Ежен Віолле-ле-Дюк

Ежен Віолле́-ле-Дюк (фр. Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc 27 січня, 1814, Париж — 17 вересня, 1879, Лозанна, Швейцарія) — уславлений французький історик і теоретик архітектури, реставратор низки середньовічних пам'яток архітектури, письменник, менше самостійний архітектор.

Ежен Віолле-ле-Дюк
Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc
фр. Eugène Viollet-le-Duc
прижиттєва карикатура на архітектора
Народження 27 січня 1814(1814-01-27)
Смерть 17 вересня 1879(1879-09-17) (65 років)
Поховання Cimetière du Bois-de-Vauxd
Країна  Франція
Діяльність архітектор, письменник, архітектурний кресляр, мистецтвознавець, architectural historian, митець, реставратор, castellologist, preface author
Праця в містах Париж, Каркасон, Пуассі, Тулуза , Лозанна
Архітектурний стиль неоготика, еклектизм
Найважливіші споруди фортеця Каркасон, Мон Сен Мішель, собор Паризької Богоматері, замок Роктаяд,
Реставрація пам'яток фортеця Каркасон, Мон Сен Мішель, Сен Дені,
Членство Королівська академія мистецтв і Американська академія мистецтв і наук
Заклад Національна вища школа красних мистецтв
Учні Armand Cassagned
Нагороди
Батько Emmanuel Louis Nicolas Viollet-le-Ducd
Автограф
 Ежен Віолле-ле-Дюк у Вікісховищі

Ранні роки і пошуки себе

Ежен народився в Парижі в забезпеченій буржуазній родині. Батьки мали освіту і підтримували французькі культурні традиції, мати мала салон, котрий щосуботи могли відвідувати Сен Бьов, Луї Віте, Проспер Меріме (1803—1870), родич і художник Етьєн-Жан Делеклюз (1781—1863). Батько був інспектором палацових споруд[1].

Хлопчика зі здібностями вважали вундеркіндом і всіляко заохочували до освіти і малювання, готували до кар'єри архітектора. Освітою вдома опікувався дядько-художник Етьєн-Жан Делеклюз, а потім школа Фонтене.

Юнак виробився в особистість з ліберальними поглядами і активною позицією. Звідси критичне ставлення до офіційної академії і академізму і навіть революційні пошуки. Відомо, що молодий Віолле-ле-Дюк брав участь у революційних подіях 1830 року на барикадах.

Молодик відмовився влаштовуватись на навчання у престижну на той час Школу красних мистецтв, а став учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера.

Відвідини Італії і розчарування

Після недовгої праці помічником і учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера багатий Віолле-ле-Дюк створив подорож до Північної Італії у 1831-1835 рр. і у Сицилію у 1836—1837 рр. Вихований на зростанні моди до готики і національного середньовіччя, на необхідності збереження архітектурних пам'яток як джерел національної ідентифікації після масових руйнацій часів революції 17891793 рр. Віолле-ле-Дюк сприйняв провінційну архітектуру Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці і Сансовіно як копіювальну, несамостійну, безхарактерну. В цьому теж виявилась його гостра і розвинена індивідуальність. У власному листі з Північної Італії він запально писав :

Я відбув у Італію, переповнений поважних думок про Палладіо, котрим нас перегодували у (архітектурній) майстерні. Я не можу вам передати свого розчарування, коли я побачив (наочно) архітектуру цього майстра... Не соромлячись, я кажу, що знайшов Палладіо, Сансовіно і Віньйолу більш ніж нудними. Їх архітектура, на мій погляд, суміш античності і рококо, все це беземоційно і без характеру[2].

Які конкретно пам'ятки Палладіо чи Скамоцці викликали таку гостру реакцію, невідомо. Відомо, що творчий спадок Палладіо чи Віньйоли століттями був погано доглянутий в італійських князівствах, мав невиправдані добудови і потребував ремонтів. Запальний молодик-парижанин, однак, точно відчув настрій заспокоєності до байдужості італійських пам'яток, їх повінційність і орієнтацію на престижні зразки Стародавнього Риму. Історія французької архітектури, дійсно, набагато багатша на архітектурні образи, на типи храмів, на своєрідні зразки замків і їх дахів, декору і навіть небачених у Італії типів сходинок, ніж у Північній Італії. Важливою особливістю французької архітектури були також різноманітні настрої, що сповіщали готичні чи середньовічні споруди, що і підкреслив у власному листі Віоле-ле-Дюк.

Вже тоді він сформував для себе принцип, за котрим вбачав архітектуру як «напівнауку (інженерну справу), напівпочуття (або настрій)»[3] .

Реставраційно-відновлювальна практика

Теоретичні проблеми

Як діяча мистецтв і архітектора Віолле-ле-Дюка хвилювала проблема відсутності у 19 ст. власного великого стилю і власного характеру у будівництві. Він писав 

Невже дев'ятнадцятому ст. напророчено до самого його кінця не мати властивої йому архітектури ? Невже ця доба, така рясна відкриттями... залишить нащадкам лише копії (мав на увазі неоренесанс, необароко, неорококо). Чому це дев'ятнадцяте століття не має (властивої йому) архітектури ? Адже будують багато і повсюдно. В наших містах витрачають сотні мільйонів, між тим важко нарахувати лише декілька спроб правдивого і практично виправданого використання цих грошових сум, котрими ми розраховуємо.

Віолле-ле-Дюк як письменник

Віоле-ле-Дюк. «Словник французької архітектури з 11 до 16 ст.», обкладинка видання 1868 р., Париж, видавець А. Морель
  • Dictionnaire raisonné de l'architecture française du XIe au XVIe siècle(в перекладі «Словник французької архітектури з 11 до 16 ст.»), друк у 1854-1868 рр.
  • «Бесіди про архітектуру», друк у 1858-1868 рр.
  • «Словник французького меблярства», друк у 1858-1870 рр.
  • «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse)

Праця в галузі відновлення й реставрації пам'яток середньовічної архітектури наблизила його до вивчення особливостей національної середньовічної архітектури. З роками зміцніла можливість систематизації власних знань. Наслідком було створення монументального «Словника французької архітектури з 11 до 16 ст.» з описом пам'яток. В «Словнику…» (поширена тоді назва замінника енциклоедії) Ежен Віолле-ле-Дюк використав збірку власних замальовок, поземних планів, фасадів і розрізів середньовічних споруд, цікаві деталі і навіть власні реконструкції цих споруд. Увагу Віоле-ле-Дюка привернули не тільки споруди французького відродження (з помітними домішками середньовіччя), а і архітектура доби готики, а згодом і романської доби. Це помітно розширило межі вивчення історії архітектури окрім традиційно шанованих і престижних давньоримської античності і споруд італійського відродження.

Як фахівець по відновленню старовинних споруд він почав використовувати і середньовічні технології будівництва. Його проекти по відновленню середньовічних споруд сприяли зміцненню історичних стилів в будівельній практиці середини 19 ст. і, зокрема, стилістики неоготики.

Віолле-ле-Дюк як науковець

Екслібрис Віолле-ле-Дюка з совою

Вивченням середньовічної архітектури Ежен Віолле-ле-Дюк не обмежувався. Діячі мистецтва Франції діяльно сприяли вивченню, а головне, сприяли рятуванню різноманітних пам'яток національного і європейського середньовіччя, куди включили меблі, килими і арраси, різьблену слонову кістку, зразки старовинного шитва і ткацтва, деталі архітектурних споруд, середньовічні вітражі (навіть їх уламки) і стародавні надгробки. Ежен Віолле-ле-Дюк був на вістрі такого вивчення і його популяризації і пропаганди.

Віолле-ле-Дюк був не першим в цьому мистецько-рятувальному русі. Перші колекції середньовічної старовини виникають в збірках французьких науковців[4]. Доброї пам'яті заслуговував Александр Ленуар. Ще в роки руйнацій французької революції 1789-1793 рр. його налякали велетенські масштаби втрат національних пам'яток історії і культури. Він не тільки жахався, а почав активно рятувати те, що можна було врятувати. Александр Ленуар дістався до революційного уряду і вніс проект створення Музею французьких пам'яток. Революційний уряд проект нового закладу прийняв, а Александр Ленуар отримав посаду зберігача цього музею, котрий розмістили у спорожнілому паризькому монастирі Пті-Огюстен. Ленуару і його помічникам вдалося врятувати і перевезти у новостворений музей більше десяти тисяч (10 000) рештків[4], уламків, фрагментів скульптурних і архітектурних пам'яток, котрих чекала доля сміттєзвалища. Александр Ленуар відомий ще тим, що дав проекти відновлення і реставрації визнаної пам'ятки архітектури, відомої нині як музей Клюні.

Накопичення різноманітних колекцій в Музеї французьких пам'яток логічно потягло за собою бажання систематизувати описи і отриманні знання. Александр Ленуар почав з описів окремих пам'яток[5]. Справа введення нових творів мистецтва в наукову історію закінчилася у А. Ленуара створенням його варіанту Історії середньовічного мистецтва Франції[6]. А. Ленуара на посаді директора Музею французьких пам'яток замінив авторитетний Домінік Віван-Денон (1747—1825). Науковці і колекціонери Дю Соммерар та Дебрюж-Дюменіль активно розшукали і врятували від загибелі низку шедеврів середньовічного мистецтва (, що визнало і наукове товариство), а їх колекції прикрасили збірки провідних музеїв у різних країнах.

Шляхом цих попередників і йшов Віолле-ле-Дюк.

У Західній Європі 19 ст. виникають нові приватні колекції не стільки престижного живопису, скільки середньовічного декоративно-ужиткового мистецтва, куди потрапляють врятовані пам'ятки з буржуазних контор, закритих чи напівпоруйнованих старих споруд у французьких провінціях і в столиці[4]. По всіх усюдах в країні ще стояли поруйновані або понівечені в революцію 1789-1793 рр. замки і храми, не оминаючи столичних Сен-Жермен-л'Осерруа і собору Паризької Богоматері. До відновлення двох останніх доклав зусиль і Віоле-ле-Дюк, чим привернув увагу широких кіл суспільства.

Галерея

Собор Паризької Богоматері, відновлений після руйнацій 1789—1793 рр. західний фасад з галереєю королів
Каркассон, фортечні мури, фото 2014 р.
Подвір'я замку П'єрфон після відновлювальних втручань Віоле-ле-Дюка

Критика методів Віолле-ле-Дюка

Критика методів Віолле-ле-Дюка у відновлювально-реставраційних роботах розпочалася ще за життя реставратора. Він виходив з принципа вигаданої (ідеальної) моделі, котру створював у власній уяві про середньовічну пам'ятку. Чи відповідала ця вигадана модель задумам середньовічних архітекторів-авторів перевірити було неможливо.

Це надавало Віолле-ле-Дюку можливість відновлювати пам'ятку не на певний історичний період (котрий мала сама пам'ятка), а на зразок умовної пам'ятки, покращений, причепурений і наново декорований реставратором. Неробам, що нічого конкретно не робили для реального рятування історичних споруд, він дав привіди для критики, несхвального ставлення і образ. Відновлювальні роботи Віоле-ле-Дюка отримали назву варварських реставрацій. виваженою і логічною, навпаки, була критика з боку серйозних істориків і теоретиків мистецтвознавства, особливо британця Джона Раскіна, котрий засуджував додані деталі і новітній декор реставратора, серед котрих губилися оригінальні частини і деталі самої пам'ятки. На цих же позиціях стоять і реставратори 20 ст. Віолле-ле-Дюк опинився таким чином під вогнем критики з двох боків.

Він таки виборов визнання як митець, що практично врятував низку середньовічних споруд Франції, покинутих і практично приречених до знищення ще в 19 ст. В 20 ст. відновлювально-реставраційні втручання Віолле-ле-Дюка критично переглянуті, а частка пам'яток наново реставрована на засадах 20 ст. і на період до викривлених втручань Віолле-ле-Дюка.

Останні роки

Останні роки архітектора-реставратора важко назвати спокійними, незважаючи на стабільний фінансовий стан. Він брав участь у обороні міста Париж під час Франко-пруської війни 1870—1871 рр. Участь у військових операціях відбилася пізніше у створенні книги «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse). Як письменник він подав військову історію вигаданої фортеці Ле Рош-Пон.

1871 року столиця Франції зазнала, що таке Паризька комуна. Віолле-ле-Дюк як багатій і особа наближена до королівського двору, зазнав вигнання. Він емігрував спочатку до міста Гент (Бельгія), а потім до Італії і мешкав у Флореції і Венеції. Згодом він перебрався у місто Лозанна, Швейцарія, де розробив проект реставрації катедрального собору. Він встиг побудувати і власний будинок в Лозанні, де доживав віку (будинок Віолле-ле-Дюка в Лозанні давно поруйнований). Він помер в Лозанні 17 вересня 1879 року.

Увічнення пам'яті

В стилістиці історизму було створено монументи на честь уславленого реставратора і архітектора. Серед них монумент у вигляді стародавнього паломника до Святого Якова в каплиці замку-фортеці П'єрфон.

Джерела

  • Эжен-Эммануэль Виолле-ле-Дюк. ([1854] 1990). Основы архитектуры . Нью-Йорк: Джордж Бразиллер. П. 195.
  • Сборник «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Ленинград, 1977
  • Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987
  • Кирпичников А. Н. Виолле-ле-Дюк. Жизнь, деятельность, творчество. // В кн.: Виолле-ле-Дюк. Жизнь и развлечения в средние века. СПб.: Евразия, 2003.

Примітки

  1. Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987, с. 120
  2. Саваренская Т.Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987, с. 120-121
  3. Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987, с. 122
  4. Сборник «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Ленинград, 1977, с.5-14
  5. A. Lenoir. Musee des monuments francais Paris 1800—1803
  6. A. Lenoir. Monuments des arts liberaux mecanicques et indastriels de la France Paris 1840

Див. також

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.