Калініна Людмила Іванівна

Людмила Іванівна Калініна (Сухарєва, Старшинова; 8 вересня 1915, Уфа, Башкортостан — 24 червня 2014) — радянський і російський офіцер, в роки Великої Вітчизняної війни — командир ремонтно-відновлювального полку, танкові війська; інженер полковник.

Калініна Людмила Іванівна
Народження 8 вересня 1915(1915-09-08)
Уфа, Уфимська губернія, Російська імперія
Смерть 24 червня 2014(2014-06-24) (98 років)
Москва, Росія
Поховання Ніколо-Архангельський цвинтар
Країна  СРСР
Звання полковник
Війни / битви німецько-радянська війна
Нагороди

Біографія

Народилася 8 вересня 1915 року в Уфі в російській інтелігентній родині. Батько — Сухарєв Іван Георгійович (1884–1962), бухгалтер; мати — Сухарєва Капітоліна Михайлівна (1892–1975). Перший чоловік — Старшинов Іван Федотович; другий чоловік — Калінін Борис Павлович (1910–1991), танкіст, учасник Великої Вітчизняної війни, полковник танкових військ у відставці[1].

У 1927 році Людмила Сухарєва з батьками переїхала в Москву, де продовжила навчання в школі. Після закінчення семирічки прийшла на автозавод «АМО» учнем слюсаря. Швидко освоївши робітничу професію, стала працювати слюсарем по ремонту верстатів і автоматів. За відмінну роботу отримала 4-й розряд. У 1932 році вийшла заміж за токаря заводу Старшинова Івана Федотовича, кавалера ордена Леніна[1].

Одночасно Людмила навчалася на вечірньому робочому факультеті, після закінчення якого в 1934 році, на подив батьків і подруг, поступила в Військову академію механізації і моторизації імені Сталіна. Всупереч розпорядженням про те, щоб жінок до військових вузів не брати, її вступу сприяв директор заводу І. А. Лихачов. З 160 студентів на курсах було тільки дві дівчини[2]. В академії познайомилася з одногруппником Борисом Калініним; вони подружилися і полюбили один одного[1]. Перший чоловік Іван Старшинов був репресований, довелося оформити розлучення[2].

Після 5-річного навчання навесні 1940 року призначена в штаб Московського військового округу, а Бориса перевели в Забайкаллія.

Влітку 1940 року начальник відділу штабу округу військовий інженер 3-го рангу Людмила Старшинова була включена в групу фахівців по випробуванню легкого плаваючого танка Т-40, в ході якого перші десять побудованих Т-40 пройшли за маршрутом Москва — Брянськ — Київ — Мінськ протяжністю понад три тисячі кілометрів з форсуванням трьох річок (в тому числі, річки Дніпро) і виконанням стрибка з трампліна в Князь-озеро (один з танків мав жіночий екіпаж, до складу якого увійшли механік-водій Людмила Старшинова, Соня Скринникова і Поліна Недялкова)[3]. Т-40 з жіночим екіпажем пройшов всі випробування, а Людмила отримала першу нагороду — значок «За відмінне водіння танка»[1].

У роки Великої Вітчизняної війни

У червні 1941 року Людмила з Борисом відпочивали в Криму, коли почалася війна. Прибувши до Москви, вони знову розлучилися: Людмилу направили на Південний фронт, а Бориса — з танковим корпусом на Західний фронт [1].

Військінженер 3-го рангу Людмила Старшинова надійшла в розпорядження помічника командувача Південного фронту по автобронетанковим і механізованим військам генерал-майора танкових військ А. Д. Штевньова, який доручив їй очолити відділ ремонту та евакуації танків. З фронту військінженер була направлена в службове відрядження в Москву, щоб організувати поставки на фронт запчастин до танків і нової бойової техніки. Людмила успішно впоралася з цим завданням: запчастини прибули літаком, а пізніше підійшли два ешелони з новими танками[1]. Крім того, їй вдалося вмовити поїхати з нею Бориса Калініна, який після Смоленської битви командував в Москві курсами з підготовки танкових екіпажів. Восени 1941 року Людмила і Борис одружилися і воювали разом[1].

Восени 1941 року війська Південного фронту вели важкі оборонні бої з переважаючими силами противника. Танкові частини зазнавали втрат у живій силі і техніці. Військінженер 3-го рангу Людмила Старшинова в короткі години затишшя встигала підігнати до переднього краю технічні «летючки», тягачі, крани, організувати евакуацію підбитих танків в найближчий тил. Незначні несправності усували на місці[1].

Після введення в РСЧА погон і нових військових звань, Людмила Старшинова отримала звання інженер-майора. До цього часу вона командувала ремонтно-відновлювальним полком, який включав похідний-ремонтний завод, три армійських ремонтно-відновлювальних батальйони, евакуаційну роту. В її підпорядкуванні знаходилося більше тисячі осіб. Її полк діяв в складі Південного, Північно-Кавказького, Закавказького фронтів і Окремої Приморської армії. Зокрема, за п'ять місяців 1943 року її служба відновила в польових умовах і повернула до ладу 1525 несправних танків. Всього ремонтники Старшинової дали друге життя більш чотирьох тисячам танків[2], в 1943 році її підрозділ посів друге місце серед всіх танкоремонтних підрозділів[4] по всіх фронтах за кількістю і якістю відремонтованої техніки[5].

Людмила Іванівна пробула на фронті до осені 1944 року. За роки війни удостоєна ордена Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, двома орденами Червоної Зірки, 23 медалі, в тому числі медаль «За бойові заслуги»[1].

Повоєнні роки

У 1945 році, відразу після закінчення війни, Людмила і Борис Калініни служили в розвідці, виконуючи завдання з вербування фахівців в США і Німеччині. Володіла англійською та німецькою мовами[2]. Проходила службу в Науково-технічному комітеті Головного бронетанкового управління [6]. Людмила і Борис удочерили шестимісячну дівчинку Люду[2].

Учасниця Параду Перемоги 2000 року[6], інженер-полковник у відставці Л. І. Калініна працювала в Російському Комітеті ветеранів війни і військової служби, в Раді ветеранів танкових військ і вела громадську роботу[1].

У 2000 році «за громадську діяльність та багаторічну працю» президент Росії В. В. Путін нагородив її орденом Пошани[1].

Останній раз водила бойову машину в 2003 році у віці 87 років на полігоні в Кубинці, куди незадовго до цього привезли в подарунок відремонтований танк Т-70, піднятий з боліт в районі Великих Лук. Проїхала за важелями танка 5 км[7][8].

Жила в Москві[1]. Померла 24 червня 2014 року[9][10]. Похована на Ніколо-Архангельському кладовищі.

Нагороди та звання

Радянські державні нагороди [1] :

Російські державні нагороди:

Інші нагороди:

  • Орден Святого Князя Олександра Невського I ступеня (Академія проблем безпеки, оборони і правопорядку)

Почесний громадянин Східного округу Москви, почесний ветеран міста Москви (2010)[5].

Пам'ять

Їй присвячені виставки та експозиції в Бронетанковому музеї в Кубинці[6] і в музеї «Історія танка Т-34»[12]. Людмила Іванівна — єдина людина в Росії, яка отримав в подарунок власний танк в робочому стані[8].

Оцінки й думки

Голова Московської міської Ради ветеранів Долгих Володимир Іванович:

У нас в городе более 50 тысяч участников Великой Отечественной войны — и летчики, и пехотинцы, и врачи, много людей легендарных. Но среди них таких, как Людмила Ивановна — конечно, единицы. Женщина, которая командовала 3,5 тысячами подчиненных-мужчин, восстановила 4 тысячи танков. Это колоссальный вклад в дело Победы. Людмила Ивановна — активный участник наших достижений и во время Великой Отечественной войны, и в послевоенный период.

Л. І. Калініна, 2010 [5]:

Из своих 95 лет я в танковых частях 77 лет. Это дата большая. Всего я достигла своими силами, своей головой, своим сердцем и своим желанием помочь нашей стране. Поэтому на фронт я после окончания академии поехала сама. Я была на Южном фронте, на Северокавказском. Я никогда не сачковала, не убегала от работы и учила людей. И я считаю, что моя жизнь — вся в работе, вся в желании, чтобы страна наша процветала.

Л. І. Калініна, 2012[2]:

За современный танк я, конечно, не сяду, там все электроникой напичкано. Переподготовка мне для этого нужна, а «Т-40», «Т-70» и «Т-34» я и сейчас поведу с закрытыми глазами.

Полковник Л. І. Калініна — не єдина в Росії жінка-танкіст, учасник Великої Вітчизняної війни. Наприклад, в Самарі відома фронтовичка-танкіст Олександра Митрофанівна Ращупкіна, у томичів теж є своя жінка-танкіст — це Герой Радянського Союзу Марія Василівна Октябрська[13]. Всього в танкових військах було менше 20 жінок-танкістів, учасників Великої Вітчизняної війни. Таких, що закінчили ж танкові училища було всього три. Колишня санінструктор І. Н. Левченко — в 1943 році закінчила прискорений курс Сталінградського танкового училища і служила офіцером зв'язку 41-ї гвардійської танкової бригади, командувала групою легких танків Т-60. Молодший технік-лейтенант А. Л. Бойко (Морішева) — в 1943 році закінчила Челябинське танкове училище і воювала на важкому танку ІС-2. Дочка С. М. Кірова гвардії капітан Є. С. Кострікова після закінчення Казанського танкового училища командувала танковим взводом, а в кінці війни — танковою ротою[14].

Примітки
  1. Международный Объединённый Биографический Центр.
  2. Косова Е. Стальная леди танковых войск.
  3. генерал-майор Полина Недялкова. Мужская профессия // Плечом к плечу, сердцем к сердцу. Воспоминания болгар — бойцов и командиров Красной Армии / сб., сост. М. Костадинова, И. Лалов. пер. с болг. М., Воениздат, 1984. стр.182-196
  4. Г. Конюшкова. Двое и танк // Память огненных лет. М., Воениздат, 1975. стр.230-233
  5. Московских ветеранов поздравили с Днём танкиста.
  6. Танковый музей в Кубинке.
  7. Победа 1945.
  8. В Москве пройдет встреча с Людмилой Калининой – «леди танковых войск». «Победа-60». Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 10 березня 2012.
  9. Людмила Ивановна Калинина (1915-2014). Музейный комплекс «История танка Т-34». Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 15 липня 2014.
  10. Светлая память. Красная звезда. 25.06.2014. Процитовано 15 липня 2014.
  11. Указ Президента Российской Федерации от 9 сентября 2000 года № 1616 «О награждении орденом Почёта Калининой Л. И.». // Официальный сайт Президента России. Процитовано 17 жовтня 2016.
  12. Женщины и танки. Музей «История танка Т-34». Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
  13. Вадим Кожуховский (9 сентября 2006). Танкист, да Вы - девица!. Красная Звезда. Процитовано 13 вересня 2014.
  14. Евгений Панов. Танкист-девица из Казани. Республика Татарстан. Архів оригіналу за 14 вересня 2014. Процитовано 13 вересня 2014.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.