обігравши після цього у чвертьфіналі віце-чемпіонів бразильців, а в півфіналі і чемпіонів світу уругвайців. Незважаючи на поразку Грошич був визнаний найкращим воротарем турніру[23].

Для угорських гравців після повернення на комуністичну батьківщину почався час залякування та утисків. Грошич згадував:

	Нас відвезли в тренувальний табір і не дозволяли його залишати цілий день. Увечері приїхали найвищі політики — Ракоші, Генеральний секретар Комуністичної партії, а також міністр внутрішніх справ і міністр оборони. Ракоші виступив з промовою, що друге місце також є гарним результатом, а потім сказав: ніхто з вас не повинен боятися покарання за цю гру. У мене досі звук його голосу у вусі. Коли цей виступ закінчився, я знав, що він мав на увазі навпаки. Я знав, що щось погане станеться. Я часто стикався з органами держбезпеки і тепер відчув, що я в небезпеці. Я знав, що вони йдуть за мною. Я мав рацію.
— Дьюла Грошич[24]

Через чотири місяці після цього футболіст був заарештований і відданий під суд за звинуваченням у шпигунстві[24]. Він був поміщений під домашній арешт протягом декількох місяців і тричі на тиждень піддавався допитам у в'язниці[25], а батько втратив роботу.

Повернувшись до збірної у 1956 році він знову став основним воротарем команди, зігравши і на наступних світових першостях — чемпіонаті світу 1958 року у Швеції та чемпіонаті світу 1962 року у Чилі[5][16], втім через втечу ряду зіркових гравців збірної з країни у 1956 році, серйозної сили угорська команда вже не мала і за медалі не боролась. Загалом Грошич провів 11 ігор на чемпіонатах світу, пропустивши 17 голів.

Востаннє зіграв за збірну 14 жовтня 1962 року в товариській грі проти Югославії, встановивши результат в 15 років і 55 днів між своїм першим і останнім матчем за збірну[26]. Всього ж протягом кар'єри у національній команді, провів у формі головної команди країни 86 матчів, здобувши у них аж 59 перемог та 14 нічиїх і лише 13 разів його команда зазнавала поразки. За цей час у ворота Грошича забили 96 голів, в той час як угорці забили аж 258 голів і Дьюла із результатом 1,12 голів за матч мав надзвичайно високі показники із урахуванням специфіки вкрай результативного футболу середини ХХ століття.

По завершенні кар'єри гравця залишився у «Татабаньї», де 1963 року працював головним тренером, після цього без значних успіхів очолював інші угорські команди «Шалготар'ян» та КСІ, а у 1966—1968 роках був головним тренером збірної Кувейту[27].

Після політичних змін у Східній Європі і встановлення в Угорщині демократії, Грошич зайнявся розвитком демократичного руху. В 1990 році Грошич безуспішно балотувався в парламент від Угорського демократичного форума[14].

У 2009 році з політичних причин відмовився прийняти звання почесного громадянина Будапешта[12].

У 2011 році домашній стадіон «Татабаньї» був названий на честь Грошича[16].

З 2008 року серйозно страждав на хворобу легенів, змушений був проходити інтенсивну терапію[28][29]. Помер 13 червня 2014 року на 89-му році життя у місті Будапешт[5] і був похований в Базиліці Святого Стефана[30], поряд із кількома іншими гравцями «Золотої команди», зокрема Ференцом Пушкашем, Єне Бузанскі та Шандором Кочишем.

• Дьюла Грошич на сайті ФІФА (англ.)

• Дьюла Грошич на сайті National-Football-Teams.com (англ.)
• Дьюла Грошич на сайті Eu-football.info (англ.)
• Дьюла Грошич — олімпійська статистика на сайті Sports-Reference.com (англ.) (архівна версія)