Едіт Мері Парджетер

Вона мала валлійське походження, і багато з її оповідань і книг (як художніх, так і публіцистичних) розгортаються в Уельсі та його прикордонних районах або мають валлійських героїв. Її батько був службовцем на Горсгейському металургійному заводі. З ними жила бабуся по материнській лінії, чистокровна валлійка Емма Елліс. У той час як у Парджетерів було мало грошей, вони жили в котеджі з двома спальнями без газу, води та чи електрики, проте за свідченням самой майбутньої письменниці «будинок був повний книг і музики». Парджетер здобула освіту в школі Англійської церкви Довлі та школі для дівчат у Колбрукдейлі. Завдяки своїй матері, яка мала антикварні та художні інтереси, Едіт полюбила історію та сільську місцевість Шропшира на все своє життя, згодом вона прожила в 3 милях від місця свого народження протягом усього життя. Особливо захоплюючись англійською, латинською мовою та історією, Едіт успішно здобула атестат про закінчення Оксфордської школи в 1930 році.

До Другої світової війни упродовж 1933—1940 років вона продовжувала жити вдома в Горсгеї та працювала помічником хіміка в містечку Довлі (Dawley). У цей час почала серйозно писати, збираючи корисну інформацію про ліки, яку вона використала пізніше, коли писала кримінальні історії. Її першим опублікованим романом був «Гортензій, друг Нерона» (1936), досить суха історія про мученицьку смерть, яка не мала великого успіху, але вона продовжила, і роман «Місто, що розкинулося на чотирьох площах» (1939) був сприйнятий читачами набагато краще. До 1939 року вона загалом опублікувала шість романів, у тому числі два кримінальні романи під псевдонімом Джоліон Карр, і один роман під псевдонімом Пітер Бенедикт.

Під час Другої світової війни Парджетер служила в Жіночій королівській військово-морській службі в Девонпорті, де вона передбачала маршрути конвоїв союзників через Атлантику. Вона отримала чин унтер-офіцера до 1 січня 1944 року, коли була нагороджена Георгом VI медаллю Британської імперії (British Empire Medal) з відзнакою на Новий рік (New Year Honours). У липні 1944 рокі її демобілізували. У цей час вона написала низку романів, зокрема «Звичайні люди» (1941) та «Вона йде на війну» (1942), який заснований на її власному досвіді війни.

Її батько помер у 1940 році, а після війни Едіт повернулася до Шропшира, щоб жити зі своєю матір'ю, що тривало до смерті матері в 1954 році.

У 1947 році Парджетер відвідала Чехословаччину і захопилася чеською мовою та культурою. Вона вільно оволоділа чеською мовою та опублікувала переклади чеської поезії та прози англійською, що були відзначені нагородами.

Вона присвятила решту свого життя написанню, як наукової, так і художньої літератури. Вона ніколи не навчалася в університеті, але стала вченим-самоукою в областях, які її цікавили, особливо в Шропширі та Уельсі. Бірмінгемський університет присудив їй почесний ступінь доктора наук. Вона ніколи не виходила заміж, але закохалася в чеха. Вони залишилися друзями після того, як він одружився з іншою жінкою. Вона була задоволена тим, що могла утримувати себе матеріально письменницькою діяльністю від часів після Другої світової війни до самої смерті.

У трилогії, що складається з «Кульгавий хрестовий похід» (1945), «Неохотна Одіссея» (1946) і «Війна завершилася» (1947), Парджетер знову використала свої враження від військової служби та опублікувала хроніку прогресу молодого рядового з високою достовірністю деталей.

У 1951 році вона почала писати детективи. Першим з них був роман «Упавши в яму», де вперше з'явився персонаж — сержант Джордж Фелс, слідчий поліцейський.

Вона особливо пишалася своєю трилогією «Небесне дерево», яка з'явилася між 1961 і 1963 роками, у якій описані англійські та валлійські прикордонні райони XII століття.

Інший її персонаж, за яким вона стала відомою у всьому світі, брат Кадфаель, з'явився багато років по тому. Вперше цей монах абатства Шрусбері написаний у книзі «Хворобливий смак до кісток» (1977), він змішував свої трави й розгадував таємниці у наступних 19 романів. Ця книжкова серія тримала Парджетер дуже зайнятою протягом решти 18 років її життя, практично виключаючи всі інші роботи.

Псевдонім «Елліс Пітерс» вона використала, щоб чітко визначити поділ між її детективними творами та іншими її роботами. Її братом був Елліс, а Петра була подругою з Чехословаччини.

Вона отримала нагороди за свої твори як від Британської Асоціації письменників детективного жанру («Срібний кинджал» у 1980 році за третій роман з «Хроніки брата Кадфаеля» «Монаший капюшон»), так і від Товариства письменників детективного жанру Америки (премія Едгара Алана По, 1963 рік, у номінації «найкращий роман» за «Смерть і жінка, що танцює»). Вона також стала офіцером ордена Британської імперії, Золотою медаллю Чехословацького товариства міжнародних відносин. У Шрусберійському абатстві є меморіал їй.

Після її смерті в жовтні 1995 року газета The Times опублікувала некролог, у якому було написано, зокрема, що це «дуже чутлива і прониклива жінка… дуже приватна та скромна людина», чиї тексти були «прямими, навіть трохи пишномовними, відповідаючи замкнутій людині».

• A Morbid Taste for Bones (Хворобливий потяг до кісток) (1977);
• One Corpse to Many (Один зайвий мертвяк) (1979);
• Monk's-Hood (Капюшон монаха) (1980); (роман отримав премію Срібний кинджал)
• Saint Peter's Fair (Ярмарок Святого Петра) (1981);
• The Leper of Saint Giles (Прокажений з приюту Святого Джайлса) (1981);
• The Virgin in the Ice (Діва в льоду) (1982);
• The Sanctuary Sparrow (Горобець під святою стріхою) (1983);
• The Devil's Novice (Послушник диявола) (1983);
• Dead Man's Ransom (Викуп за мерця) (1984);
• The Pilgrim of Hate (Фатальна обітниця) (1984);