Зощенко Михайло Михайлович

З 1920 до 1922 змінив безліч занять (був столярем, шевцем, діловодом, агентом карного розшуку та ін.), про що писав пізніше: «…я змінив десять або дванадцять професій, перш ніж дістатися до своєї теперішньої професії».

У цей час він почав відвідувати літературну студію при видавництві «Всесвітня література», якою керував Корній Чуковський. Публікуватися почав у 1922 році. Належав до літературної групи «Серапіонові брати» (Л. Лунц, Вс. Іванов, В. Каверін, К. Федін, Мих. Слонімський, Е. Полонська, М. Тихонов, М. Нікітін, В. Познер). «Серапіонові брати» цуралися демагогії, марнославства, декларативності, якими хворіла тогочасна офіційна радянська література, говорили про незалежність мистецтва від політики, влади та держави, зображаючи реальність, виходили з фактів, а не з гасел та офіційної ідеології. Їх позицією була усвідомлена незалежність, яку вони протиставили ідеологічній кон'юктурності радянської літератури. Офіційні радянські критики негативно сприймали «Серапіонових братів».

У 1920-х сформував свого головного «героя» та оповідача — типового радянського обивателя з примітивною етикою, найпримітивнішими поглядами на довколишній світ. Письменник працює над мовою, вивчаючи робітничий сленг та говірку, поширену в тогочасних комунальних квартирах, використовує форми народної оповіді, відшліфовує характерний образ оповідача. У 1930-х, переживаючи глибоку психологічну кризу на межі нервової та психічної хвороби, намагається знайти вихід і пише об'ємні праці, що мають філософський характер: «Повернена молодість», «Блакитна книга», «Перед світанком» — психологічні повісті, в яких намагався пояснити, як можна подолати страх, меланхолію, депресію, параною в умовах радянської влади. Ці його роботи зазнали особливо нищівної критики з боку офіційної ідеології та були заборонені. Були повністю опубліковані на Батьківщині тільки у 1987.

У 1920-ті та 1930-ті його оповідання отримують величезну популярність, успіх письменника серед читачів неймовірний. Він їздить з виступами по країні. Осип Мандельштам в ті роки писав про Зощенка, як про найкращого письменника, що писав про пролетаріат і розумів його світ.

Уже в 1929-1932 виходить зібрання його творів в шести томах. А загалом у 1922-1946 нараховується 91 видання і перевидання його книг.

Уже перша книжка «Оповідання Назара Ілліча пана Синебрюхова» (1922) свідчила про самобутність знайденої письменником оповідної форми.

Під час війни він був в евакуації в Алмати, працював у «Мосфільмі», у 1943 повертається у Москву і працює в журналі «Крокодил». Працював у театрі, одна з його п'єс — «Парусиновий портфель» мала більше 200 вистав тільки за один рік.

З 17 серпня до 1 вересня 1934 проходив Перший Всесоюзний з'їзд радянських письменників, членом правління якого був вибраний Зощенко. На перший погляд творча доля письменника складалася благополучно, проте протягом всього літературного шляху він піддавався суворій і часто упередженій критиці. Апофеозом всіх перипетій стала сумно відома постанова ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 «Про журнали "Звезда" і "Ленинград"». 4 вересня Зощенка і Анну Ахматову виключають із Спілки радянських письменників. Зощенка позбавляють продуктової «робочої картки». Привід для нападок цього разу був зовсім надуманий — дитяче оповідання «Пригоди мавпи». Його офіційно оголошують «пошляком», що приносить тільки шкоду радянській літературі. Секретар ЦК Андрій Жданов назвав його «ворогом, що окопався в тилу». Вкрай негативно про нього висловився Йосип Сталін, що в ті часи практично означало смертний вирок. Дивом він уникнув арешту та репресій.

Після цієї постанови всі видавництва, журнали і театри розривають контракти. Письменник опинився без засобів на існування на межі голодної смерті. Щоб якось вижити він підробляв шевцем та анонімно працював перекладачем.

Повернутися в Спілку письменників зміг тільки після смерті Сталіна. Але цькування продовжувалося. Офіційні критики і літератори продовжували наполягати, що його твори мають антирадянський характер. На зустрічі з іноземними студентами у 1954 заявив, що постанови щодо заборони його творів неправильні і він з цим категорично незгодний. Після цього виступу партійні керівники вимагали від нього офіційно покаятись. Але письменник категорично відкинув цю вимогу.

На одному із засідань Спілки письменників він заявив: «Я можу сказати — моє літературне життя і доля при такій ситуації закінчені. У мене немає виходу. Сатирик повинен бути морально чистою людиною, а я принижений, як останній сучий син. У мене немає нічого в подальшому. Нічого. Я не збираюсь нічого просити. Не потрібно мені вашого співчуття — ні вашого Друзіна, ні вашої лайки та криків. Я більш ніж втомився. Я приймаю будь-яку долю крім тієї, яку маю».

Помер в Ленінграді 22 липня 1958 о 0.45. Офіційними органами не було надано дозволу на його поховання у Ленінграді.

Прах письменника покоїться на кладовищі в Сестрорецьку (Ленінградська область).

Сам завжди називав себе полтавчанином, за місцем народження свого батька.

За мотивами творів письменника були зняті художні фільми, у тому числі відома комедія Леоніда Гайдая «Не може бути!» (1975) за оповіданнями письменника «Злочин і кара», «Дотепна пригода», «Весільна подія».

Фільми за мотивами творів Зощенка М. М.:

• «Злочин і кара» (1940)
• «Серенада» (1968, короткометражний фільм)
• «На ясний вогонь» (1975)
• «Не може бути!» (1975)
• «Сторінками „Блакитної книги“» (1977, телевистава)
• «Божевільний день інженера Баркасова» (1983)
• «Золота рибка» (1985, телевистава)
• «Геть комерцію на любовному фронті, або Послуги взаємні» (1988)
• «Золоті слова» (1989, мультфільм)
• «Собачий нюх» (1989)
• «Тюк!» (1990, мультфільм)
• «Істинні події» (2000) та ін.

«Переляканий письменник — це вже втрата кваліфікації»

• Аристократка
• Нервові люди
• Льоля і Мінька
• Кочерга
• Кішка й люди