Зайко Яків Якович

Національність — білорус.

Батько Яків Васильович (1899—1999); мати Ольга Олександрівна (1918—2000); громадянська дружина до 2008 р. Лідія Петрівна (* 1958); троє дітей від попередніх шлюбів.

• З 1957 — бетонник БМУ № 74, місто Житомир.
• З 1957 — учень, Житомир. ТУ № 5.
• З 1959 — столяр БМУ № 9, місто Бердянськ.
• З 1960 — столяр, Житомир. ЦРММ.
• З 1962 — слюсар, Житомирський льонокомбінат.
• З 1965 — газета «Радянський шлях», місто Бердичів (завідувач відділу).
• З 1967 — газета «Промінь», смт Лугини, Житомирської області (відповідальний секретар).
• З 1968 — з-д «Електровимірювач», місто Житомир (редактор радіомовлення).
• З 1970 — обласна молодіжна газета «Комсомольська зірка», місто Житомир (завідувач відділу).
• З 1973 — газета «Зоря комунізму», місто Житомир (відповідальний секретар, заступник редактора).
• З 1984 — інформаційний вісник «Новини Житомирщини» (редактор); секретар правління обласної організації СЖУ.
• З 1989 — журналістський кооператив «Посередник» (голова); газета «Трудова Волинь», м. Житомир (головний редактор); газета «Фермер — вільний селянин», м. Київ (головний редактор).

Член СЖУ (з 1964).

Член КПРС (1970—1989).

Закінчив заочно ВПШ при ЦК КПРС, журналіст.

Народний депутат України 12 (1) скликання з березня 1990 (2-й тур) до квітня 1994 (Богунський виборчий округ № 153, Житомирська область). Член Комісії з питань гласності та засобів масової інформації. Входив до Народної Ради.

Співголова Громадянського фронту сприяння перебудові (Житомирщина; 1989—1993).

Державний службовець 1-го рангу (05.2002).

Учасник акцій протесту в Україні у грудні 2013 — лютому 2014 року.

18 лютого 2014 помер від інфаркту в результаті атаки «Беркуту» на барикади по вулиці Інститутській у Києві.[4]

Похований на Корбутівському кладовищі у Житомирі.

• 18 лютого 2016 на будівлі однієї з шкіл Житомира відкрито дошку пам'яті Якова Зайка.[5]
• 19 лютого 2016 року одна з перейменованих вулиць Житомира названа на честь Якова Зайка[6].
• У багатьох містах України є Вулиця Героїв Небесної Сотні, до якої належав і Яків Зайко.

• Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності[7]
• Орден «За заслуги» ІІ ст. (23 серпня 2011) — за значний особистий внесок у становлення незалежності України, утвердження її суверенітету та міжнародного авторитету, заслуги у державотворчій, соціально-економічній, науково-технічній, культурно-освітній діяльності, сумлінне та бездоганне служіння Українському народові[8]
• Орден «За заслуги» ІІІ ст. (15 серпня 1997) — за особисті заслуги у розвитку української державності, активну законотворчу роботу та з нагоди шостої річниці незалежності України[9]
• Почесна Грамота ВР України (10.2002)
• Медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015) (посмертно)[10]

• 6-томне людинознавче дослідження «Духовність життєдій» (1957—2005): т. 1 — «Мистець», т. 2 — «Заручники недолі», т. 3 — «Так!», т. 4 — «Трагедія Сталіна», т. 5 — «Рух душі», т. 6 — «Сам = Бог».
• Трилогія «Юля» (1998—2005): т. 1 — «Роман з Юлією Тимошенко», т. 2 — «Ритм Всесвіту», т. 3 — «Юля! Я тебе люблю!».
• Дилогія «Месія» (2000—2006): т. 1 — «Любі друзі», т. 2 — «Місія Ющенка».
• Книги видані малими тиражами (50-100 прим.) коштом автора.
• Головний редактор серії книг «Літопис державотворення»: «Декларація про державний суверенітет України», «Незалежність України», «Конституція України», «Парламент» (видання Асоціації народних депутатів України).