Еліяс Сімойокі

Народився в родині лютеранського священника. До 27-річного віку носив прізвище Симеліус. Навчався в державному ліцеї Оулу. З дитинства виховувався в дусі фінського націонал-патріотизму. За спогадами соратника Вілго Геланена, в юного Симойокі від самого дитинства були особливо близькі стосунки з Богом: «Він був постійним відвідувачем Церкви й часто брав участь у парафіяльних зібраннях. У шкільні роки потужний релігійний вплив, що мав удома, переріс у серйозне чоловіче рішення, яке спрямувало його на шлях глибокого християнського пробудження»[1]. Еліас Симойокі навчався в 7 класі, коли крайньоліве крило Соціал-демократичної партії Фінляндії за підтримки збільшовиченого Балтійського флоту підняло повстання[2]. Воював на стороні білих в громадянській війні 1918, брав участь в битві за Тампере. У складі Першої Добровольчої сотні він брав участь у всіх боях, починаючи з відтинка фронту поблизу Оулу й далі на південний схід — до Карельського перешийка.

У 1923 закінчив богословський факультет Гельсінського університету. Служив священником Євангелічно-лютеранської церкви Фінляндії у парафії Кіурувесі. За відмінну євангельську службу й навернення селянської молоді в Христову віру 1929 року його призначили довічним настоятелем місцевого храму; одночасно працював учителем богослов'я у сільській школі Кіурувесі[3].

Був одним з керівників Карельської Академічної Спілки (АКС) — правого феноманського, антикомуністичного та антирадянського союзу студентських активістів. Був прихильником ідеї Великої Фінляндії[4]. Благословляв бійців «братніх воєн». Сам брав участь в Першій совєцько-фінській війні (1919), потрапив до полону, з якого невдовзі втік[5].

Виступав з харизматичними проповідями націоналістичного і антиросійського характеру[6]. У 1926 змінив шведське прізвище на фінське — Симойокі.

Еліяс Симойокі перебував у русі Лапуа[7]. Після заборони Руху через заколот у Мянтясяля в 1933 вступив у партію Патріотичний народний рух (IKL).

Впродовж 1933-1939 був депутатом парламенту від IKL[8]. У цей час він першим у Фінляндії з парламентської трибуни виголошує про навмисно замовчувані західною пресою злочини більшовиків; нещадно звинувачує (майже поіменно) виконавців волі сталінського режиму у каральних операціях і терорі проти непокірних народів[9], серед іншого називає штучний голод – відвертим і спланованим геноцидом українців.

Очолював молодіжну воєнізовану організацію Sinimustat (Синьо-чорні). Його постать по праву зіставна з такими історичними діячами міжвоєнного 20-ліття, як Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівера[10]. За ним теж ішли тисячі юнаків і юнок, спраглих відчути смак самопожертви в ім’я величі рідного краю.

У 1935 активісти Sinimustat взяли участь у заколоті естонських вапсів проти режиму Костянтина Пятса (в 1937 Симойокі служив панахиду на похороні лідера вапсів Артура Сірка). Наступного року організація була заборонена.

На зборах АКС у лютому 1939 Симойокі запропонував соратникам звернутися до уряду країни із закликом вжити термінових заходів щодо зміцнення Карельського перешийка, скерувавши туди загони добровольців, які мали розбудувати оборонну лінію[11]. Для цієї акції він вважав цілком можливим змобілізувати не менш як 100 000 осіб, котрі у короткі терміни таки звели щільний ланцюг протитанкових укріплень. А вже у грудні 1939 Еліяс Симойокі пішов добровольцем на Зимову війну в якості армійського капелана. Розуміючи вагу і суспільний авторитет, набутий у попередні десятиліття, військове командування відрядило опального ексдепутата подалі від основних боїв – на північне узбережжя Ладоги[12]. Там він брав участь у боях із совєцькими військами. У бойовому зіткненні біля Імпілагті (на околиці поселення Койріноя) 25 січня 1940 загинув від постріла з ворожого кулемета, рятуючи пораненого коня[13][14].

Біографи Еліяса Симойокі відзначають в ньому поєднання лютеранського благочестя і громадської активності (характерних для батька — Нійло Ійсаккі Симеліуса) з темпераментом і розвиненим почуттям гумору (характерних для матері — Христини Софії Снельман).

У 1937 Еліяс Симойокі одружився з вихователькою дитячого садка Анне-Лійса Котівуорі. Їхній син Лаурі Аунус був учителем історії.

У 1921 в Тампере була встановлена фінська Статуя Свободи роботи скульптора Віктора Янссона. Пам'ятник у вигляді юнака з мечем присвячений взяттю Тампере під час громадянської війни у Фінляндії. Прообразом для пам'ятника був Еліяс Симойокі [15].

У період звільнення фінами Яаніслінна (1941–1944) від більшовиків одна з вулиць міста носила ім'я Симойокі[16]. Тоді ж стараннями його соратника і однодумця Вілго Геланена було видано невеликим накладом збірку промов "Неопалима купина" (фін. Palava pensas)[17], що у 2022 році вперше перекладено українською мовою[18].

• Вілго Геланен